Педагогіка - Пальчевський С. С. - Філософія екзистенціалізму про знаходження шляху до справжньої, автентичної людини у справжньому, автентичному житті

Останнім часом у вітчизняній педагогічній пресі починає з'являтися поняття автентичної педагогіки, яка започатковує свій розвиток на вітчизняних теренах. Поняття автентизму - одне з центральних у філософії екзистенціалізму (від пізньолатинського exsistentia - існування). Цей напрям філософії ірраціоналізму виник напередодні першої світової війни в Росії (Пестов, Бердяєв), після першої світової війни - у Німеччині (Хайдеггер, Ясперс, Бубер). Під час другої світової війни у Франції його представляли Сартр, Марсель. Однак найчіткіше своє вираження він знайшов у творчому спадку Мартіна Хайдеггера (1899-1976), який стверджував, що нетривкість новоєвропейського гуманізму полягає в абсолютизації ним людської суб'єктивності як умови пізнання і підкорення зовнішнього світу посередництвом науки і техніки, в забутті людиною "істини буття", яка й надає сенс її існуванню.

Коли марксизм поряд з іншими філософськими системами формує філософські підвалини педагогіки гармонійної цілісності й входить до першого напряму філософії сучасної освіти, то екзистенціалізм, будучи філософською основою автентичної педагогіки, є складовою другого напряму філософії сучасної освіти, тобто філософії освіти, основаної на визнанні ідей педоцентризму, релятивізму і плюралізму.

Пріоритетним положенням для всіх точок зору Хайдеггера є його положення щодо пріоритету людського існування понад усе. Спосіб людського буття визначає все, до чого людина "має діло у світі". У людського життя немає двох облич. Воно - неподільна конкретність, яку переживає Людина. Це злитне буття турбується і запитує про себе. Таким чином, Хайдеггер обгрунтовано вирішує реальну проблему необхідності виявлення і доказу законності - поряд із раціональним знанням таких форм са-моосягнення людини, як: емоційних, інтуїтивних, підсвідомо-вольових. За цих умов екзистенціалізм стає антиреалістинним. Розум вважається непридатним для дослідження істини. Цінність процесу пізнання має місце тільки у тому випадку, якщо пізнання розглядається як природний спосіб дії особистості в цілому, а не як духовна функція, взята ізольовано. Наприклад, вважається, що не зв'язана із повсякденністю, інстинктивно діюча людина мислить екзистенціально. Звідси, екзистенціальне мислення - це мислення, в якому бере участь уся "фізично-душевно-духовна" Людина в цілому, разом зі своїми почуттями і бажаннями, осторогами і побоюваннями, досвідом, надіями, турботами, потребами. Лише такому "мислителю" відкривається істина і суттєве в речах.

Образно про таке мислення сказав відомий ліванський філософ Халіль Джебран, який стверджував, що "між ученим і поетом простягається зелений луг: перейде його учений - стане мудрецем, перейде його поет - стане пророком". Обгрунтування шляхів переходу такого "зеленого лугу" сьогодні є одним із важливих завдань філософії сучасної освіти.

Основним же принципом людського існування, згідно з теорією Хайдеггера, є "бути - у - світі". Світ тут - трудовий, світ речей, які є предметом турботи. Дефіси у цьому терміні вказують на єдність об'єкта і суб'єкта, особистості й світу. "Бути - у - світі" - це екзистенціальне існування, а з іншого боку, це - трансценденція - вихід у світ. Це, з одного боку, знімає протиставлення об'єкта і суб'єкта, а з іншого, дає змогу стверджувати, що ми живемо у світі, який найкраще можна зрозуміти із нашого власного боку огляду. Адже, коли вчені розглядають людей із зовнішньої" позиції за допомогою певної системи абстрактних побудов, вони вимушені підганяти живе мінливе начало під зручні для них однозначні теоретичні рамки.

На думку Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності минулого, нинішнього і майбутнього дає можливість відрізнити справжнє буття (або автентичне) від несправжнього. Залежно від того, що висувається на передній план - нинішній час чи майбутнє, людське буття буде справжнім чи несправжнім. Несправжнє буття пов'язується з домінуванням у житті людини теперішнього, що несе з собою панування над нею речей, усередження особи. За таких умов її починають розглядати як річ. Людське буття відчужується від людини як особистості. Реальні процеси "масового суспільства" XX і XXI століть настійливо формують психологію "бути таким, як інші", а не залишатися самим собою. Знеособлення ж знімає з людини відповідальність за власні вчинки.

Спасіння людини від відчуженості - в осягненні власної унікальності та неповторної самобутності. "Стандартизована", тобто "несправжня" людина, як правило, віддана на заклання чужим їй "усередненим" стереотипам поведінки. Шлях же до справжньої, автентичної людини лежить через пробудження в ній потенційних, до певного часу дрімаючих можливостей осягнення структур та елементів ("екзистенціалів") справжнього, людського існування. Цей шлях людина може й не пройти через нестачу наполегливості, розуміння, енергії. Самовідчуження не завжди є наслідком об'єктивних причин. Кожна людина сама повинна стати господарем власного життя, щоб самостійно вийти із джунглів відчуження до справжнього, автентичного життя. І в цьому її самоцінність.

Така цілеспрямованість людини на саму себе нерідко викликає побоювання, що в екзистенціоналізм, як і в гуманістичну психологію, потенційно закладений ризик егоцентризму. Однак психолог О. А. Реан, за підтримки інших представників гуманістичної психології, наголошує, що в цьому випадку, очевидно, забувають про ідею самотрансценденції, яка означає для людини - перебувати у відношенні до чого-небудь, бути спрямованим на щось інше, ніж сама. А це, на думку представників гуманістичної течії, передбачає як ціль людського існування - одночасність власного вдосконалення і щастя тих, хто довкола.

Ще переконливіше заперечує такі побоювання релігійна форма екзистенціалізму, яку представляли М. Бубер, Г. Марсель, К. Ясперс. Вони стверджували, що Бог як найвище буття органічно поєднується з екзистенцією як заповітною особистісною сферою існування індивіда. У ній людина стає носієм свободи, оскільки шукає її через спілкування з іншими людьми та з Богом. Тобто від екзистенції особистість іде до трансценденціївищого буття. В основі справжньої екзистенціальної комунікації лежить любов і дружба, які виключають хитрість, підступність, заздрість, егоїзм, злорадство.

На думку М. Бубера, фундаментальним чинником людської екзистенції є, людина - з - людиною". Звідси головна особливість світу людей полягає в тому, що між "істотою" та "істотою" виникає дещо, певна пошукова величина, яка, виникаючи, розквітаючи і гинучи, робить людину людиною.

Схожі статті




Педагогіка - Пальчевський С. С. - Філософія екзистенціалізму про знаходження шляху до справжньої, автентичної людини у справжньому, автентичному житті

Предыдущая | Следующая