Педагогіка - Пальчевський С. С. - 4.2. Закономірності та принципи виховання

Великий французький мислитель Ж.-Ж. Руссо стверджував, що бідних виховувати не потрібно, оскільки їх виховує саме життя, виховувати слід багатих, які такої можливості не мають. Нерідко реальне життя представлене десятками і сотнями різноманітних виховних чинників, які до того ж перебувають у тісному взаємозв'язку.

В. О. Сухомлинський так писав про це: "Між виховними впливами існують десятки, сотні, тисячі залежностей і зумовленостей. Ефективність виховання, зрештою, визначається тим, як ці залежності й зумовленості враховуються, точніше, реалізуються на практиці. На мій погляд, набридлі всім звинувачення педагогічної науки в тому, що вона відстає від життя, саме й зумовлюються ігноруванням того факту, що будь-який вплив на особистість втрачає свою силу, коли немає сотень інших впливів, будь-яка закономірність перетворюється на пустий звук, коли реалізуються сотні інших закономірностей. Педагогічна наука відстає тією мірою, якою вона не досліджує десятки і сотні залежностей і взаємозумовленостей впливів на особистість. Вона стане точною наукою, справжньою наукою лише тоді, коли дослідить і пояснить найтонші, найскладніші залежності й взаємозумовленості педагогічних явиш" (Сухомлинський В. О Вибрані твори: В5т.-Т. З.- К., 1976. - С. 244).

Зрозуміло, що до такого висновку педагог-учений прийшов на основі уявлення про лінійний характер педагогічних явищ, на основі я кот причинно-наслідкові зв'язки створюють ілюзію самої можливості, дослідити і пояснити" всі "залежності та взаємозумовленості". Насправді ж синергетична методологія у вихованні підводить нас до висновку про нелінійний характер процесів розвитку особистості та її виховання, оскільки лінійність пов'язана із властивостями стабільних систем, у той час, коли учень є нестабільною складно організованою системою, лінійність розвитку якої та передбачливість можливі лише між двома точками стабільності. До того ж точки біфуркації цієї системи бувають різного рівня ієрархії, різної особистісної та загальносуспільної значущості. Особливості вияву залежностей та взасмозумовленостей у точках нестабільності передбачливими можна вважати лише умовно, оскільки виховник не в змозі відгадати, який резонансний вплив у критичній точці виявиться визначальним, тобто який "удар випадку" відбудеться у конкретному місці у конкретний час.

Однак, відмовляючись від намагань пояснити всі залежності та взаємозумовленості педагогічних явищ, ми схильні вважати за необхідне знати та враховувати найважливіші з них, оскільки вони, з одного боку, певним чином переломлюються в долі кожної дитини та підлітка, а з іншого - найчастіше визначають характер педагогічно спрямованих дій виховника. Згадані залежності та взаємозумовленості педагогічних явищ знаходять своє втілення у закономірностях виховання.

Прийнято вважати, що закономірності виховання - це стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.

Найважливішими у процесі виховання є такі закономірності:

1. Виховання поряд із навчанням, спілкуванням та трудовою діяльністю виконує функцію передачі особистості здобутків культури людства. Вихідний фонд спадково організованих потреб та актів поведінки невеликий, однак нервова система учня має у собі спадково зумовлені великі можливості утворення нових потреб та форм поведінки.

2. Виховання поряд із суспільними обставинами, діяльністю самого вихованця зумовлює індивідуальну історію розвитку учня, в результаті якої формуються його психічні властивості. Отже, безпосередньо і прямолінійно ці властивості не виводяться з успадкованих задатків.

3. У виховному процесі взаємодіє вся сукупність різноманітних чинників, зумовлених соціальним середовищем, у якому розвивається учень. Виховує все: об'єкти, явища природи, створене людиною штучне предметне середовище. Але насамперед найкращими виховника ми є люди (особливо батьки, вчителі, друзі), їхні взаємини, духовні цінності - загалом, культура людської цивілізації, яка, на думку В. І. Вернадського, складає ноосферу, що має планетарний характер.

4. Виховний вплив на формування особистості вихованця безпосередньо справляють не всі соціальні умови, а лише ті, з якими дитина чи підліток вступає у контакт.

5. Виховний вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, виникнення нових видів діяльності. Спочатку головним виховним середовищем для дитини є сім'я, згодом дитячий садок, школа, позашкільні установи. У суспільному оточенні, яке з кожним роком розширюється, підростаюча людина встановлює як безпосередні, так і опосередковані контакти. Впливи суспільного середовища опосередковуються рівнем активності в діяльності та поведінці самої дитини, її характером відносин з іншими людьми, рівнем вихованості, освіченості, особливостями характеру.

6. Процеси виховання та самовиховання певним чином зумовлені суперечністю між зовнішніми і внутрішніми умовами розвитку особистості, які, будучи протилежними, пов'язані між собою. Зовнішнє, об'єктивне, соціальне засвоюється вихованцем і стає внутрішнім, суб'єктивним, психічним і починає по-новому визначати ставлення особистості до зовнішнього світу. У психології механізмом такого засвоєння визнана інтеріодизація, тобто вростання зовнішніх практичних дій у внутрішні розумові дії. Зовнішнє, ставши внутрішнім, психічним, починає зазнавати певних змін та перетворень. Протилежний процес, пов'язаний з об'єктивізацією внутрішнього, переходом його у зовнішній план діяльності, називається екстеріоризацією. Співвідношення між зовнішнім і внутрішнім, суперечність між ними визначаються у психології джерелом саморуху особистості, її становлення.

7. Виховання, як і навчання, сприяє успішному формуванню особистості вихованця лише за умови педагогічно доцільного спрямування дорослими діяльності дитини. Тобто педагогічна праця досягає успіху в такому формуванні за умови, якщо виховних керує діяльністю дитини, а не підміняє її.

8. Виховання потреб, мотивів, емоцій дитини та підлітка відбувається у системі доступних для них суспільних відносин, які вони реалізують властивими їм засобами поведінки, спілкування, навчальної діяльності, розвиваючись завдяки цьому самі.

9. Характер та змістова насиченість процесів виховання і самовиховання учня значним чином залежить від рівня його спілкування з іншими. Завдяки цьому він інтегрується із суспільством, краще розуміє інших людей, а через них і себе, а з допомогою таких форм спілкування, як взаємодія та інтеракція, швидко засвоює і шліфує різні види рольової поведінки, знаходить своє місце у колективі.

10. Успішність виховання залежить від того місця, яке посідає учень у колективі класу, від виконування ним функцій у цьому колективі та ставлення до них однокласників.

11. Позитивна мотивація поведінки й діяльності учня зумовлює закріплення засвоюваних особистістю ідеалів, норм, сприяє їхньому перетворенню у внутрішні засоби регуляції.

12. Виховання буде успішним тоді, коли воно передбачатиме перетворення позитивних ситуаційних спонук на стійкі мотиви поведінки, коли виховних спирається на позитивні якості дитини.

13. Виховання моральних рис характеру найбільший успіх має тоді, коли воно втілюється у конкретних актах поведінки, діях, учинках.

14. Виховання органічно пов'язане із суспільними потребами та умовами, в яких воно відбувається. Однак, поряд із цим, воно залежить від вікових та індивідуальних особливостей учнів, типу їхньої нервової системи, темпераменту тощо.

15. Особистість вихованця, виступаючи не лише як об'єкт, а й як суб'єкт виховного процесу, на основі розвитку процесів свідомості та самосвідомості опосередковує всі виховні впливи. На цій основі розгортається процес самовиховання, який є вищою формою розвитку особистості, її духовного "саморуху".

Схожі статті




Педагогіка - Пальчевський С. С. - 4.2. Закономірності та принципи виховання

Предыдущая | Следующая