Національна економіка - Савченко В. Ф. - 5.2. Власність у національній економіці ринкового типу

Власність - основа формування відносин, що забезпечують наявність господарського змісту. її властивістю є здатність приносити прибуток і нагромаджуватися завдяки цілеспрямованій та ефективній праці.

Ефективність національної економіки насамперед визначається формою власності на основний та обіговий капітал, землю, результати праці. Ефективна ринкова економіка сформована на переважній приватній власності і створенні механізму, що забезпечує її нарощування у вигляді нерухомості, землі, основних та оборотних засобів, цінних паперів тощо.

Кожен суб'єкт ринкових відносин реалізує власні інтереси. Ринкові умови мають бути сприятливими для такої діяльності, щоб не допустити спаду виробництва та зниження доходів. Відчуження власника від об'єкта власності знижує його інтерес до виробництва й ефективну працю, а також спонукає його до "тіньових" схем задоволення своїх потреб. Неприватна власність має узагальненого неконкретного власника. Вона відчужена від конкретної людини, інтереси якої звужуються до обсягу заробітної плати. Інтерес власника поширюється на весь процес розширеного виробництва: збільшення прибутку, зменшення витрат виробництва, залежність оплати праці від її затрат та продуктивності.

Разом з тим, види власності мають бути в різних формах. Переваги того чи іншого виду повинні виявлятися у конкурентній боротьбі. Співвідношення форм власності мають бути динамічними й економічно та соціально гармонійними. Створення умов для конкуренції різних форм власності - сприятливий фактор зростання обсягів виробництва та підвищення якості продукції. Тому оптимальною і важливою складовою ефективного функціонування різних видів власності є цілеспрямована антимонопольна політика держави.

Між країнами спостерігаються істотні розходження у стратегіях приватизації, а також неоднаковий прогрес у здійсненні приватизаційного процесу (табл. 5.2). Практично в жодній пострадянській країні прямий продаж окремих підприємств стратегічним інвесторам не був головним методом приватизації. Він відігравав другорядну роль і в основному використовувався в країнах з багатими природними ресурсами.

Таблиця 5.2. Частка приватного сектору у ВВП та методи приватизації в країнах з перехідною економікою

Країни трансформаційної економіки

Частка приватного сектору у ВВП

Перший етап

Другий етап

ПП

ВПАР

ПС

ПП

ВПАР

ПС

Чехія

80

+

+

Угорщина

80

+

+

Словаччина

80

+

+

Естонія

80

+

+

Польща

75

+

+

Литва

75

+

+

Албанія

75

+

+

Латвія

70

+

+

Болгарія

70

+

+

Вірменія

70

+

+

Росія

70

+

+

Словенія

65

+

+

Румунія

65

+

+

Грузія

65

+

+

Казахстан

65

+

+

Україна

65

+

+

Хорватія

60

+

+

Азербайджан

60

+

Киргизстан

60

+

+

Молдова

50

+

+

Закінчення табл. 5.2

Країни трансформаційної економіки

Частка приватного сектору у ВВП

Перший етап

Другий етап

ПП

ВПАР

ПС

ПП

ВПАР

ПС

Таджикистан

50

+

+

Узбекистан

45

+

+

Туркменістан

25

+

+

Білорусь

20

+

+

Примітка. ПП - прямий продаж; ВПАР - викуп підприємств адміністрацією і робітниками; ПС - приватизаційні сертифікати.

Недолік прямого продажу полягає в тому, що цей метод приватизації відносно повільний. Проте він забезпечує одночасне надходження державних та зовнішніх інвестицій для реструктуризації підприємств і полегшує передачу управлінських ноу-хау.

З іншого боку, масова приватизація сприяє швидкій зміні власності. Вона здійснюється шляхом викупу підприємств адміністрацією, працівниками чи за допомогою розподільних та ваучерних схем приватизації за участю всього населення. На відміну від прямого продажу, такі методи приватизації не генерують нових інвестицій і не супроводжуються передачею управлінських ноу-хау.

У більшості країн СНД переважає швидкий метод зміни форм власності шляхом викупу підприємств їх адміністрацією чи працівниками або за допомогою сертифікатних схем приватизації. Прихильники масової приватизації сподівалися, що такий підхід зумовить формування вузької групи зовнішніх власників унаслідок скупівлі ними активів на вторинному ринку в тих, у кого вони виявилися після першого етапу приватизації.

Прогнози не виправдалися, оскільки найактивнішими учасниками операцій на вторинному ринку були впливові інсайдери, зокрема менеджери. У результаті нині власниками підприємств у СНД є інсайдери з числа керівників компаній та численних працівників - власників, які займають домінуючі позиції, та аутсайдери.

У багатьох випадках держава, як і раніше, зберігає значну частку участі в капіталі підприємств. Частка державних цінних паперів становить у середньому понад 15 % у приватизованих компаніях в Албанії, Білорусі, Грузії, Литві, Польщі, Росії, Румунії і Україні та понад ЗО % у Болгарії, Словенії, Узбекистані й Хорватії.

Земельна реформа у країнах з перехідною економікою передбачає:

- приватизацію землі, тобто зміну структури власності;

- розформування великих державних і колективних господарств та створення більш дрібних виробничих одиниць;

- створення можливостей для необмеженої переуступки землі.

Розформування великих господарств і утворення численних невеликих земельних ділянок не дають змоги підвищити ефективність, незважаючи на зміну власності. Проте процес концентрації власності на землю тільки за допомогою ринку може в довгостроковому плані привести до появи великих сільськогосподарських підприємств завдяки економії, зумовленій збільшенням масштабу виробництва і можливостей доступу до фінансових джерел та послуг. Альтернативним варіантом є створення асоціацій сільськогосподарського кредиту.

Земельна реформа має важливе значення для розвитку прав власності, покращання інвестиційного клімату та підвищення продуктивності сільського господарства, що особливо важливо для кавказьких і центральноазіатських країн, в економіці яких значне місце посідає аграрний сектор. Проте установлення приватної власності на землю здійснювалося повільніше, ніж приватизація інших активів.

Протягом 90-х років XX ст. земельна і сільськогосподарська реформи в Україні за своїми складовими, як правило, збігалися з аналогічними процесами в Росії з деяким запізненням у їх проведенні. Як і в Конституції Російської Федерації, у законодавстві України вже у 1992 р. було передбачено створення приватних господарств. Однак лише у 2001-му Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс, що передбачає продаж і купівлю сільськогосподарської землі, починаючи із січня 2005 р. Проте на зазначений закон все ще діє мораторій.

В інших країнах ситуація змінювалася ще повільніше. У більшості з них у 90-х роках були прийняті закони про земельну реформу, але процес реєстрації приватних прав власності відбувався, за деякими винятками, дуже повільно. У Вірменії земельну реформу почали проводити у 1991 р., а навесні 1994-го було дозволено торгівлю землею. В Азербайджані в 1995-1998 рр. було приватизовано 90 % земель. Водночас в Узбекистані земля залишається під контролем держави.

У країнах пострадянського простору процес реформ у галузі сільськогосподарських земель здійснюється в два етапи:

1) державні фірми перетворюються у колективні;

2) приватні особи отримують сертифікати, які дають їм право на землю, що перебуває в колективній власності.

Проте такі сертифікати не надають фізичної ділянки землі. Тому земельні реформи в Росії та інших країнах колишнього СРСР не зумовили виникнення чітких прав власності на індивідуальні ділянки землі. Ситуація суттєво відрізняється від земельної реформи в країнах Центральної Європи, де для встановлення прав власності на земельні ділянки використовувалися різні методи, включаючи реституцію, ваучерну приватизацію, оренду державної землі і безпосередній розподіл земель серед сільських домашніх господарств.

Ринковий тип економіки спрямований на підвищення ефективності виробництва через відповідні механізми реалізації, в той час як планова економічна система на перше місце ставила форми організації виробництва і створення відповідних структур для їх обслуговування. В екстремальних умовах (війна, індустріалізація, освоєння космосу тощо) планова економіка, жорстко зосереджена на одній цілі, спрямовувала на її досягнення всі організаційні складові та структури. Проте в умовах еволюційного співіснування вона безнадійно відстала за всіма економічними та соціальними показниками. В 90-х роках XX ст. країни, де була впроваджена планова економіка, почали трансформування своїх економік в економіки ринкового типу з переважно приватною формою власності.

Схожі статті




Національна економіка - Савченко В. Ф. - 5.2. Власність у національній економіці ринкового типу

Предыдущая | Следующая