Логіка - Карамишева Н. В. - Наукова мова як знакова система

Наукова мова, з погляду семіотики та логічної семантики, постає особливою системою мовних знаків, що виконують функції означення та позначення, і має синтаксичний, семантичний та прагматичний аспекти дослідження.

Кожна конкретна наука створює свою наукову мову через введення особливих термінів і штучної символіки.

На підставі логіко-семантичного аналізу наукової мови виокремлюються різні семантичні системи, що зображають особливості наукового знання. Таких семантичних систем побудовано чимало і в історичному контексті одна семантична система змінює іншу, попередню.

У семантичній системі певної науки вирізняють дескриптивні та логічні терміни. До дескриптивних належать "термін", "висловлювання", "смисл", "предметне значення", до логічних - "клас", "квантор" (загальності й існування), "істина", "хибність".

На підставі пізнання певного об'єкта накопичується сума знань, яка набуває форми проблеми, гіпотези та теорії.

Наукова проблема - форма розвитку наукового пізнання та знання, що виражає:

- перехід від відомого до невідомого, від визначеного в сталих формах знання до невизначеного, руху від "старого" знання до нового;

- виокремлене в системі наукового знання положення, яке зумовлює вивчення питань і пошуку їх вирішення;

- складне (за змістом) запитання, в якому окреслено предмет і напрям наукового дослідження.

Структура наукової проблеми - передумови проблеми, сукупність питань про предмет дослідження, контекст формування проблеми.

Передумова - досягнутий рівень наукового знання, оформленого в певну теорію. Сукупність питань про предмет дослідження - сформульоване певною науковою мовою запитання, яке містить шукану частину й основну (неповне, невизначене знання), що постають засобом переходу від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого.

Контекст формування проблеми - конкретно-наукові, методологічні й інші чинники, які зумовлюють вивчення проблеми. Контекст формування проблеми конкретизується в понятті "проблемна ситуація", що означає об'єктивний стан справ, який виник у конкретній науці на певному етапі її історичного розвитку. Ознаки проблемної ситуації: суперечність між наявним знанням у формі наукової теорії і новими фактами; між різними альтернативними (конкуруючими) гіпотезами та теоріями, коли виникає проблема вибору з-поміж них; між різними методологічними підходами в дослідженні об'єкта.

Розрізняють етапи: розгляд проблеми; пошук розв'язання проблеми; вирішення проблеми.

У процесі пошуку розв'язання певної проблеми визначають можливості її вирішення. Проблема вирішується тоді, коли є алгоритм її розв'язання в межах певної системи наукового знання, відповідно, невирішеною є проблема, якщо не існує алгоритму її розв'язання.

У сучасній науці визначають такі варіанти розв'язання проблеми: проблема вирішується методами тієї науки, в межах якої вона виникла; для розв'язання проблеми створюють новий метод (методології); визначається, що проблема принципово не вирішується.

Наукові проблеми поділяють на предметні й процедурні (методологічні). До предметних належать проблеми, які виникають на емпіричному або теоретичному рівнях наукового пізнання й пов'язані безпосередньо з предметом дослідження в конкретній науці. До процедурних або методологічних належать проблеми, пов'язані з логіко-філософською та науковою рефлексією над особливостями наукового пізнання та знання, наприклад, проблема виникнення складності в науці, проблема формування нового знання.

Одна з таких проблем - співвідношення наукових фактів і теорій у певній науці (емпіричного й теоретичного рівнів наукового пізнання). її формулюють у різних варіантах:

- теоретизувати, не оперуючи фактичними даними (створювати теорії, що не мають свого емпіричного базису);

- збирати факти і підлаштовувати їх до вже існуючої теорії;

- збирати факти і на їх підставі будувати нову теорію.

- сформулювати теоретичний концепт (ідею, принцип), на підставі якої осмислювати накопичені наукою факти (емпіричні дані) й створити концепцію про певний об'єкт дослідження.

Гіпотеза (грец. hypothesis - припущення, основа) - 1) припущення, що має на меті пояснення причин існування предметів, явищ, процесів, їх походження, відбуття подій, специфіки зв'язків і відношень між предметами, явищами, процесами, між подіями; 2) прогнозування подальшого розвитку різноманітних систем, що досліджує наука; 3) форма розвитку наукового пізнання для отримання об'єктивно-істинного, достовірного знання; 4) структурна частина в системі наукового знання; 5) метод здобуття нового знання.

У логіці - висловлювання (множинність висловлювань) із невизначеним (л > 2) значенням істинності, ймовірнісне (правдоподібне) знання. Це метод дедуктивного виведення певних наслідків із припустимих засновків. Він отримав назву "гіпотетико-дедуктивний метод", сутність якого полягає у висуненні гіпотези або множинності гіпотез стосовно об'єкта, що досліджується, та в наступному дедуктивному виведенні наслідків із висунутої гіпотези. Формально: Г ь - С, де Г - гіпотеза,

С - наслідок, І--символ дедуктивного виведення.

Функції гіпотези в науці - пояснення та прогнозування. Для їх виконання наукова гіпотеза повинна відповідати таким вимогам:

І. Не суперечити фундаментальним принципам наукової раціональності, на яких формується та розвивається наукове знання. До них належить - принципи об'єктивності, обгрунтованості законами науки, несуперечності фактичним даним, історичності та ін.

2. Бути за змогою простою, відповідно до принципу простоти, сформульованому німецьким філософом Г. Ляйбніцем. "Та гіпотеза краща, яка простіша". Гіпотеза вважається простою, якщо вона не має додаткових припущень, уточнень, коригувань тощо.

3. Бути такою, яку можна принципово перевірити на істинність. Об'єктивним критерієм перевірки гіпотез є фактичні дані (факти науки). Перевірення гіпотези означає зівставлення наслідків, які випливають з неї, науковими фактами.

Види гіпотез:

- залежно від місця в системі наукового пізнання - основні й допоміжні (часткові);

- за функціональною ознакою - пояснювальні та прогнозні;

- за альтернативністю побудови - конкуруючі гіпотези.

Конкуруючі (альтернативні) гіпотези - це множинність гіпотез, які постають у конкретній науці на підставі одних і тих самих фактів. Вони дають різні альтернативні способи пояснення та прогнозування, виводять різні наслідки. Конкуруючі гіпотези будуються за схемою Г, і. Г21... Г,

Прикладами альтернативних (конкуруючих) гіпотез є існування понад десяти гіпотез про виникнення життя па Землі, альтернативних гіпотез про причини змін клімату на Землі (на підставі фактів, що клімат змінився за останні 40-50 років, кліматологи висунули дві альтернативні гіпотези: про потепління клімату на Землі; про похолодання клімату на Землі).

Множинність альтернативних гіпотез у часовому вимірі можна поділити на гіпотези класичної науки і некласичної науки. Наприклад, в історичній послідовності існують такі гіпотези походження небесних тіл і планети Земля: гіпотези німецького філософа І. Канта (1755 р.); французького математика П. Лап-ласа (1796 р.), французького геолога Є. Де Бомона (1829 р.), сучасні гіпотези, зокрема американських учених Т. Чемберліна та Ф. Мультона.

Розроблення гіпотези характеризує поступовість етапів її висунення та перевірки: етап висунення гіпотези; етап подальшого розроблення гіпотези в системі наукового знання, згідно з вимогами до побудови гіпотез; етап перевірки гіпотези на істинність або хибність.

Теорія (грец. - дослідження, розгляд, спостереження) - 1) систематизоване, упорядковане знання; 2) форма систематизації знання в певну концептуальну цілісність, виражену природною чи формалізованою мовою. У логіці - система взаємопов'язаних загальних висловлювань про певний об'єкт дослідження, істинність яких логічно обгрунтована.

Наукова теорія - упорядкована та систематизована в специфічних термінах (поняттях) форма наукового знання. Це система наукового знання, що дає достовірне, об'єктивно істинне знання про об'єкт, який досліджує конкретна наука. Властивості наукової теорії - системність, концептуальність, достовірність, обгрунтованість, історичність, інтерсуб'єктивність. Структура наукової теорії: вихідні принципи, ідеї, на підставі яких створюється теорія (концептуальна схема теорії); фундаментальні поняття, котрі формують концептуальний каркас теорії; закони, що виражають необхідні й суттєві зв'язки між об'єктами, які досліджує наука.

Емпіричний базис теорії - наукові факти, що потребують систематизації, узагальнення, пояснення.

Логіка побудови - послідовність формування системи знання (взаємопов'язаних за синтаксисом і семантикою висловлювань) унаслідок логічного виведення одного висловлювання з іншого. Відповідно, логічна структура містить: вихідні принципи, ідеї; правила виведення висновків із вихідних принципів, ідей; способи доведення основних положень теорії на істинність.

Типи наукових теорій. Класифікацію наукових теорій на різні типи здійснюють за певними підставами:

1. За об'єктом дослідження - на математичні, фізичні, біологічні, соціальні (юридичні, економічні, соціологічні та ін.).

2. За ступенем узагальнення знання, сферою охоплення пояснення та прогнозування широкого кола явищ, процесів, подій - на універсальні й неуніверсальні.

3. За логічними методами побудови - на індуктивні, дедуктивні (аксіоматичні), гіпотетико-дедуктивні.

4. Залежно від використання методу формалізації - на формальні й неформальні. Формальна теорія - те саме, що й формальна система (див. 4). Неформальна теорія - це теорія, яка систематизує й узагальнює емпіричні або фактичні дані й синтезує їх у певну цілісність. Емпіричним базисом неформальної теорії є факти науки.

5. Залежно від використання методів різних наук для дослідження певного об'єкта та побудови відповідної системи знання - на інтегративні (міждисциплінарні) й неінтегративні. Прикладом інтегративних теорій є деякі сучасні теорії, що формуються на межі різних наук, тобто мають один об'єкт дослідження, - евристика, теорія штучного інтелекту, теорія смислу та ін.

6. Конкуруючі теорії - множинність теорій, що створюються в конкретній науці на певних принципах й ідеях і дають різні альтернативні способи пояснення та прогнозування (див. 6.4).

Основні функції наукової теорії - систематизувальна, евристична, описова, пояснювальна, прогнозуюча.

Систематизувальна функція - логічна обробка наукового знання, здобутого наукою на певному етапі її історичного розвитку, - систематизація знання, уточнення знання, об'єднання знання в певну систему.

Евристична функція означає, що створена система наукового знання є якісно новим знанням у русі розвитку науки від старого (відомого) до нового (невідомого), новим етапом на шляху пізнання сутності речей, явищ, процесів, подій, новим напрямом дослідження об'єктів, які вивчає наука.

Описова функція - це формування дескриптивної моделі про об'єкт дослідження за допомогою особисто створеної системи понять.

Пояснювальна функція означає пояснення сутнісних взаємозв'язків між об'єктами, що пізнаються, причин виникнення й існування певних явищ, процесів, подій та ін.

Пояснення (лат. explanatio) - 1) метод розкриття сутності речей, явищ, процесів, подій і причин їх виникнення; 2) логічна операція виявлення необхідних, суттєвих зв'язків між предметами чи класами предметів і визначення механізму функціонування та розвитку природних і штучних систем.

Структура пояснення: експланандум (лат. explanatio - пояснення, тлумачення) - те, що потребує пояснення, предмет пояснення, позначається символом В; експлананс (лат. explanatio - пояснення, тлумачення) - те, за допомогою чого дається пояснення, підстава пояснення, позначається символом Л; "тому, що" - вираз, який визначає відношення логічного слідування (виведення) експланандума з експлананса. Формально структура пояснення набуває такого виразу: В є тому, що є А; де В - символ для позначення певного об'єкта пояснення (конкретної дії, події, явища, процесу та ін.), А - символ для позначення підстави пояснення (закону, принципу, правила, аксіоми, факту, мети, мотиву, наміру і под.); вираз "В є тому, що є А" виражає відношення виведення експланандума з експлананса. Для одного і того самого експланандума може бути побудовано декілька підстав пояснення.

Наукове пояснення - спосіб, який використовують у конкретних науках з метою виявлення необхідних і суттєвих взаємозв'язків між предметами та явищами об'єктивного світу, причини виникнення й існування певних явищ, процесів та ін. До наукових способів пояснення належать каузальне (причин-но-наслідкове), телеологічне (фіналістське), "пояснення через розуміння суті того, що відбувається й змінюється у часі".

Каузальний спосіб пояснення визначив К. Гемпель унаслідок введення поняття "охоплювального закону" в термінах необхідних і достатніх умов.

Пояснення на підставі закону - це така дедуктивна побудова пояснення, коли окремий випадок підлаштовують під охоплювальний закон. Формально: існує певне емпіричне явище (окремий випадок, конкретна подія), яке пояснюють через виведення експланандума (випадку) з експлананса (загального закону). Відповідно, певну одиничну подію розглядають як наслідок деяких інших подій. Наприклад, наукове пояснення факту (окремого випадку), чому космічний корабель стартує вертикально: "Космічний корабель стартує вертикально тому, що для його запуску на навколоземну орбіту необхідно вивести його за межі атмосфери, яка впливає на рух космічного корабля".

Розрізняють два типи каузального способу пояснення (пояснення на підставі закону) - дедуктивно-помологічний і ймовірнісно-статистичний.

Дедуктивнономологічний тип пояснення означає виявлення причини подій, станів справ, існування предметів на підставі наукових законів. Схема такого пояснення: у всіх випадках, коли реалізовано (існує) комплекс умов Р, виникає певна подія або стан С Символічно: (х) (Рх -> йх). Наприклад: "Морські припливи на Землі існують тому, що місяць здійснює гравітаційний вплив на Землю".

Імовірнісно-статистичний тип пояснення твориться за схемою: за певних умов Р певна подія або "ефект" С буде мати місце зі статистичною ймовірністю, тобто з певною частотою q, Символічно: рз (О, Р) = q. Якщо ймовірність д наближається до 1, то можна використати закон цього типу до пояснення виникнення С у випадку реалізації умови Р.

Отже, при каузальному поясненні експланандум із експлананса виводиться з дедуктивною необхідністю або зі статистичною ймовірністю. Каузальне пояснення за допомогою "охоплювального" закону неможливе в соціальних, гуманітарних, "поведінкових" науках, які вивчають соціальні явища, процеси, події, соціальну поведінку людей, що є дуже складними й не укладаються в прості схеми. Відтак філософи, соціологи, логіки в цих науках виокремили телеологічний (фіналістський) спосіб пояснення.

Телеологічний (фіналістський) спосіб пояснення виявляється в соціальних, історичних, "поведінкових" науках, коли досліджують соціальні дії та поведінку окремих індивідів, структурованих прошарків суспільства, визначають мету руху людської історії ("Куди рухається людство?"). Такий тип пояснення отримав назву "пояснення дій за допомогою мети", тобто пояснення дій і вчинків людей метою, заради якої вони здійснювалися (див. 5). Схема такого пояснення: цей вчинок був необхідним для досягнення певної мети. Пояснювальним фактором буде мета, для реалізації якої здійснюється вчинок (у ситуації типу G треба робити х). Таке пояснення (через мету) раціональне, оскільки відкидає усі інші можливі альтернативні вчинки і визначає роль мотивів у поясненні дій. Прикладом телеологічного способу пояснення людської історії є соціально-філософська теорія К. Маркса (1818-1883), що пояснювала всесвітню історію людства крізь призму її кінцевої мети - побудови комуністичного суспільства і визначала засоби досягнення мети.

Філософ В. Дильтей (1833-1911) в "історичних науках про дух", буття людини в історичному вимірі сформулював новий спосіб пояснення - через розуміння суті того, що відбувається і змінюється в часі. Такий спосіб пояснення виявляє інтенсіональні (соціально-психологічні, прагматичні, ідеологічні, світоглядні та ін.) аспекти життєдіяльності людства, існування яких не можна пояснити через закон, наприклад, духовну атмосферу суспільства в певний історичний час, стиль мислення людей, виникнення й існування певних феноменів у історії людства і под. Пояснення шляхом розуміння не виводять з певного загального закону, а визначаються як осягання суті того, що відбулося в минулому та сучасному. Таке пояснення дає змогу осягнути: чому в різні історичні епохи люди мислили так, а не інакше; вчинки та поведінку людей у різних історичних ситуаціях, особливості історичних епох, у яких жили і творили люди.

Прогнозна функція наукової теорії (наукове передбачення) означає:

- отримання інформації про певні, ще невідомі науці, але, можливо, існуючі феномени (передбачення про існування об'єкта х);

- одержання інформації про феномени, неіснуючі у момент, коли роблять передбачення (прогноз), але існування яких логічно виводять на підставі наявного знання (об'єкт х існує тому, що існують об'єкти І/, Z, ... я);

- визначення подальшого (можливого, ймовірного) розвитку об'єктів (предметів, явищ, процесів, подій), які досліджує наука.

Схожі статті




Логіка - Карамишева Н. В. - Наукова мова як знакова система

Предыдущая | Следующая