Історія української культури - Павлова О. Ю. - 7.1. Соціокультурні перетворення XIX ст

7.1. Соціокультурні перетворення XIX ст

Кінець XVIII-початок XIX ст. в Україні - межа, що пролягла між мистецтвом, яке грунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським, естетичні настанови якого були пов'язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і навколишнього середовища.

У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський, котрі склали славу і російської, і української культури. У їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського класицизму (у В. Боровиковського і сентименталізму також). Народжені в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички. Батько Д. Левицького був відомим гравером майстерні Києво-Печерської лаври. В. Боровиковський - виходець із родини миргородських іконописців. Тут, на українській землі, формувалися їхні художні уподобання та естетичні смаки, зокрема в царині портретного живопису, що мав визначні національні традиції. "Портрет фельдмаршала князя М. Рєпніна" пензля Д. Левицького та "Портрет міністра юстиції Д. Трощанського", виконаний В. Боровиковським, віддзеркалюють довершеність живописної майстерності митців, їхній погляд на статус людини у суспільстві, вихований ідеями просвітительства. Визначальним критерієм статусу людини у суспільстві, на думку цих художників, є служіння вітчизні.

3 кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим, основними засадами якої стали православ'я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення "общерусской" культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільнос-ті" (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань - М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербохорватською, а України - в єдиній федеративній слов'янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. 3алізняка, І. Гонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква "стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 р.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левиць-кий разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків", у статуті якого зазначалося, що книжки "мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах", щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

3 цією метою І. Могильницький видав 1816 р. для народу його мовою книжечку "Наука християнська", а 1817 р. - "Буквар сло-вено-руського язика". У 1822 р. він першим написав "Граматику язика словено-руського", а в науковій розвідці "Відомість о русь-ком язиці" (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) рр.) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816-1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був "довгим і холодним". За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.

Схожі статті




Історія української культури - Павлова О. Ю. - 7.1. Соціокультурні перетворення XIX ст

Предыдущая | Следующая