Історія української культури - Павлова О. Ю. - 3.2. Скіфські культурні джерела

Початок Залізної доби (з І Тис. до Н. X.) на території України пов'язаний з кіммерійською культурою (Північне Причорномор'я), а трохи пізніше - зі скіфською культурою та ранніми слов'янськими культурами. У І тис. до Н. X. територія України потрапила у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурних традицій українців.

Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси (Ольвія - на березі Буго-Дніпров-ського лиману; Тірас - у гирлі Дністра; Пантікапей - на місці сучасної Керчі; Херсонес - біля сучасного Севастополя тощо.)

Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистецтво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач).

В якому зв'язку стоїть скіфська епоха з попередніми епохами, трипільською і після-трипільською? З цього погляду усатівсько-городська культура II тисячоліття до н. е. може розглядатися як посередня ланка, переходова культура, що опосереднює зв'язки між трипільською культурою III тисячоліття й культурою скіфів першої половини І тисячоліття. На прикладі усатівсько-городської культури ми простежуємо, як поступово згасає тип культури, який був властивий трипіллю, і зароджуються, розвиваються явища, що визначать згодом тип і специфічну відмінність скіфської культури. З цього погляду і в суспільно-господарчому відношенні, і хронологічно усатівсько-городська культура становить якнайяскравіший приклад перехідного зв'язку. Усатівсько-городська культура, супроти трипілля, - культура вершників. Скіфи - теж вершники. Культура вершників II тисячоліття було новим явищем в суспільно-господарчому житті країни, оскільки трипілля III тисячоліття було суцільно хліборобським, що ж до культури вершників скіфів з І тисячоліття до н. е., то воно, у свою чергу, вже не було таким новим явищем у життєвому укладі України. Воно було логічним продовженням у розвитку тих явищ і чинників, які зародилися на попередньому етапі. Суспільно-господарчий розвиток за скіфської доби йшов тією ж лінією, яка виразно намітилася вже за попередньої - передскіфської епохи. З цього погляду поява скіфів на Україні не є нічим випадковим або несподіваним, історично не виправданим. І тим самим у назві скіф не доводиться надавати жодного, так би мовити, сакрального значення - це умовна назва. Дефінітивна функція цієї назви, як про це говоритимемо далі, дуже відносна. Ясно одне: культура вершників є приналежністю двох епох, що в історичній послідовності заступають одна одну, післятрипільської і скіфської. Отже, ми могли б сказати так: вершницько-скотарська структура післятрипільської епохи знаходить своє завершення у скіфській. Культура вершників післятрипільської доби ще тісно пов'язана з "трипільством". У цей період воно перебуває лише на перших етапах свого розвитку. Воно робить лише перші кроки і перші спроби. Культура вершників опановує ситуацію вже за наступної, скіфської доби. У цьому відношенні цілком правдиво після трипільська епоха є передскіфська. Усатівсько-городський вершник - це є передскіф; скіфом він стане на наступному етапі. У скіфську добу усатівсько-городський уклад господарства знаходить своє повне розкриття. Заступивши трипільську "культуру на волах", передскіфська "культура на коні" протягом кількох століть досягає цілковитої зрілості. Якщо ми скажемо, що на протязі цих двох епох вершник стає провідною постаттю часу, що саме в цей час він витискає хлібороба, відсовує його на другий план, то ми маємо на увазі як економіку, так і соціальну структуру країни. Це однаково стосується господарчого, суспільного й політично-державного життя країни. Вершництво-скотарство в соціальному аспекті означає завжди виділення економічно заможного прошарку, створення окремої верстви багатих власників стад, що соціально, а не лише господарче протистоять залежним від них хліборобам. Виділення прошарку скотарів-багатіїв - це одночасно формування панівної верхівки, - якнайвиразніше між собою пов'язані. Процес соціальної диференціації, розподілу суспільства на багатіїв-скотарів і бідняків-хліборобів, збагачення вершників почався ще в передскіфський період. В. Щербаківський відзначає, що вони [носії шнурової кераміки і шліфованих топірців], завоювавши хліборобів, дуже розбагатіли, це засвідчується розкопками могил біля міста Майкоп... "При покійнику лежали предмети зі срібла й золота та міді, є срібні вази, оздоблені образами звірів і навіть ландшафтом Кавказьких гір". Процес збагачення і виділення верхівки почався вже у культурі шнурової кераміки, але в своєму послідовному розвиткові найвищої своєї точки цей процес досягнув, як сказано, за скіфів (перша половина останнього тисячоліття до н. е.). Геродот, грецький письменник, якому ми зобов'язані як найдокладнішими відомостями про скіфів, відрізняє скіфів-кочівників і скіфів-хліборобів. У літературі звичайно це повідомлення тлумачать, як згадку про різні племена. Ми тримаємося іншої думки: справа йде про два соціально-господарчі прошарки у межах одного народу.

Скіфи були поділені на два шари: скотарів-вершників і хліборобів, на власників великих стад і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів. Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, оброблюючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники; хлібороби - осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони стад озброєних людей; при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника є збройний загін.

Українська жива мова виразно зберегла сліди цієї первісної, архаїчної тотожності багатства і худоби в подвійному значенні слова товар. Товар - це одночасно худоба і крам. Кожен багатий власник має при собі озброєну ватагу, молодь, що охороняє його стадо і при нагоді, нападає на інші стада. Вони, власник худоби і його військові, що з війни і грабіжництва зробили собі професію, якщо багатший скотар, то більша і дружина (ватага), яку він тримає при собі. Власник худоби (скотар) захищає не територію, а стада; не народ, а свою власність. Він воює, але для грабіжництва. Хліборобська культура трипілля III тисячоліття до н. е., пов'язана з передньоазійським культурним світом, територіально консолідується у межах Наддніпров'я - Наддунав'я. Це культура замкнених теренів. Територіально, просторово вона не агресивна. Навпаки, культура вершників обох наступних епох територіально агресивна. За скіфської епохи ми знаємо про скіфів одночасно на Обі у Заураллі і в Семигороді на Дунаї. Як і кожна хліборобська формація, трипілля самодостатнє й осіле. Свої суспільно-політичні форми воно творить у прямому й безпосередньому зв'язку з тереном, як об'єктом хліборобської праці. Кількість людей і обсяг праці визначають обсяг просторової експансії. Зовсім інакше стоїть справа зі скіфами. Культура вершників стимулює поширення територіальних меж. Вона розв'язує проблему простору в інший спосіб, ніж хліборобство. Справа сходить не лише до різниці комунікаційних засобів ("на волах" і "на коні") і навіть не до відміни господарчих форм (кочове скотарство в його протиставленні хліборобству), а саме до того, що скотар, як кіннотник, є в першу чергу грабіжник. Отож, з'явившись на Україні за перед-скіфської епохи й розвинувшись за скіфської, кінноцтво призвело до іншого розв'язання проблеми терену, як трипілля. Для скіфів скотарів-кіннотників, вершників-грабіжників, рабовласників і работорговців, терен не є об'єктом для праці. Він є простором сезонно змінюваним для випасу худоби або для їх грабіжницьких наїздів на чужі стада. Що більший простір опановують то вони своїми наїздами, все більше мають з того зиск у збройному захопленні здобичі. Територіальна протяжність є сталою ознакою кожного політично-державного формування вершників.

Саме у цьому факті ми шукатимемо пояснення євразійства скіфів, того, що ми їх знаходимо не лише на Дніпрі, але і на Обі. Дер-жавництво скіфів - це імперія вершників з центром, що знаходиться на Україні, і з безмежно розтяглою територією. Вершницька імперія скіфів - могутня, специфічно "варварська". Скарби Чор-томлика, золото Куль-Оби кажуть про накопичувані багатства. Відстань від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю вказує на її теренові простори. Вали, обсяг і висота скіфських городищ свідчать про міцність. Науковці знаходять на Обі - могили; на Полтавщині, Київщині й Поділлі - городища. Як зазначалося, городища з'являються на Україні в передскіфський період, заступаючи відкриті поселення, що були властиві для трипілля. Поселення усатівсько-городської культури були селищами городищанського типу. Щодо поселень скіфів, то вони теж, як сказано, були городищами. Шарпинське й розташоване поблизу нього Пастирське городища на Херсонщині біля Златополя, Мотронинське на Київщині, Більське городище на Полтавщині, Немирівське на Поділлі-ось ті поселення, що ми їх зв'язуємо зі скіфами у першій половині останнього тисячоліття. Як ми зазначали, вони становлять дальший етап у процесі розвитку типу поселень, виробленого й запровадженого на Україні в післятрипільський період носіями шнурової кераміки. Це могутні споруди. Вони далеко більші й багато величніші за городища князівських часів XI-XIII ст. по Різдві, ніж, скажімо, Виш-город під Києвом, Городське під Коростишевом, Райки на Бердичі-вщині, Данилів Холм і Данилів Крилос (давній Галич), Пліснесько під Бродами тощо. Якщо хтось колись напише історію городищ (бургів) на Україні, він ствердить, що городища 1) з'являються на Україні в II тисячолітті до н. е. в післятрипільську епоху, 2) свого найвищого розвитку досягають за скіфів 3) знов відновлюють своє існування, як властивий для епохи тип поселень, за слов'яно-князівських часів. І той історик, який розглядатиме історію культури України в найдавніші періоди як змінне чергування хліборобських і вершницьких епох, що послідовно заступали одна одну, відзначить, що городища були сталою ознакою й приналежністю саме вершницьких епох.

Схожі статті




Історія української культури - Павлова О. Ю. - 3.2. Скіфські культурні джерела

Предыдущая | Следующая