Історія України - Литвин В. М. - Дисидентський рух

Суспільна значимість дисидентського руху попри всі спроби інформаційної блокади з боку держави зростала з року в рік. Тим більше, що інформаційна блокада була відносною. Наприкінці 60-х pp. на СРСР вели радіопередачі 35 станцій із загальним обсягом програм близько 200 годин на добу. Сім радіостанцій транслювали свої програми українською мовою: "Голос Америки", "Свобода", "Рома" (Рим), "Ватикан", станції Канади, Іспанії, Монте-Карло.

У серпні-вересні 1965 р. були заарештовані десятки людей за звинуваченням в анти радянській діяльності. Судові процеси над ними почалися з січня 1966 р. Перший з них відбувся у Луцьку, де у відкритому засіданні обласний суд розглянув справу В. Мороза і Д. Іващенка, звинувачених у проведенні націоналістичної агітації і пропаганди. В лютому 1966 р. в Івано-Франківську відбувся процес над учителем М. Озерним, котрого на суді примусили покаятися фактично в тому, що він прищеплював учням любов до рідної мови і культури. Процес над художником П. Заливахою в Івано-Франківську уперше відбувався як закритий: організатори гірко розчарувалися і у свідках, і у присутніх на попередніх процесах журналістах. Для аналізу вилученої у митця літератури було створено експертну комісію з львівських вчених. Один з надрукованих на машинці текстів вона кваліфікувала як "антирадянський націоналістичний твір невідомого автора". П. Заливаха пояснив суду, що йшлося про вірш Т. Шевченка "Доля". Тим не менш за сукупністю зібраного "криміналу" суд відправив його на п'ять років у табори суворого режиму. У березні 1966 р. відбулися процеси в Києві і Львові.

Завершував цю низку політичних процесів закритий суд над М. Осадчим, М. Зваричевською і братами Горинями, що відбувся у Львові у середині квітня 1966 р. На цей процес з Києва приїхали І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний та В. Чорновіл. Коли заарештованих вивели з будинку суду, вони, за винятком Чорновола, влаштували імпровізовану маніфестацію у натовпі, який зібрався біля входу. Чорновіл, якого запросили на процес як свідка, заявив, що судове засідання оголошене закритим незаконно, а тому він відмовляється давати свідчення. Суд прийняв рішення вивести його з приміщення під конвоєм і виніс окрему ухвалу про притягнення цього свідка до кримінальної відповідальності. У відповідь В. Чорновіл написав книгу "Правосуддя чи рецидиви терору?", в якій аналізувалися результати судових процесів перших місяців 1966 р. Книга стала одним із перших зразків українського "самвидаву". Вона була розіслана автором по багатьох адресах - П. Шелесту, В. Нікітченку, Ф. Глуху, голові Верховного суду УРСР В. Зайчуку, а також впливовим діячам культури - О. Гончару, А. Малишку, М. Стельмаху та ін. Російський переклад книги, виконаний в Інституті мовознавства АН УРСР з ініціативи 3.Франко, був надісланий у ЦК КПРС і московським дисидентам. Під назвою "Я нічого у Вас не прошу" книга була надрукована у періодичних виданнях української діаспори, а в 1968 р. вийшла окремим виданням у Торонто. Судові процеси показали, що суспільство залякати не вдається. Кожний процес породжував нових протестуючих, лави дисидентів множилися.

22 травня 1966 p., вдень відзначення пам'яті Т. Шевченка, біля пам'ятника поету поблизу Київського університету зібралося до 150 осіб. У маніфестації брали активну участь А. Горська, І. Світличний, В. Лобко та ін. Звучали вірші Т. Шевченка, В. Симоненка, Л. Костенко. Наступного року, незважаючи на "роз'яснювальну роботу", яку компартійні комітети і чекісти провели в колективах творчої інтелігенції і серед студентів, біля пам'ятника зібралося ще більше людей. За розпорядженням керівників міськкому партії пізно ввечері міліція заарештувала кількох учасників маніфестації. Після цього натовп швидко зріс, рух тролейбусів по Володимирській вулиці став неможливим. Спроба агентів КДБ спровокувати бійку не вдалася. Близько трьохсот чоловік попрямували на вулицю Орджонікілзе (Банківську), до будинку ЦК Компартії України, щоб вимагати звільнення заарештованих. Пожежні машини спробували розігнати демонстрантів струменями води, але з цього нічого не вийшло. Будинок ЦК Компартії України негайно оточили вантажними машинами, перед якими ланцюгом встали працівники апарату ЦК КПУ і ЦК ЛКСМУ. Демонстранти і апаратники стояли без руху до другої години ночі. Коли на місце цього протистояння прибув міністр охорони громадського порядку і дав обіцянку, що до ранку заарештованих звільнять, більшість демонстрантів розійшлася. Інші чекали майже до ранку, аж поки до них підвезли заарештованих. Після цього всі розійшлися.

У березні 1966 р. на адресу XXII1 з'їзду КПРС надійшов меморандум "Українського національного фронту" з вимогами припинити русифікацію України і переслідування української інтелігенції. Однак лише через рік чекістам вдалося натрапити на слід цієї підпільної організації і заарештувати вісім осіб, які входили до її складу. Виявилося, що в активі УНФ перебувало близько 200 осіб з Львівської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Донецької та інших областей. Метою УНФ була агітація за вихід України з СРСР і утворення самостійної демократичної держави. До складу УНФ входило чимало колишніх підпільників: З. Красівський, М. Мелень, І. Губка, Г. Прокопович, М. Качур, Тільницький та ін. Незважаючи на те, що УНФ провадив виключно агітаційну діяльність, уникав збройної боротьби з режимом, керівники організації дістали по максимуму: Дмитро Квецко 20 років, Зіновій Красівський та Михайло Дяк - 17 років тюрми, таборів і заслання (в сукупності). Ярослав Лесів і Василь Кулинин були засуджені до шести років ув'язнення у таборах суворого режиму.

У 1968-1969 рр. в Україні пройшла серія арештів і судових процесів у зв'язку з протестами проти вторгнення військ Варшавського договору у Чехословаччину.

У січні 1970 р. український "самвидав" поповнився першим неперіодичним виданням журнального типу - "Український вісник". Його ініціатором і головним редактором став В. Чорновіл. До редакції входили також М. Косі в і Я. Кендзьор. У випуску перших двох номерів "УВ" взяв активну участь В. Мороз. Зі Львова в Київ журнал перевозив Я. Дашкевич, поширювали його номери у Києві З. Франко, І. Світличний, В. Лісовий та ін. Своїх кореспондентів журнал мав у багатьох обласних містах України. Протягом 1970-1971 рр. вийшло п'ять номерів "УВ", з них чотири були переправлені за кордон, розтиражовані і використані у радіопередачах на Україну.

28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив таємну постанову "Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів". У липні 1971 р. з аналогічною постановою, яка спиралася на місцевий матеріал, виступив ЦК Компартії України. Найбільш небезпечними вважалися в цій постанові праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби, "Серед снігів" і "Хроніка опору" В. Мороза, "Лихо з розуму" і "66 запитань і зауваг інтернаціоналістові" В. Чор-новола, "Собор у риштуванні", "На свято жінки" Є. Сверстюка. Протягом січня 1972 р. за звинуваченнями у шпигунській діяльності заарештували В. Чорновола, Ір. Стасів-Калинець, І. Геля, С. Шабатуру, М. Осадчого, І. Світличного, Є. Сверстюка, З. Франко, Л. Плюща, В. Стуса та ін. Друга хвиля арештів відбулася у квітні 1972 р. Серед заарештованих у цій партії опинився й І. Дзюба. Протестніакції"підписантів" придушувалися підчас арештів 1972 р. в корені. Коли геніальний український перекладач М. Лукаш звернувся до властей з пропозицією звільнити І. Дзюбу і посадити до в'язниці його самого, він був позбавлений роботи в редакції журналу "Всесвіт" з обіцянкою майбутнього примусового лікування у спеціальній психіатричній лікарні. Варто зауважити, що КДБ активно використовував психіатричні лікарні як метод боротьби з дисидентським рухом. За період від початку 1967 р. до середини 1971 р. в Україні за антирадянську пропаганду та агітацію, розповсюдження наклепницьких вигадок на радянський державний та суспільний лад у судовому та позасудовому порядку, через правоохоронні та медичні органи було примусово госпіталізовано 249 громадян.

Підписання 1 серпня 1975 р. Радянським Союзом Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі означало, що Кремль формально погоджувався з нормами про додержання прав людини і визнавав політичні свободи. Додержання або недодержання цих прав і свобод ставало питанням не тільки внутрішньої, а й міжнародної політики. Спираючись на міжнародні гарантії, дисиденти могли тепер відкрито відстоювати право на інакомислення. У травні 1976 р. академік А. Сахаров скликав прес-конференцію, на якій оголосив про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР. Установчий документ Московської Гельсінської групи (МГГ) підписали 11 дисидентів - О. Боннер, О. Гінзбург, П. Григоренко, А. Марченко, Ю. Орлов та ін. МГГ заявила, що вважає своїм обов'язком стежити за тим, щоб уряд СРСР дотримувався гуманітарних статей Заключного акта. Група мала намір збирати від громадян інформацію про порушення цих статей і знайомити з нею громадськість та уряди країн-учасниць Гельсінської наради.

Услід за московською правозахисною групою в листопаді 1976 р. утворилася Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або скорочено - Українська Гельсінська група (УГГ). Засновниками УГГ були письменник-фантаст О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, І. Кандиба і Л. Лук'яненко (вони повністю відсиділи свій 15-річний строк ув'язнення), О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська, письменник М. Руденко.

Схожі статті




Історія України - Литвин В. М. - Дисидентський рух

Предыдущая | Следующая