Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Соціально-правовий статус колгоспного селянства
Головним об'єктом політичних маніпуляцій і соціально-економічних експериментів з боку сталінського тоталітарного режиму було українське селянство, тому зміни у його структурі внаслідок колективізації сільського господарства стали закономірними. Учорашні одноосібники, селяни, перетворилися на колгоспників. Лише кілька відсотків з-поміж населення України вважалися кустарями (ремісниками). Куркульство, тобто прошарок найзаможніших селян, припинило існування. Але в українському селі сталінська соціально-економічна революція не обмежилася простою зміною соціальної структури. Вона завершилася утвердженням колгоспної системи господарювання. А це, насамперед, означало докорінну зміну соціально-правового статусу селянства.
Основними нормативними актами, в яких виписувався соціально-правовий статус колгоспного селянства, були Примірні (трактуються також як "взірцеві", "зразкові") статути сільськогосподарської артілі 1930 і 1935 р. та низка постанов прийнятих здебільшого ЦВК та РНК СРСР. У цих документах визначалися особливості соціального статусу мешканців села, їх можливості пересування чи зміни"соціального статусу, система оплати праці тощо.
До прийняття Конституції СРСР (1936 р.) в Україні селянство не мало юридичної ідентифікації. Колгоспників і селян фіксували сільська рада, правління колгоспів, фінансово-податкові органи, але у повноцінному правовому оформленні громадянства їм взагалі відмовили. Адже довідка сільської ради, яку видавали селянам, мала тимчасову дію і засвідчувала лише місце проживання та соціальний, а не громадянський статус. Крім того, Примірний статут (1935 р.) з нормативно-правової точки зору унеможливлював зміну соціального статусу колгоспника та його дітей. Адже заяву про членство в колгоспі писав господар двору, а його діти автоматично ставали колгоспниками і не могли позбутися цього становища навіть після досягнення паспортного віку - 16 років. Отож, фактично в особі колгоспного селянства держава мала справу з підневільною робочою силою, виконавцями її хлібозаготівельних та податкових тягарів.
Мешканці села не лише були позбавлені землі, коней, великої рогатої худоби, засобів виробництва, а й не мали права залишати місце свого постійного проживання. Навколо сіл до квітня 1932 р. діяли т. зв. "заслонні загони" з військ НКВС, а на залізницях була організована патрульна служба у посиленому режимі.
Незначні можливості для окремих категорій селян залишити село в процесі колективізації надавала Постанова Наркомату праці та Колгосп центру СРСР "Про залучення робочої і тяглової сили з колгоспів" (11 лютого 1931 р.). Вона започаткувала короткочасну практику планового вербування робочої сили з колгоспів і селянських господарств ("відхідництво"). Найм робочої сили передбачалося здійснювати через укладання договору між представниками підприємств та правліннями колгоспів. Проте у рамках "відхідницької" практики відхід селян на заробітки в економічному плані для них самих був дискримінаційним: з суми зароблених селянином грошей значну частину стягували до колгоспної каси як податкові відрахування. Але навіть за цих умов уже на початку березня 1931 р. Колгоспцентр скасував своє попереднє рішення про відхідництво і почав стримувати його адміністративними заходами.
Необхідність поновлення цієї практики обгрунтовувалася у Постанові ЦВК та РНК СРСР "Про відхідництво" (30 червня 1931 p.). Колгоспникам та "селянам-одноосібникам", які укладали договори про відхідництво, надавали пільги (звільняли від неземлеробського податку, відрахувань до громадських фондів колгоспів, забезпечували роботою у колгоспі після повернення з відходу). Госпоргани, що приймали колгоспників-відхідників, оплачували вартість проїзду, видавали добові (2 руб. 50 коп. на день), забезпечували житлом. Однак надання пільг припинялось, якщо найманець порушував угоду про термін роботи. Правління мали терміново видати довідки колгоспникам-відхідникам про членство в колгоспах, а також зобов'язувалися не викликати їх до завершення терміну угоди. Однак Постанова ЦВК та РНК СРСР "Про порядок відхідництва з колгоспів" (17 березня 1933 р.) скасувала всі попередні рішення щодо "відхідництва" й запровадила нову систему, за якою "відхід" дозволявся виключно з письмової згоди правління колгоспу. А щоб унеможливити постійне перебування колгоспника поза селом, такий дозвіл видавався на визначений термін. Самочинне "відхідництво" не визнавали, а відтак - таких селян повертали до своєрідної резервації - колгоспу.
Дискримінаційною щодо селян виявилася і паспортизація населення, яку ЦВК та РНК СРСР запровадили Постановою "Про встановлення єдиної паспортної системи Союзу СРСР та обов'язкову прописку паспортів" (27 грудня 1932 p.). Вона закріплювала ізоляцію колгоспного селянства, ще раз підкреслюючи їх фактичне кріпосне становище. Окрім робітників радгоспів, паспортизація аж ніяк не стосувалася решти сільського населення, а лише громадян країни віком від 16 років, які постійно мешкали у містах, робітничих селищах, працювали на транспорті чи на новобудовах.
До числа певних категорій населення, яким заборонялося видавати паспорти, належали селяни та колгоспники, якщо вони не мешкали у населених пунктах т. зв. режимної зони, якою визнавалася 50-кілометрова територія навколо великих міст. В Україні згідно з Постановою РНК СРСР "Про видачу громадянам Союзу PCP паспортів на території СРСР" (квітень 1933 p.), такими визнавалися Харків, Київ, Одеса, Севастополь, Дніпропетровськ. Режимними також вважалися населені пункти у межах 100-кілометрової прикордонної смуги країни. У режимних містах і зонах заборонялося видавати паспорти і проживати всім особам, в яких радянська влада вбачала пряму чи потенційну загрозу її існуванню. Ця категорія людей підлягала примусовому виселенню. Обмеження на видачу паспортів у режимних зонах поширювалися на значну групу населення: розкуркулених осіб, позбавлених виборчих прав, колишніх в'язнів та ін. Утім, у видачі паспорта відмовляли також з політичних міркувань (тим, що не виконували хлібозаготівельних завдань, таємно забивали власну худобу чи були налаштовані антирадянськи).
Отримати паспорт для селянина означало запрошення на роботу до промислових підприємств. Колгоспникам нережимних територій видавали паспорт, якщо вони уклали договір з промисловими підприємствами та новобудовами про їхнє працевлаштування, а також за наявності довідки правління того чи іншого колгоспу. За умов індустріалізації країни і, відповідно, зростаючих потреб у робочій силі, така практика санкціонувалася таємною Постановою Раднаркому СРСР "Про прописку паспортів колгоспників-відхідників, які поступають на роботу на підприємства без договорів госпорганів" (19 вересня 1934 р.). Однак масового характеру це явище не набуло. Під час агітаційних робітничих наборів паспорти видавалися лише на один рік (згодом тимчасовий паспорт міг бути замінений на постійний). Коли колгоспник виїжджав надовго, але тимчасово (сезонні роботи, лісо - чи торфозаготівлю, навчання тощо), він мусив звернутися до сільради по довідку, що замінювала паспорт. Такий "документ" виписували від руки, вклеювали фотокартку і засвідчували печаткою місцевого органу влади.
У т. зв. паспортизованій зоні паспорт був єдиним документом, що засвідчував особу, решту посвідчень не визнавали за документ. Селянин непаспортизованої зони не мав права поїхати до паспортизованої зони без наявності паспорта. За втрату паспорта власник сплачував 100 крб. штрафу, отримуючи натомість тимчасове посвідчення. Навіть якби безпаспортний селянин і знайшов роботу в місті, роботодавець, котрий йому надав її, притягався до адміністративної відповідальності або ж до позбавлення волі до двох років.
У паспорті зразка 1932 р., окрім імені, дати та місця народження, зазначалися національність, місце проживання, соціальний стан, склад родини й відношення до військової служби. Починаючи з квітня 1938 р., власники паспортів прикордонних сільських районів повинні були наклеїти фотографії, а в окремих сільрадах, території яких прилягали до лівого берега р. Дністер, необхідно було додатково показати у паспорті особливий штамп органів міліції.
Здійснивши насильницьку колективізацію, партія більшовиків намагалася модернізувати систему колективного господарювання (В. Марочко), відтак взяла за зразок управлінську схему і структуру, подібну до існуючих у промисловості: бригадну систему. Бригади стали ключовими організаційними ланками колективного виробництва. Вони виникали "за кутковим принципом" та за ознакою "спеціалізації" по вирощуванню тієї чи іншої сільськогосподарської культури. Причому до бригад приписували навіть сільських вчителів. За кожною з бригад закріплювали сільськогосподарські угіддя, незважаючи на відсутність реманенту чи тяглової сили. Окрім виховних функцій, бригадна форма, як і в промисловості, розглядалася як інструмент боротьби за врожайність. Останню намагалися збільшити шляхом максимального використання усіх наявних людських можливостей. Відтак з'явилися різні форми матеріального заохочення, ударництва, соціалістичного змагання.
Запроваджувана у колгоспах т. зв. "соціалістична система господарювання" основувалася переважно на схвалених Постановою РНК УСРР та ЦК КП(б)У "Тимчасових правилах трудового розпорядку в колгоспах" (9 квітня 1934 р.). Нею уряд УСРР та ЦК КП(б)У не тільки заборонили колгоспникам самочинно покидати села без дозволу правління господарства, але фактично суворо регламентували кожен крок селян у колгоспах.
Виходячи з принципів "Тимчасових правил...", в українському селі запроваджувався своєрідний кодекс поведінки колгоспників, положення якого засвідчували їх напівкріпосне становище. Так, згідно з документом, жоден колгоспник не міг використати свій робочий час поза колгоспом без дозволу на те, в кожному окремому випадку, правління колгоспу і бригадира його бригади. Всі колгоспники повинні перебувати в певних виробничих бригадах. Колгоспник, призначений на роботу, не мав права вислати замість себе членів свого двору. Колгоспник мав виходити на роботу в певний час і без особливих нагадувань. Перерви на сніданок, на обід не дозволяються без розпорядження бригадира. Колгоспники не мали права залишати роботу, доки не прийде наступна зміна. Тільки у вільний від колгоспних робіт час колгоспник міг працювати у своїй садибі. Працездатних членів колгоспу, які кілька разів не вийшли на роботу без поважних причин, правління колгоспу могло притягнути до роботи в обов'язковому порядку (В. Марочко). Зазначимо, що така система праці залишалася без змін упродовж другої половини 30-х років, навіть здобула законодавче оформлення в статуті сільськогосподарської артілі (1935 р.), котрий затвердив бригадно-ланкову організацію.
Ганебною і принизливою виявилася у колгоспах система нарахування та оплати праці. Примірним (зразковим) статутом сільськогосподарської артілі (1930 р.) передбачався порядок розрахунків з колгоспниками у два етапи: "протягом господарського року на харчові й інші потреби членів артілі видається аванс натурою або грішми не більше як 50% належної за роботу суми. Наприкінці господарського року робиться остаточний розрахунок з оплатою праці". Укрзерноцентр запровадив (6 березня 1930 р.) відповідну тарифну сітку оплати праці, розподіливши всі види робіт на шість розрядів та взявши за основу принцип відрядності. А одразу по завершенні колективізації двох третин селянських господарств у 1931 р. утвердилася система оплати праці колгоспника за трудодні.
Трудодень вважали мірилом добробуту, трудової активності і виявом соціалістичної свідомості. Насправді трудоднем фактично була норма виконання колгоспником того чи іншого виду роботи за одиницю часу. Для того, щоб мати реальну кількість зароблених трудоднів, необхідно було спочатку виконати норми виробітку. А виконати норму було важко, бо в українських колгоспах внаслідок колективізації та голоду виникла катастрофічна ситуація в галузі тваринництва, скорочувалося поголів'я коней. За невиконання норм виробітку або низьку якість їх виконання колгоспник одержував меншу плату. Норми виробітку, обліком яких займався бригадир, були реальними, а оплата праці - умовною, оскільки її обліком займалися постійно, однак розраховувалися двічі на рік. Крім того, дослідники (В. Нолл) вказують на суб'єктивізм колгоспного керівництва (бригадира) у нарахуванні трудоднів. Колгоспник потрапляв у повну залежність від доброго чи поганого ставлення до нього з боку колгоспного керівництва. Якщо людина була у фаворі, їй нараховували більшу кількість трудоднів. А якщо в опалі, то кількість трудоднів могли зменшити. Якщо людина потрапляла до "чорного списку", то їй взагалі не давали жодної роботи, що, здебільшого було рівноцінним голодному існуванню і смерті.
Аванси, натуральний обсяг яких часто реально не відповідав прожитковому мінімуму, надавали у першу чергу наймитам і біднякам. У перші роки колективізації натуральна форма оплати праці коливалася від 100 г до 1 кг зерна на день, хоча й сплачувалася нерегулярно. Зазвичай у роки колективізації (за В. Ноллом), колгоспник у кінці року отримував мішок (два) зерна (переважно пшениці). Мішок важив приблизно 50 кг. Якщо розділити мішок навіть на 300 робочих днів у році, то виходить, що колгоспники заробляли менше 170 г зерна на день. Якщо заробіток складав два мішки, то за кожний день виходило по 340 г.
Варто зауважити, що система і практика розподілу результатів роботи на трудодні, яка функціонувала у 1930-х роках в Україні, перестала бути суто економічною проблемою, а набувала ознак соціальної катастрофи. Наприклад, непрацездатним членам колгоспу, тобто підліткам і селянам похилого віку, хліб не видавали. Категорично заборонялося витрачати хліб на громадське харчування, видавати його ледарям, а колгоспам, що не виконали хлібозаготівельних завдань, відмовлялися у видачі авансу. Також не видавали хліба на трудодні у разі невиконання індивідуального плану селянським двором. А починаючи з другої половини 1932 р., особливо восени, влада вдалася до застосування методу колективного визиску, масово позбавляючи трудоднів колгоспників, тим самим унеможливлюючи авансування та повний розрахунок. Позбавлення колгоспників трудоднів набуло системного характеру. Рішення про скасування зароблених трудоднів приймали уряд, політбюро ЦК КП(б)У, а також високопосадовці.
Фактично, система оплати праці за трудодні в колгоспах виявилася модернізованим соціально-економічним інститутом кріпацтва. Приписаних до бригад і ланок селян примушували працювати весь світовий день без права залишити поле, запроваджували систему відробітків. Колгоспників через систему штрафування частково позбавляли вже зароблених трудоднів, якщо вони не з'являлися на роботу, не виконували норми або державних хлібозаготівельних зобов'язань. Такі принципи і методи хлібозаготівель років колективізації збереглися і в другій половині 1930-х рр. Більш того, Постановою ЦК ВКП(б) й РНК СРСР "Про заходи охорони суспільних земель колгоспів від розбазарювання" (27 травня 1939 р.) вперше на десятий рік колективізації встановлювалися: а) примусова та обов'язкова норма трудоднів для колгоспників (річний мінімум трудоднів мав становити від 60 до 100, за невиконання якого вони підлягали виключенню з колективу); б) примусове переселення колгоспників у далекі, незаселені райони Сибіру (Омська область, Челябінська область, Алтайський край, Казахстан, Далекий Схід). Для цього при Раднарком і СРСР знову створювалось переселенське управління.
Отже, колективізація зруйнувала економічні підвалини самодіяльних селянських господарств, започаткувала організаційно-господарські основи напівкріпосного соціального статусу колгоспника, якого позбавили права вільного пересування, витворивши нестерпні умови життя. Колгоспи стали справжніми резерваціями для селян, експериментальним полем сталінської модернізації сільського господарства, а безпаспортний селянин - її заручником і жертвою.
Схожі статті
-
Судоустрій в українських губерніях Російської імперії початку XIX ст., порівняно із загальноросійською судовою системою, вирізнявся місцевими...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Селянська реформа (1861 р.)
Селянська реформа (1861 р.) скасувала кріпосництво, позначилася на правовому становищі селянства та інших суспільних верств, визначила розвиток...
-
Основні заходи, що були здійснені сталінським керівництвом у соціально-економічній сфері 1930-х рр., мали на меті реконструювати на "соціалістичних...
-
Центральна Рада тільки з проголошенням УНР фактично поклала початок формуванню власної правової системи, а отже, й започаткуванню галузевого...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Судова реформа (1864 р.)
Судова реформа (1864 р.) запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з...
-
Передумовою змін у соціально-правовому статусі робітників стала програма індустріального розвитку країни. Націлена на кардинальну модернізацію...
-
Суспільний лад Гетьманщини XVIII ст. було започатковано попереднім періодом. Нагадаймо: Національно-визвольна війна українського народу була соціальною...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Військо
Державно-політичний устрій Галицько-Волинської Русі мав низку своєрідних рис, що пояснювалися особливостями соціально-економічного й політичного розвитку...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Фінанси
Державно-політичний устрій Галицько-Волинської Русі мав низку своєрідних рис, що пояснювалися особливостями соціально-економічного й політичного розвитку...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Судоустрій
У ВКЛ судова система була лише однією з функціональних характеристик здійснення влади та управління в державі. Дослідники (Я. Падох, О. Купка),...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Правові форми організації сільського самоврядування
До XV-XVI ст. правове становище селян залежало також від права, на якому облаштовувалося село. Сільські громади перебували на руському та польському...
-
Як і в усіх інших князівствах і землях Русі, в Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми "Руської правди", які регулювали питання права...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Розділ IIІ. Козацька держава і право
Козацтво постало внаслідок нагальної потреби історичного збереження українців як народу. Як суспільно-політичне явище, козацтво сформувалося в умовах...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Основні риси судового процесу
Судочинство на українських землях ВКЛ в основних рисах мало в чому відрізнялося від судочинства в Києво-Руській державі. Судочинство характеризувалося...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Провина
Поняття злочину у праві Литовсько-Руської держави зазнавало трансформації. На етапах панування звичаєвого права злочин розумівся як заподіяння шкоди,...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Виборча система
Політична система Австрії, а потім - Австро-Угорщини формувалася еволюційно протягом кількох століть. Декілька разів найвища влада країни переживала...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Політична система Австрії (Австро-Угорщини)
Політична система Австрії, а потім - Австро-Угорщини формувалася еволюційно протягом кількох століть. Декілька разів найвища влада країни переживала...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Суспільний лад
Австрійська імперія, зокрема до середини XIX ст., була становою державою. Відповідно, суспільні відносини у приєднаних українських землях і надалі...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Розвиток права у російській Україні
Розвиток права у російській Україні першої половини XIX ст., подібно до джерел, відзначався низкою особливостей, що мали регіональний характер....
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Джерела та кодифікація права
Розвиток джерел права в російській Україні XIX ст. відбувався у руслі певних особливостей: регіональних, що зумовлювалися неоднаковою історичною долею...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Опікунське право
Регулювало і закріпляло особисті й майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинних зв'язків, опіки, усиновлення та прийняття інших осіб у сім'ю....
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Сімейне право
Регулювало і закріпляло особисті й майнові відносини, що виникали зі шлюбу, родинних зв'язків, опіки, усиновлення та прийняття інших осіб у сім'ю....
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Порядок прийняття закону (законодавча процедура)
Важливою складовою системи джерел права у ВКЛ була законодавча діяльність станово-представницьких органів влади. Законними вважались усі акти, прийняті...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Речові права
Суб'єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та об'єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта Наставала - для...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Основні риси цивільного права
Суб'єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та об'єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта Наставала - для...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Кодифікація права України-Гетьманщини
Правова система гетьманської України, що основувалася на численних джерелах, з одного боку, обумовлювала відносну автономію її правового укладу, а з...
-
Важливою складовою системи джерел права у ВКЛ була законодавча діяльність станово-представницьких органів влади. Законними вважались усі акти, прийняті...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Виникнення українського козацтва
Козацтво постало внаслідок нагальної потреби історичного збереження українців як народу. Як суспільно-політичне явище, козацтво сформувалося в умовах...
-
В умовах утвердження тоталітарного режиму Україна продовжувала втрачати елементи своєї суверенності. Насамперед це виявлялося у посиленні тенденції до...
-
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Юридичні передумови реалізації автономії Закарпаття
Боротьба закарпатців за автономію краю, а також справедливе визначення західних кордонів Закарпаття (зі Словаччиною) тривала протягом усього періоду...
Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Соціально-правовий статус колгоспного селянства