Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Фінанси

Державно-політичний устрій Галицько-Волинської Русі мав низку своєрідних рис, що пояснювалися особливостями соціально-економічного й політичного розвитку князівства, однак у головному був подібним до державно-політичного устрою інших князівств і земель Південно-Західної Русі (України).

Органи державної влади

У Галицько-Волинському князівстві державна влада належала князеві (великому князеві), який спирався на бояр-землевласників і міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов'язані спільними, як прийнято було донедавна говорити, класовими інтересами. Останні згуртовували їх проти селян, дрібних бояр і нижчих верств міського населення.

Галицько-волинські володарі розглядали князівство як свою "отчину", а себе як "уроджених князів". Нерідко вони титулувалися "великими князями". Після коронування Данила (1253 р.) літописець постійно й послідовно називав його королем. Титулом "короля Русі" користувався Юрій Львович. Дослідники (І. Крип'якевич, М. Котляр) наголошують, що для сусідніх монархів назва "королівство Русі" щодо Галицько-Волинського князівства була загальноприйнятою.

Князь здійснював усі функції державної влади - законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його "самодержцем". Князь також очолював військо, володів значним державним апаратом. Йому належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею. Князь визначав розмір і порядок стягування митних зборів, керував зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Галицько-волинські князі мали вплив і на церковну організацію: за згодою великого князя призначали єпископів, а вже потім вони висвячувалися київським митрополитом. Остання обставина особливо підносила владу князя.

Однак, зосередити всю державну владу у своїх руках галицько-волинські князі так і не спромоглися. Перешкоджало цьому боярство. Між князем і боярами точилась постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити у своїх руках усі державні функції й стати "самодержцем", боярство в особі боярської ради - обмежити його владу та використати як знаряддя для охорони своїх інтересів. В окремі періоди історії Галицько-Волинського князівства значення князівської влади знижувалося настільки, що князь без відома боярської ради не міг удатися до будь-якої політичної акції.

Значний вплив бояр на державно-політичне життя князівства зумовив певні особливості функціонування боярської ради. До її складу входили не лише великі бояри, а й галицький єпископ, воєводи, деякі посадники. Серед особливостей функціонування цього інституту влади у Галицько-Волинській державі було, зокрема, те, що боярська рада тут скликалася з ініціативи самого боярства, іноді - за бажанням князя.

Як орган державної влади у князівстві існували також князівські з'їзди - снеми (укладалися міжкнязівські угоди, зокрема договори-ряди про мир), та народні збори - віча. Щоправда, віче у Галицько-Волинській землі впродовж XII-XIIІ ст. утратило колишнє значення, однак князь за традицією скликав народні збори для вирішення найважливіших питань.

Отже, у Галицько-Волинській державі склалася доволі рідкісна для Русі та Східної Європи загалом система правління, коли основна влада перебувала в руках бояр, а князь переважно мав репрезентативні функції. За формою правління Галицько-Волинське князівство можна назвати феодальною монархію із сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Органи державного управління У Галицько-Волинському князівстві мали чіткі ознаки поділу на центральне та місцеве (внутрішнє) управління.

Центральне управління основувалося на двірцево-вотчинній системі, яка поширилась на Галицько-Волинській Русі з XII ст., а надто XIII ст. Особливістю функціонування двірцево-вотчинної системи управління в Галицько-Волинському князівстві був прискорений процес перетворення двірцево-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, що обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені (маєтку), водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства-держави.

Центральною фігурою в державній структурі князівства за двірцево-вотчинної системи управління був двірський або дворецький, майже невідомий в інших князівствах. І. Крип'якевич зазначав, що цей чин міг виникнути під впливом державного устрою сусідніх країн, зокрема Угорщини. Двірський відав князівським двором, насамперед господарством князівського домену, очолював апарат управління, здійснював судові функції від імені князя та охороняв його під час бойових дій. Високий суспільний статус мав печатник - хоронитель державної печатки. Ймовірно він складав тексти грамот і прикладав до них печатки. (Грамоти ж писав писець). Печатник нерідко виконував важливі князівські доручення (наприклад, печатник Кирило очолював князівське військо під час походу на бояр Пониззя та Перемишльської землі 1241 р.). Управлінням князівськими маєтками (доменом) здійснював стольник. Князь призначав з-поміж бояр сідельничого - управителя княжим двором й довірену особу володаря. Уся князівська адміністрація утримувалась за рахунок княжих земельних пожалувань.

Отже, центральна адміністрація Галицько-Волинського князівства була досить диференційованою. Вона мала низку спеціальних посад (двірський, печатник, писець та ін.), але особи, що їх обіймали, не завжди виконували обов'язки згідно з посадою: князі доручали їм й інші адміністративні доручення. Отож, можемо стверджувати, що в Галицько-Волинському князівстві ще не було послідовно проведено спеціалізації в системі центрального управління.

Місцеве управління в Галицько-Волинській державі будувалося за системою "кормління". Для здійснення місцевого (внутрішнього) управління князівством існувала розгалужена система княжих управителів, які зосереджували у своїх руках значні владні повноваження.

Важливою функцією місцевого управління в Галицько-Волинській Русі була військово-оборонна. Структурним елементом військово-адміністративної організації Галицько-Волинської держави була, передовсім, адміністрація тисяцького. Він призначався князем з-поміж вірних бояр і відповідав за організацію оборони окремої землі. Тисяцькі (ХІ-Х1І ст.) були передовсім керівниками війська волості (землі), а також, на думку окремих вчених (Серафим Юшков), зосереджували у своїх руках адміністративну владу - фінансову, судову, поліційну. До того ж вони нерідко брали участь у дипломатичних перемовах (у XIV ст. тисяцькі не згадуються: їх остаточно заступили воєводи).

До складу військово-адміністративної організації Галицько-волинського князівства входили також соцькі та десятники. Соцькі спочатку були командирами сотень, які потім перетворювалися в окремі військові округи. Соцькі також керували фінансовими, адміністративними та судовими органами. Сотня складалася з десятків. Дослідники (Ю. Гошко) зауважують, що в пізнішій Україні також траплявся поділ на десятки по містах і селах, а в сільських громадах десятники були адміністраторами, які іноді заступали отамана чи війта. Десятники як рудимент галицької княжої адміністрації існували в містах і селах Прикарпаття майже до XVIII ст.

Адміністративно Галицько-Волинська Русь поділялася на територіальні одиниці - князівства або землі, ті на - волості. Центрами останніх були міста-городи. На Прикарпатті, зокрема, існували Перемиська, Підгірська, Галицька та Львівська землі (у літописі волость часто замінювалася терміном "земля"). Управителів волостей - волостелів - призначав князь із кола великих бояр. Так, у 1238 р. Данило, прийшовши під Галич,- став на березі Дністра і роздав усі городи Галицької землі боярам і воєводам. Волостелі здійснювали адміністративні, військові та судові функції. Воєводи,- лише військові та військово-адміністративні. Перші особи місцевого управління мали у своєму розпорядженні нижчий адміністративний персонал.

Міста в період Галицької Русі були одночасно й адміністративними центрами. Територіальна округа, що прилягала до міста, була тісно пов'язана з ним. Коли йшлося про передання міста, то це йшлося про передання всього міського округу. Містами князівства управляли посадники, яких призначав князь. Вони поєднували адміністративну, військову та судову владу. Мали право збирання данини з населення і різних податків - важливої частини князівських доходів. Міста поділялися на сотні й вулиці. Від першої половини XIV ст. у краї поширювалося магдебурзьке (німецьке) право, яке забезпечувало містам самоуправління. Першим містом, яке одержало магдебурзьке право, був Сянок (1339 р.). З 1356 р. магдебурзьким правом володів Львів. З огляду на поширеність у князівстві німецького права окремі вчені відзначають певний ступінь впливу західноєвропейського феодального права на розвиток галицьких установ та інститутів. Проте самоврядування міст Русі, засноване за нормами магдебурзького права, було обмеженим, воно застосовувалося ніяк не в повному обсязі.

Сільську общину очолювали виборні "старці" (старости), які вели судові (незначні) справи та виконували поліційні функції.

Загалом, систему центрального й місцевого управління було побудовано в такий спосіб, аби служити інтересам привілейованого прошарку населення - феодальній верхівці.

Судова влада. В Галицько-Волинському князівстві не була окремою, а, подібно до попереднього державного періоду, поєднувалася з адміністративною. Судівництво в особливо важливих справах проводив сам князь. Зокрема, судові князя підлягали великі бояри (Роман Мстиславович засудив на вигнання боярина Кормильчича за "невірність"). Від XIV ст. князя у судових функціях заступав двірський, а нижче судівництво виконували тіуни. У судівництві застосовувалася "Руська правда". Міста на німецькому праві мали свій окремий суд. Своїм правом і судом користувалася також церква.

Фінанси

Основою княжих фінансів була феодальна експлуатація населення, яке платило данину натурою або грішми. Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данини жителів міст і волостей. Серед податків збиралися: побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, перебували "гривні кун" - зливки срібла певної ваги й форми. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, а на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).

Військо

Військо галицько-волинських князів складали вої та дружина. Вої - загальне народне ополчення - "городяни і смерди піші" (В. Пашуто). Князь використовував його у воєнних діях за особливої потреби. Основною силою була княжа дружина. До війська набирали з дитячих років. Служба була важкою, доводилось постійно тренуватися. Воїни отримували земельні наділи і могли зробити блискучу адміністративну кар'єру. Деякі навіть ставали боярами. Озброєння дружинника коштувало добре стадо корів. До складу дружини також входили боярські загони (оружники і стрільці). Великі бояри мали на утриманні цілі полки. Щоби зменшити свою залежність від бояр, князі вдавалися до організації найманого війська (переважно з угрів і половців). Чисельність княжої дружини становила кілька тисяч воїнів. Наприклад, дружина Данила Романовича становила понад 3 тисячі воїнів. А усе військо разом з ополченням доходило до 30 тисяч чоловік. Більше воїнів не могли виставити ні угорці, ні поляки. Лише монголи мали змогу в одному місці сконцентрувати від 60 до 120 тисяч (Леонтій Войтович).

За Данила Романовича військо зазнало реформування. Він переділив його на важкоозброєних оружників і легкоозброєних стрільців й робив ставку на індивідуальну підготовку воїнів. Поліпшили якість кольчуг. Вони стали майже удвічі - важчими до 10 кілограмів, але надійніше захищали воїнів від мечів та стріл. Данило Романович у своїй дружині першим запровадив спеціальні "личини" та "кояри" для захисту коней. На озброєнні піхотинців з'явилися стріли-арбалети. Вони були досить ефективними при обороні галицьких фортець. Реформа торкнулася і технічного забезпечення війська. З'явилися станкові каменомети-самостріли. Вони могли метати камінь вагою до 50 кілограмів. Данило Романович вперше застосував метальні машини. Він на рівні з монголами уміло застосовував швидкий маневр військами. За один день його військо з обозом навантаженим метальними гарматами в 1244 р. здолало 60 кілометрів від Холму до Любліна.

Нове (оновлене) військо цілком підлягало великому князеві. Воно складалося переважно з дрібних бояр і селян. Існували навіть окремі села, в яких головним обов'язком мешканців була військова служба. Наприклад, на Самбірщині до таких належали села Корчин, У рож, Лопушанка, Білина, на Гуцульщині - Делятин, Березі в тощо (Ю. Гошко). На утримання княжого війська ("на роздавання оружникам") скеровувалися, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень.

Схожі статті




Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Фінанси

Предыдущая | Следующая