Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Селянська реформа (1861 р.)

Селянська реформа (1861 р.) скасувала кріпосництво, позначилася на правовому становищі селянства та інших суспільних верств, визначила розвиток суспільних відносин російської України на другу половину XIX - початок XX ст.

Правову основу селянської реформи в Україні становили спеціальні загальноімперські законодавчі акти, а також видані окремо для українських губерній царські укази й постанови (всього 19 окремих законодавчих актів). Цими законами передбачались особисте звільнення селян, надання їм земельних ділянок і викуп останніх, визначалися селянські повинності й організація селянського самоврядування Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та Загальному положенні про сет, звільнених із кріпосної залежності. В Україні поземельні відносини між поміщиками й селянами визначалися трьома місцевими положеннями про поземельний устрій поміщицьких селян, що їх спеціально видали для губерній Лівобережжя, Правобережжя та Півдня України. Були опубліковані також додаткові правила. Вони визначали становище різних категорій колишніх кріпосних селян (дворових, фабричних). Наприклад, Положення щодо влаштування дворовій людей оголошувало їх особисто вільними, однак зобов'язувало протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк. За положенням, землю отримували лише ті з них, хто мав її до реформи, але фактично більшість цієї категорії селянства землі не мала.

Правовою основою здійснення реформи в регіонах, де переважало общинне землекористування (зокрема, у трьох південних губерніях України - Катеринославській, Херсонській, Таврійській, а також у південній частині Харківської) було Великоросійське місцеве положення. За цим документом земля розподілялася в межах сільської громади на зрівняльних засадах із періодичними переділами. В основі наділення селян землею тут лежав єдиний указний наділ (розмір коливався в різних місцевостях) на кожну ревізьку душу. Якщо дореформений наділ перевищував установлені норми, то поміщик міг відрізати надлишок на свою користь.

На Лівобережну Україну з подвірно-сімейним землекористуванням поширювалося Малоросійське місцеве положення. Його специфіка полягала в тім, що в основу наділення селян землею було покладено принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Тобто, землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користування. Розміри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечували всіх селян, для категорії тяглих селян існували додаткові наділи. Поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну угідь, перенесення їх, садиб тощо.

На територію українського Правобережжя - в Київську, Волинську і Подільську губернії - реформа поширилася кількома роками потому. Правовою основою її проведення стало Окреме місцеве положення, а також близько десяти спеціально для Правобережної України додатково виданих (1863 р.) законодавчих актів. В основу цих документів уряд поклав Інвентарні правила (1847-1848 рр.). Землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами у спадкове подвірне землекористування. Селянам надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. У випадку, якщо фактичний наділ був меншим, ніж інвентарний, селяни могли подавати клопотання до мирового посередника щодо повернення в їхнє користування відрізаної поміщиками мирської землі.

Однак земля, якою наділяли селян, перебувала в їхніх руках у тимчасовому користуванні. Власниками землі, а отже, й вільними (селянами-власниками) селяни могли стати лише після викупу своєї землі (укладення викупної угоди). Порядок викупу землі та розмір викупної суми визначало спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викуповувати будь-коли за умови відсутності на селянському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп польової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян. Укладаючи викупну угоду, селянин особисто вносив відразу не менше 20% викупної суми, а на решту його кредитувала держава (на 49 років), яка за нього сплачувала поміщикам.

До оформлення права власності на землю (викупної угоди) селяни вважалися тимчасово зобов'язаними та платили поміщикам за користування садибою (оброк) і польовим наділом (оброк або відбували панщину). Поміщик із тимчасово зобов'язаним селянином укладав і підписував уставну грамоту - своєрідний договір про умови звільнення, розміри повинностей і польового наділу. (Для укладення уставних грамот, а також для вирішення суперечок і скарг у поземельних справах було створено інститут мирових посередників). Категорія тимчасово зобов'язаних первинно передбачалася на два роки, а насправді розтягнулася на більш як 20 років. (Остаточно зникла 1883 р., коли уряд двома роками раніше, прийнявши закон про обов'язковий викуп земельного наділу, змусив селян укласти викупну угоду або позбутися землі).

На державних селян в Україні реформа поширилася з 1866 і 1867 рр. (Правобережжя). Усі землі, угіддя й надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали безстроково користуватися за щорічні державні оброчні податки (до 1913 р.), або передавали у власність із правом викупу протягом шести років. Викуп дозволявся тільки одночасний, кредити державним селянам не надавалися. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігалася община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Щоби вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин її членів. Селяни, які не мали поля до реформи, його не отримали. У 1886 р. для державних селян було введено обов'язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували ринкову вартість землі. У цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.

Результатом реформи стало набуття селянами статусу суб'єкта цивільно-правових відносин. Вони ставали вільними, а отже, могли купувати, володіти і продавати рухоме й нерухоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, вести підприємницьку діяльність, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани, із землевласників знімались їхні зобов'язання щодо постачання продовольства та опікування селян, відповідальність за внесення селянами державних податків, виконання ними грошових і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казенних стягненнях. Водночас селянська реформа зберігала щодо селян значні обмеження, що й надалі робили їх нижчим станом. Селяни отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками (тілесні покарання скасували лише 1903 р), зберігалися окремі селянські суди. Там, де існувала община, зберігалася

Кругова порука у сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини селяни не могли вільно залишити село. Створені сільські та волосні органи селянського управління мали поліційно-фіскальний характер. їхні рішення залежали від дворянства й чиновників.

Селянська реформа 1861 р. започаткувала докорінні зрушення в розподілі земельної власності. Попри те, що після реформи поміщицькі землеволодіння були збережені та розширені за рахунок селянських наділів, невдовзі через погіршення фінансового стану (викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово) відбувався процес його поступового зменшення. Особливо швидко дворянське землеволодіння скоротилось у степових і лівобережних губерніях. Земля стала товаром. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками "вільних" професій. Спостерігалось інтенсивне формування буржуазії та промислового пролетаріату.

Роль буржуазії в політичному житті поступово збільшувалась, особливо з початком XX ст., коли самодержавство здійснювало політику сприяння буржуазії та захисту її економічних інтересів. Зокрема, держава пильно захищала інтереси буржуазії, охороняючи її від іноземної конкуренції створенням на кордонах високого митного бар'єра і навпаки, значно знижуючи митне обкладання для експорту хліба й цукру.

Велику роль у лобіюванні інтересів буржуазії відігравали їхні представницькі організації - союзи, комітети, з'їзди підприємців. Самодержавство з XIX ст. визнавало право буржуазії на створення таких органів, хоча Положення про з'їзди представників промисловості й торгівлі було затверджено царатом тільки у серпні 1906 р. Найбільшими представницькими організаціями, які охоплювали промисловців України, були: з'їзд гірничопромисловців і з'їзд цукрозаводчиків. Кожен з'їзд мав постійні виконавчі органи: раду й комітет з'їзду.

У правовому становищі робітників у пореформений період тривалий час не було ніяких зрушень. Умови найму, робочий час, розміри заробітної плати повністю залежали від підприємців. І тільки в останній чверті XIX ст. царський уряд почав регулювати відносини між робітниками й роботодавцями через запровадження фабрично-трудового законодавства і законів про страхування робітників (23 червня 1912 р.). Останніх було декілька: "Про заснування присутствій у справах страхування робітників", "Про заснування ради у справах страхування робітників", "Про забезпечення робітників у разі хвороби", "Про страхування робітників від нещасних випадків". Закони про страхування встановлювали безліч умов, за якими робітники позбавлялися права на допомогу і таких, які ставили справу страхування не тільки під контроль, а й у пряму залежність від підприємця.



Схожі статті




Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - Селянська реформа (1861 р.)

Предыдущая | Следующая