Інтелектуальна власність - Базилевич В. Д. - 6.4. Інтелектуальна власність у специфіці сьогодення

У результаті визнання творчої, інтелектуальної діяльності як специфічної, результативної, продуктивної поширилось переконання, що кожна діяльність е по-своєму творчою. Однак таке твердження надто узагальнює розуміння сутності інтелектуально-творчого продукту, безпосередньо ототожнює його з предметно-фізичною діяльністю. Водночас забувають, що продукт інтелектуальної творчої праці неможливо привласнити прагматично, безпосередньо саме тому, що він у принципі не може слугувати об'єктом індивідуально-приватного споживання. Винахід, ідею, задум, теорію неможливо поставити в кімнаті, неможливо одягти, взути, з'їсти, використати для побутових потреб тощо.

Проте можуть виникати заперечення, особливо з позицій прагматичної, буденної свідомості: невже картини, книги, витвори мистецтва не купуються і не продаються так само, як предмети першої необхідності - їжа і одяг? Невже інтелектуали користуються грошима інакше, ніж працівники нетворчої праці? Але тут є певні особливості. Предмет мистецтва, наприклад картину, можна купити. їй справді можна призначити ціну, як і її творцю. Але купити картину ще не означає спожитий. Що означає взагалі слово "спожити"? Адже будь-який предмет можна використати, тобто включити в цикл своєї життєдіяльності, а можна просто зруйнувати. І те, й друге буде споживанням предмета. Але якщо ми купуємо чашку і використовуємо її за призначенням, то споживаємо її реально. Якщо ж ми її купуємо і викидаємо, то ми споживаємо її бездарно, марно, тобто руйнуємо, фактично - не споживаємо її. Що ж відбувається з картиною, яку ми купуємо за великі гроші і вішаємо у своєму "приватному" секторі? Парадокс полягає в тому, що наша здатність спожити цю картину абсолютно не гарантована ні нашою здатністю купити її, ні навіть наявністю здорового організму. Звичайно, можна відчувати приємність від гами кольорів (у кращому випадку) або від усвідомлення того, що володієш великим твором (Рафаеля, Веласкеса, Айвазовського тощо - в гіршому випадку). Однак такий спосіб споживання твору мистецтва мало чим відрізняється від відомого " споживання" логарифмічної лінійки, яку використовують для забивання цвяхів.

Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка - з думки... Реальна суб'єк­тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль­ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін­ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття - І до живої й одухотвореної спільності людей.

Ф. Т. Михайлов

Будь-який предмет дійсно споживається, коли він споживається відповідно до своєї сутності. Ті чи інші відчуття виникають у результаті споглядання чи слухання, але все це не буде реальним споживанням цих "продуктів". Адже призначення творів мистецтва - розвиток інтересу до думок і почуттів іншої людини, до власних думок і почуттів, а також розвиток здатності виражати цей інтерес. Твори мистецтва, як і твори науки, літератури, є вершинами людського духу і реально споживаються тільки тоді, коли "споживач" піднімається до цих вершин розуміння людьми одне одного і самих себе, що створює відповідне інтелектуальне "поле", в якому здійснюється власне інтелектуально-творча діяльність і формується інтелектуальна власність. Тільки за такої ситуації можна зрозуміти глибокі запитання і відповіді, що стосуються проблеми "що таке людина". Вони оживають у свідомості тих людей, котрі готові їх оживити. Здатність до інтелектуального споживання не вроджена, а набувається людиною в процесі того, як вона у своїй діяльності піднімається до закладеного в цих предметах вже досягнутого людством рівня самосвідомості. В іншому випадку, споживання буде суто номінальним, формальним. Якщо готовність до споживання предметів першої необхідності зумовлена особливостями нашого організму, а тому і відтворюється немовби автоматично разом із фізичним відтворенням нашого органічного тіла в процесі приватного споживання товарів і послуг, то здатність до споживання продуктів інтелектуально-творчої праці виникає й розвивається тільки в процесі активної участі у їх виробництві і відтворенні. Лише людина, яка активно намагається зрозуміти себе і виразити це розуміння в мистецтві або в науці, здатна бачити і відчувати ті етапи, котрі пройшло людство на цьому шляху. Саме це й означає, що продукти творчої діяльності є безпосередньо суспільними за характером не тільки їх виробництва, а й споживання. Тобто не тільки інтелектуально-творча робоча сила, а й продукти її діяльності не містять суперечності суспільного виробництва і приватного споживання, без якого неможливе перетворення предмета в товар25.

В інтелектуала, по суті, неможливо купити його робочу силу, а можна купити тільки його продукт - ідеї, знання, теорії, витвори мистецтва тощо. Ось чому капітал як суспільне відношення, достатньо ефективне для відтворення робочої сили репродуктивної, нетворчої праці, значно менш ефективний при відтворенні у все зростаючих масштабах безпосередньо суспільної творчої праці. Звичайно, це не означає, що капітал не зацікавлений у всесвітньому розвитку цієї робочої сили. Навпаки! Чим більше успіх виробництва починає залежати від інтелектуальної, творчої праці, тим більшу потребу в ній має капітал. Однак потрібно враховувати, що хоча без праці й не може бути капіталу, як не може бути виробництва вартості і капіталу, але не праця визначає капітал, а навпаки, капітал визначає працю. "Не капітал слугує праці, - підкреслює Ю. М. Осипов, - хоч і забезпечує первісно трудовий процес (без авансованих грошей немає праці), а праця слугує капіталу. Не стільки капітал в праці, скільки праця в капіталі. Праця не вільна від капіталу, а безпосередньо від нього залежить - за значно слабшої зворотної залежності. Людина, яка залучається капіталом, юридично, може, і вільна, але економічно вона не вільна і не може бути вільною. Капітал втягує в себе й у свою орбіту працю і не відпускає її"26. Однак потрібно враховувати, що властиві капіталу вартісні механізми виробництва і обміну не в змозі ефективно забезпечувати відтворення такого необхідного для капіталу продукту, як інтелектуально-творча робоча сила, оскільки остання не виступає товаром в традиційному для нього розумінні, і функціонує в суспільстві за зовсім іншими законами27.

Але за якими законами функціонує інтелектуально-творча праця? Є думка, що найбільш яскравою особливістю інтелектуально-творчої праці у всі епохи і за всіх "ізмів" була і є "відсутність не лише жорсткої, а й взагалі будь-якої залежності між якістю "трудового вкладу" і нагороди за нього"28. Ця незалежність, об'єктивно властива інтелектуально-творчій праці, постійно призводила до того, що інтелектуали не тільки не отримували за свою працю за своїми ж мінімальними потребами, але взагалі нічого не отримували, зазнаючи лих, страждань, гонінь. Справді, якість того чи іншого твору - музичного, філософського, мистецького, наукового так само мало залежить від обсягу винагороди, як мало залежить від винагороди покращення цієї якості. Чи то Мікеланджело, який створював свого Мойсея, так, як міг, чи Г. В. Ф. Гегель, який писав "Науку логіки", чи К. Маркс, який працював багато років над "Капіталом" - усі вони творили незалежно від того, скільки б їм не заплатили, вони не зробили свої витвори гірше чи краще, ніж могли. Адже мета інтелектуально-творчої праці, на відміну від праці нетворчої, знаходиться в ній самій, а не в тому, що людина отримає за неї.

З такої позиції можна зробити висновок, що інтелектуально-творча праця взагалі не потребує винагороди, оплати. І навіть буде краще для якості творчості, якщо взагалі ніякої оплати не буде. Однак це крайня позиція, оскільки винагорода і оплата - допоміжний зовнішній стимул для не лише інтелектуально-творчої праці, а й більш ефективної самореалізації особистості. Мова в цьому випадку може йти про те, що подібних матеріальних стимулів зовсім недостатньо для того, щоб у результаті "самореалізації" виник справді "якісний" інтелектуальний продукт. Саме якість є подальшою умовою збільшення цінності того чи іншого інтелектуального продукту, що й перетворює його в інтелектуальну власність. Щоправда, потреба в грошах може змусити людину стати на шлях самореалізації у творчості або на шлях заробляння засобів до існування нетворчою працею.

Отже, вибір творчої самореалізації зовсім не є простим наслідком потреби у винагороді, а здобуття інтелектуальної власності. Цілком правомірно говорити про щось "інше", яке штовхає, спрямовує людину на шлях самореалізації як засобу існування. Про це "інше" "даймоніон" Сократа, "божий дар", "творчий дух", "інтуїція" А. Бергсона тощо - висловлено багато здогадок. Тому ми маємо право говорити про те, що це "щось інше" і є основною метою і причиною творчої праці. Це "інше" - є прагненням бути для себе і для інших, причому бути не тільки фізично (на рівні біологічного виду), а бути як людина (на рівні особистості). Тому стимул бути фізично (біологічно), пов'язаний з одержанням винагороди, є взагалі не більш сильним і природним, ніж стимул бути як особистість. Потрібно погодитись із тим, що те, що в праці нетворчій виступає як визначальний достатній стимул цього виду праці, у творчій (інтелектуальній) праці є лише побічним стимулом, котрий завуальовує, маскує її істинний стимул. Безперечно, людина, яка не має дійсного, справжнього внутрішнього стимулу самореалізації, а ставить цілі, характерні для нетворчої праці, як би вона не називалася - поетом, письменником, вченим, лише спотворює реальну творчу працю, створюючи "фіктивний" інтелектуальний творчий продукт. Він не може стати інтелектуальною власністю, оскільки порушились усі основні принципи: відповідальність, якість, залежність, взаємозв'язок тощо. Звичайно, "фіктивний" творчий продукт може характеризувати того, кому він належить, але з погляду інтелектуальної вбогості та безсилля.

Це зовсім не означає, що однієї потреби в самореалізації достатньо для створення творчого продукту. Важливим є "зміст" самої особистості, вирішальною умовою багатства якої також не є фактор "винагороди". Багатим "змістом" буде володіти той, хто вчиться, щоб одержати гарну оцінку, гарну зарплату або щоб його вважали вченою людиною. За всього можливого збігу першого і другого не варто забувати, що гідна винагорода ніяк не гарантована і не має прямого стосунку до вибору мети діяльності. Тим більше, що в реальному житті для людей, які "виплачують зарплату" і перші, і другі виглядають, як правило, однаково (а другі навіть зручніші). Немає такого механізму, який міг би відрізняти справді цінний "корисний" продукт інтелектуально-творчої праці від "псевдопродукту" (фікції творчості). Лише культура як загальнолюдський мозок рано чи пізно вбере в себе ті "продукти", котрі адекватні, справді "корисні" для її розвитку. Винагорода не є визначальним стимулом творчої, інтелектуальної праці вже тому, що поряд із творчим воно може слугувати "стимулом до псевдотворчої і нетворчої праці"29.

Такий підхід визначає ірраціональні, глибинні основи проблеми творчо-інтелектуальної діяльності, яка є не професією, а покликанням. Цей погляд пояснює, чому, наприклад, Сократ вважав ганебним брати за навчання філософи гроші. Для нього тотожними є добро і розум, а не багатство і розум. Те саме можна сказати про Г. С. Сковороду, який ніяк не поєднував власне творче сприйняття світу, "радість філософування" з посадами, золотом, кар'єрою та іншими спокусами матеріального життя. В будь-якому випадку оцінка інтелектуальної діяльності відбувається. Так чи інакше, але інтелектуальна праця, попри певні тоталітарні збочення, як це було в умовах "будівництва комунізму" в нашій країні, знаходить не лише своє визнання в духовно-культурному середовищі, а й матеріальну підтримку. І чим більше економічний, фінансовий фактор стверджував себе в суспільстві, тим чіткішу оцінку в конкретному кількісному вираженні одержувала творчо-інтелектуальна діяльність.

Усе населення планети працює, хоч і по-різному і різною мірою. Все населення включене так чи інакше в господарське життя. Однак, якщо під господарством розуміти не все життя людське, а лише частину цього життя, пов'язаного з вироб­ництвом споживчих благ, то тоді з'ясовується, що не все на­селення є частиною працездатного населення, навіть працю­ючого населення, адже не все працездатне і працююче населення буває зайняте в економічному господарстві, про яке йдеться; ще менше населення буває зайняте в економіч­ному господарстві, адже завжди та інша частина господарс­тва взагалі не входить в економічне, тобто товарообмінне, господарство.

Ю. М. Осипов

Необхідно виходити зі специфіки праці взагалі, наявності в інтелектуально-творчій праці ідеального моменту. "Стосовно праці, - говорить Ю. М. Осипов, - то, мабуть, незважаючи на наявність у ній явно ідеального моменту, тобто того, що виходить з голови людини, і сама по собі праця - не занадто матеріальне щось: адже праця сама по собі не фіксується (затрати фізичної або навіть інтелектуальної або психічної енергії нічого не говорять, крім того, що це є затрати якоїсь енергії - все одно це не праця). Праця сама по собі невловима, як невловима сама по собі вартість, та й той самий капітал"30. Що б там не відбувалося, необхідно констатувати, що у світі є щось, що не може набути суто матеріального трактування. Навіть саме матеріальне не може відбутися при розкритті своєї сутності "без ідеального", без трансцендентного, без ніщо31. Коли ми говоримо про ідеальне, то говоримо про щось невизначене до кінця. Говорячи про працю, ми не можемо дати "матеріальної відповіді", тому змушені говорити про ідеальне, отже, про інтелектуальне. Але це не означає обов'язкового зв'язку з чиєюсь свідомістю, з якої воно повинно випливати. Ідеальне, а разом з ним творчість, інтелектуальна діяльність існують самі по собі у світі, надаючи нам не лише загадковість, таїну, а й радість пізнання і самого нашого життя.

Звідси випливає висновок: з ніщо у праці все і складається, як і у вартості, і в капіталі. Зрозуміло, що це ніщо вловлюється, ми знаємо про його присутність, бачимо його результати, але за будь-якого міркування про працю, вартість, капітал, власність, особливо про працю взагалі ми повинні "враховувати це ніщо, щоб не впадати в ілюзію, що можна, наприклад, працю як таку порахувати (виміряти), а услід за цим вже з цих розрахунків, порахувати і капітал"32. Стосовно інтелектуальної праці, то тут так само - рахуючи її, ми рахуємо не її як таку, як і не вартість, і не капітал, а щось інше - час, продукти, гроші. Звичайно, вираховуючи це інше, "ми рахуємо і працю, і вартість, і капітал, але опосередковано, за посередництва чогось, якщо і не зовсім побічного, але все ж іншого"33. Звідси стає зрозумілим, що інтелектуально-творча діяльність невід'ємна від свого кількісного визначення. Тим більше сьогодні, в епоху економічної, фінансової цивілізації, в умовах якої зміщуються вектори духовних пріоритетів. Власне, це в кінцевому підсумку й зумовило постановку проблеми інтелектуальної власності.

Потреба у винагороді, оплаті є необхідним стимулом відчуженої праці, якою дійсна творча праця не виступає в жодній суспільній системі за самою своєю природою. Але ця "природа" не існує сама по собі, оскільки творець живе в суспільстві і змушений реагувати на запити соціального буття, яких чим далі, тим стає більше, і творчість перетворюється в необхідний компонент інтелектуальної праці. А кожна праця в тій чи іншій формі вимагає оплати. Тому винагорода, оплата є "соціальною компенсацією" відчуження людини від своєї сутності в процесі та в продукті не лише нетворчої, а й творчої, інтелектуальної праці. Звичайно, у творчій праці людина не відчужується від своєї сутності, а реалізує і розвиває її34. Проте реалізація - процес, взаємопов'язаний із суспільним буттям. Тут вступають у взаємодію, взаємозв'язок "Я" і "Ми". В суспільстві, котре в цілому, у своїй масі, грунтується на відчуженій праці нетворчого характеру, де стимул "винагороди" є універсальним стимулом відчуження людей до праці як джерела існування, цей стимул зовнішньо поширюється і на відчужену працю, створюючи ілюзорні форми підключення інтелектуально-творчої праці до процесу суспільної діяльності.

Досліджуючи проблему інтелектуальної власності, важливо зрозуміти, що людська культура грунтується на двох видах праці, які мають різні форми розвитку, відтворення і підключення до суспільного цілого. Необхідно прослідкувати динаміку, тенденції та особливості взаємодії цих двох сфер на сучасному етапі розвитку і спробувати знайти найбільш адекватні для нинішньої ситуації економічні, політичні, соціальні принципи їх взаємореалізації, відповідні сучасному рівню співвідношення цих двох сфер та їх вазі в суспільному розвитку. Це особливо важливо в сучасних умовах, коли помітно стирається відмінність між інтелектуальною (творчою) і нетворчою (не інтелектуальною) працею. Прагнення універсалізувати, поширити на все суспільство принципи ефективності, важливі для тієї чи іншої сфери суспільної праці, призводить, у кінцевому підсумку, до зруйнування їх обох. Але не в плані їх тотального знищення, а внаслідок необхідності переходу до нових, вищих рівнів їх функціонування, зумовлених новими вимогами і запитами соціоекономічного буття.

Проблема полягає у прагненні певної частини представників інтелектуальної діяльності поширити принципи, органічно властиві тільки інтелектуально-творчій праці. Тут і починається той самий "тоталітарний комунізм", який змістив акценти і фактично спотворив уявлення про справжню цінність творчої і нетворчої, інтелектуальної і не інтелектуальної праці. Достатньо перенести адекватний інтелектуально-творчій праці принцип незалежності виробництва від винагороди (оплати) на організацію нетворчої праці і ми відразу отримуємо систему примусу, яка відтворює рабовласницькій лад, який у радянсько-соціалістичному варіанті породжує колгоспно-табірну систему. Парадокс полягає також у тому, що універсалізація цих принципів і поширення їх на все суспільство не лише боляче відображаються на ефективності нетворчої праці, а й спотворюють творчу працю, викликаючи колапс усієї соціальної системи. Причина такої ситуації ще й у системному запереченні інституту приватної власності, що остаточно знівечило цінність інтелектуальної діяльності в цілому і творчої праці зокрема. Заперечення ринкових товарно-грошових відносин у сфері організації нетворчої праці та переведення її на "соціалістичні рейки" утворює настільки неефективну економіку, що вона втрачає потребу в самих продуктах творчої праці. А звідси випливає закономірне спотворення сутності власності взагалі та інтелектуальної зокрема. У зв'язку з цим виникає, по суті, непотрібність, марність інтелектуально-творчої праці.

У цьому випадку суспільство "не потребує" цих продуктів не тому, що не може ефективно оцінювати їх відтворення, а тому, що стає на шлях "низького, зниженого" споживання цих продуктів. Тоталітарно-бюрократичні форми організації подібного суспільства неминуче роблять його ворогом кожної інтелектуально-творчої праці, необхідною умовою якої, крім свободи пошуку, дослідження, самовиразу і спілкування, є приватна власність, на грунті якої і може існувати інтелектуальна власність. Інакше вона не може існувати. З того факту, що інтелектуально-творча діяльність, конкретизована в різних видах праці, котра за своєю природою не відчужується, має власні закони розвитку, зовсім не випливає, що не можна ставити питання про ефективні форми залучення цієї сфери суспільної праці до системи ринкових відносин. Для України ця проблема має сьогодні особливу актуальність.



Схожі статті




Інтелектуальна власність - Базилевич В. Д. - 6.4. Інтелектуальна власність у специфіці сьогодення

Предыдущая | Следующая