Філософія - Осічнюк Ю. В. - Основні аспекти висвітлення питання про структуру і стан світу

Основні аспекти висвітлення питання про структуру і стан світу

Як говорилося у вступній темі, об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина - світ", яке розглядається під кутом зору виявлення природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення. Вирішення цієї проблеми в найзагальнішій формі виразилося в і розкритті граничних основ буття світу і людини, у з'ясуванні, що лежить в основі світу і людини: матеріальне чи духовне начало. У попередніх розділах висвітленню цієї проблеми і була приділена головна увага.

Але для усвідомлення людиною свого відношення до світу і до себе важливим є також з'ясування питання про те, як цей світ буття людини улаштований, безвідносно до того, що лежить у його основі: він становить єдине ціле чи сукупність безлічі непов'язаних один з одним предметів, явищ, процесів, знаходиться він у стані спокою чи в постійному русі, зміні, розвитку, а також - які в ньому існують загальні зв'язки і відносини, які в ньому діють закони. Іншими словами, перед людиною встало питання про загальну структуру і стан, у якому система "людина - світ" перебуває.

Відповіді на ці питання формувалися в ході історичного процесу розвитку філософської думки залежно від ступеня освоєння людиною навколишнього світу, від рівня розвитку її пізнавальних здібностей і практично-перетворюючих можливостей.

В історії філософської думки склалися дві основні концепції вирішення цього питання: метафізична і діалектична (у Розділі 1 дана їх загальна характеристика). У кожній цій концепції питання про загальну структуру і стан системи "людина - світ" вирішувались залежно від вирішення питання про граничні основи буття світу і людини, від вирішення питання про те, що ж лежить в основі світу, що є його загальною основою і началом. Тому складалися матеріалістична й ідеалістична концепції як метафізики, так і діалектики. У кожній з цих концепцій усвідомлення людиною дійсності виражено в трьох основних аспектах: онтологічному, гносеологічному і логічному.

Онтологічний аспект, його специфіка визначається тим, що зміст цих концепцій є об'єктивним за походженням і кожна з них претендує на те, щоб дати об'єктивно достовірне знання про світ і людину в їх бутті.

Однак відображення світу у свідомості людини здійснюється не дзеркально, а через призму її потреб та інтересів. Тому людина бачить у світі не усе, що там є, а насамперед те, що їй потрібно, а також не завжди таким, яким воно є в дійсності, а таким, яким їй необхідно і хочеться. Саме пізнавальне відношення людини до світу і до себе є практичним за своєю природою. Тому в ході історії філософської думки це важливе питання, як і інші питання, що стосуються з'ясування граничних основ буття світу і людини", вирішувались по-різному, концепції наповнялися конкретним історичним змістом. Практика увесь час коректувала уявлення людини про загальні зв'язки і закони об'єктивної дійсності і духовного життя людини. Отже, гносеологічний аспект вирішення питання про загальну структуру і стан системи "людина - світ" знаходить свій вираз в тому, що історія і логіка його вирішення відображались в історії теорії через призму історії і логіки інтересів суб'єктів, що пізнають. Іншими словами, у теоретичному вигляді вирішення питання про загальну структуру і стан, у якому система "людина - світ" перебуває, визначалося, з однієї сторони, наявністю об'єктивно існуючих предметів, явищ, процесів, сфер дійсності, зв'язків і відносин між ними, а з другої - ступенем усвідомлення людиною цієї дійсності, характером бачення і розуміння її, зумовлених її потребами й інтересами.

Логічний аспект вирішення зазначеного питання полягає в тому, що результати його вирішення знайшли своє втілення в системі понять, категорій, законів, які, виникнувши, самі набувають відносної самостійності й стають для людини методом пізнання та перетворення світу і самої людини.

Зміст діалектичної і метафізичної концепцій з розвитком філософської думки зазнавав істотних змін.

Значення діалектичної концепції розвитку не обмежується тільки вирішенням питання про загальні зв'язки і закони дійсності, тому що його вирішення нерозривно пов'язано з питанням про природу і сутність світу і людини. Питання про природу і сутність світу і людини, про граничні основи їх буття і питання про загальну структуру і стан, у якому система "людина - світ" перебуває - це тільки дві сторони відношення "людина - світ". Тому їх вирішення взаємодоповнюється.

Теза про первинність матерії і вторинність свідомості дається в філософії спочатку то як дослідне (отримане на основі окремих наук або практики) то як інтуїтивно очевидне знання. Ні перший, ні другий вид знання не може обгрунтувати цю тезу в її всезагальності і необхідності. Тому її треба обгрунтувати в рамках самої філософії, теоретично (у категоріальній формі), показавши, що матерія породжує мислячий дух. Простежити ж цей процес і виразити в загальних визначеннях можна тільки за допомогою діалектики.

Але крім внутрішньофілософського діалектика має також самостійне значення як спосіб розгляду дійсності - зовнішнього світу, його пізнання й мисленої переробки знань про нього, а також самої людини з її внутрішнім світом, тобто як теорія розвитку (онтологія), теорія пізнання (гносеологія) і теорія мислення (логіка). Ці три сторони діалектики органічно пов'язані між собою, утворюють триєдність. Це пояснюється тим, що сама діалектика як теорія, по-перше, є формою думки (логіка); по-друге, характеризує спосіб пізнавального відношення до об'єкта (гносеологія); по-третє, вона є вченням про розвиток як об'єктивний процес (онтологія).

Процес пізнання і процес мисленого відтворення його результатів теж можна і потрібно розглядати як специфічні різновиди розвитку: розвивається не тільки пізнаваний об'єкт, але і саме пізнання і наші знання про об'єкт. Тому, збагнення діалектики як теорії розвитку дає необхідну основу і ключ до розуміння двох інших її функціональних форм.

Історично першою, вираженою в теоретичній формі, стала наївна, стихійна діалектика древніх мислителів. Стихійність, наївність, споглядальність їхніх поглядів була зумовлена ще низьким рівнем розвитку самої людини, ЇЇ пізнавальних здібностей і засобів пізнання, низьким рівнем розвитку виробництва, наукових знань. Людина сприймала світ безпосередньо таким, яким його бачила, без глибокого проникнення в сутність явищ, процесів. Проте вже тоді були узагальнення, що формували цілісне уявлення про світ і про людину.

Так, у філософських поглядах мислителів Стародавньої Індії і Китаю, зокрема у філософії даосизму, були висловлені ідеї про те, що у світі усе минуще, немає нічого постійного, усе перебуває в стані народження і смерті, одні предмети, явища виникають - інші відходять, старе поступається місцем новому.

Вищого ступеня стихійна, наївна діалектика древніх мислителів досягла в античній філософії, особливо у філософських ідеях давньогрецького філософа Геракліта. Він виступив проти уявлень про те, що світ складається з незмінних предметів, явищ. Геракліт висловив ряд чудових думок, які одержали свій подальший розвиток в історії філософської думки. За Гераклітом світ - і мертвий і живий - це потік явищ, що змінюються. Він - вічне виникнення і зникнення, вічне творення і руйнування, безупинне становлення, "усе є і не є, тому, що, хоча і настає момент, коли воно є, але воно негайно ж перестає бути... Одне й те ж і молоде и старе, і мертве і живе, те змінюється на це, це, змінюючись, знову стає тим". Обгрунтовуючи ідею про загальну зміну, рух у світі, давньогрецькі філософи порушували питання і про те, що рухається, чим чи як призволиться в рух. Відповідь на ці питання були різними в різних філософів. У Фалеса такою основою буття всього сущого була вода, в Анаксимена - повітря, в Анаксимандра - апейрон. Геракліт загальною основою дійсності вважав вогонь. "Не Богом і не людиною, - говорив він, - створений цей порядок речей, світ був, є і буде... вічно живий вогонь, що самовільно запалюється і вгасає".

Багато уваги Геракліт приділяв проблемі джерела змін, руху. За Гераклітом, таким джерелом є суперечності, взаємодія протилежностей.

Важливі діалектичні ідеї були висказані Зеноном, Платоном, Аристотелем та іншими мислителями.

Однак діалектика древніх філософів, описуючи картину загальних змін, руху не могла дати відповіді на багато питань, що стосуються окремих явищ, процесів, їх сутності.

Крім того, практичне освоєння навколишнього світу показувало, що у світі існує не тільки зміна, рух, але є явища, процеси, що залишаються стійкими, незмінними, не переходять одне в одне. Це стосується видів рослин, тварин, мінералів. Кожен вид рослин, тварин відтворює собі подібних. У той же час усередині видів спостерігається процес руху: народження, смерть, одне покоління поступається місцем іншому. Люди стали все більше приділяти увагу розкриттю сутності окремих предметів, явищ, процесу їх становлення, функціонування. Рух став розглядатися як повторення одних і тих же етапів, як рух по колу.

Так склалася метафізична концепція, відповідно до якої світ являє собою сукупність не пов'язаних між собою явищ процесів, а рух - це просте циклічне повторення одного і того ж. Метафізичний спосіб мислення, розповсюджений особливо в XVII-XVIII століттях, відповідав потребам науки того часу, яка була описовою, збірною. її головною метою було класифікувати емпірично добуті відомості, знання.

Якщо в діалектиці древніх мислителів акцентувалася увага на мінливості, русі, то в метафізичній концепції головна увага приділялася стійкості, незмінності, сталості. Вона не давала відповіді на питання про джерело саморуху, саморозвитку. І діалектика і метафізика з'явилися не тільки формою теоретичного осмислення ступеня освоєння людиною дійсності, але і методом, який визначає характер пізнавального і практичного відношення до світу. Ці дві концепції в історії філософської думки завжди були взаємозалежні як два способи відповіді на питання про загальну структуру світу і стан, у якому він знаходиться.

Особливого рівня розвитку діалектика досягла у філософії Гегеля. Ідеї діалектики Гегель розробляв на ідеалістичній основі. Докладно про це сказано в другому розділі підручника.

К. Маркс і Ф. Енгельс, критично переробивши ідеї Гегеля, створили матеріалістичну діалектику. К. Маркс і Ф. Енгельс, спираючись на досягнення в розвитку філософської думки, у розвитку природничих і суспільних наук, розвинули питання про загальну структуру і стан, у якому людина і світ знаходяться. Вони представили діалектику як вчення про всезагальні зв'язки і закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Виходячи з визнання матеріальної єдності світу, матеріалістична діалектика розглядає все різноманіття предметів, явищ, процесів як різні форми матерії. Свідомість є продуктом, результатом історичного розвитку матерії, властивістю високоорганізованої матерії - мозку.

К. Маркс і Ф. Енгельс підкреслювали, що варто розрізняти об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це існуючі у світі зв'язки, відношення між предметами, явищами, процесами, закони розвитку всієї об'єктивної дійсності, що існують і проявляються незалежно від бажання і волі людей.

Суб'єктивна діалектика - це відображення об'єктивної діалектики у свідомості людей, усвідомлення людиною зв'язків, відносин, законів дійсності і їх значення для людини. Вона є об'єктивною по своєму змісту і суб'єктивною за формою вираження. Суб'єктивна діалектика у своєму розвитку виражає процес освоєння навколишнього світу. Базуючись на узагальненнях практики і теорії, вона, у міру свого розвитку, дає все більш повне уявлення про об'єктивно існуючі зв'язки, відносини, закони буття світу і людини.

У сучасних умовах діалектика як теорія розвитку і метод пізнання дійсності існує в трьох основних формах: матеріалістична діалектика, ідеалістична, на основі об'єктивного ідеалізму й ідеалістична діалектика на основі суб'єктивного ідеалізму.

Найбільш повну картину про загальні зв'язки і закони дійсності дає матеріалістична діалектика. Вона охоплює всі сфери об'єк-тивного світу, природу, суспільство, мислення, спирається на новітні відкриття і досягнення в галузі природничих і суспільних наук. Теоретичною основою матеріалістичної діалектики є її принципи.

Принцип - це узагальнена система знань, що набуває значення вихідного пункту, основи, яка визначає спосіб підходу до аналізу, оцінки, явищ, характер відношення до них, характер пізнавальної і практичної діяльності. Так, наприклад, для матеріаліста принцип матеріальної єдності світу зумовлює необхідність розглядати всі явища дійсності як різні форми матерії, ідеаліст же керується принципом ідеального початку як першооснови світу.

Принцип, як вихідне теоретичне положення, сам є висновком, результатом тривалого практичного і теоретичного освоєння світу. В міру поглиблення пізнання людиною навколишньої дійсності принципи збагачуються, конкретизуються, наповняються новим змістом. Однак не можна ототожнювати принципи з тими висновками, що можуть робитися на їх основі. Висновки можуть бути обмеженими, практика може показати їх неспроможність і необхідність у нових висновках. Але це не означає потребу відмовлятися від принципу.

Принципи виконують функцію методологічних регуляторів побудови теорії.

Основними принципами діалектики є принцип всезагального зв'язку і принцип розвитку. Вони взаємозв'язані між собою, взаємодоповнюють один одного. Крім того, вони пов'язані з принципом матеріальної єдності світу, практики й іншими принципами філософії.

Принцип всезагального зв'язку акцентує увагу насамперед на тому, що жодне явище у світі не є ізольованим від інших явищ, виникнення, функціонування, загибель, руйнування явищ здійснюється тільки у взаємозумовленості їх буття з іншими явищами. Поняття зв'язок служить для позначення залежності, взаємодії, взаємозумовленості між предметами, явищами, процесами. Типи зв'язків визначаються залежно від того в якій системі, сфері дійсності вони виявляються, від характеру взаємодії між предметами, явищами. Вони бувають внутрішні і зовнішні, безпосередні й опосередковані, істотні і несуттєві тощо. Якщо виходити з форм руху матерії, то можна виділити такі форми зв'язків як механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні.

Всезагальні зв'язки виявляються в усіх без винятку сферах дійсності. Усвідомлення цих зв'язків не тільки фіксує їх наявність, але і дозволяє активно використовувати в пізнавальній, теоретичній і практичній діяльності. Найбільш загальними формами зв'язків є: одиничне, особливе і загальне; сутність і явище; необхідність і випадковість; можливість і дійсність; зміст і форма; частина і ціле; кількість, якість, міра; суперечність і гармонія тощо.

Ці всезагальні зв'язки, будучи усвідомленими з точки зору їх змісту і ролі в життєдіяльності людини, набувають значення категорій.

Принцип розвитку полягає в тому, що рух, зміна відбувається не просто хаотично, а характеризується певною спрямованістю, поступальністю, послідовністю, наявністю внутрішнього джерела. Особливостями розвитку є те, що це не просто процес зміни, руху, а спосіб існування, становлення, функціонування систем. Розвиток носить системний характер. У процесі розвитку систем спостерігається єдність двох тенденцій диференціації й інтеграції, як найважливіших форм поступального руху. Диференціація становить процес, у якому відбувається, з однієї сторони, розподіл, членування системи на структурні елементи, а, з другої - поява нових якісних особливостей у ряду елементів і народження якісно нових елементів. Так, запліднена яйцеклітина не просто поділяється на частини, у ній з'являються видозмінені клітини і якісно нові, з яких формується організм. Диференціація не тільки спосіб розвитку, але умова його здійснення.

Інтеграція - тенденція розвитку, що характеризується тим, що структурні елементи системи, що з'являються в процесі диференціації, не просто накопичуються кількісно, а вступають між собою у взаємозв'язок, утворюють цілісність, здатну до відносно самостійного існування. У процесі інтеграції виникають альтернативні можливості формування системи. Реалізується, як правило, та можливість, для здійснення якої складаються більш сприятливі внутрішні і зовнішні умови.

Процес розвитку характеризується взаємними переходами кількісних і якісних змін, внутрішніми і зовнішніми суперечностями, їх виникненням і розв'язанням, спадкоємністю, запереченням старого новим.

Таким чином, розвиток - це процес становлення, існування, функціонування систем, поступальної, спрямованої їх зміни, заміни одних систем іншими. Розвиток містить у собі висхідну і спадну ланки, що характеризують становлення і функціонування системи від її зародження і до загибелі, переходу в нову систему. Система тут розглядається як певна цілісність, здатна до саморозвитку, самовдосконалення.


Схожі статті




Філософія - Осічнюк Ю. В. - Основні аспекти висвітлення питання про структуру і стан світу

Предыдущая | Следующая