Банківське право - Костюченко О. А. - 3. Організація і функціонування банківських систем розвинутих країн

Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави відіграє вирішальну роль в економічному розвитку країни, виступає головним механізмом фінансово-кредитних відносин в державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох чинників, до числа яких поряд з історичними, політичними та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин в країні, загальний економічний розвиток, фінансову кризу, засоби регулювання грошового обігу та ін.

У сучасних умовах практично у всіх країнах з ринковою економікою створено і активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому - діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції.

Вважається, що в деяких країнах функціонують трирівневі банківські системи, які передбачають включення в ці системи також кредитних інститутів небанківського типу (наприклад, фінансових і страхових компаній, інвестиційних фондів та ін.). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, належать також різні кредитні установи - Федеральне відомство фінансового нагляду (Німеччина); Комітети з банківської регламентації і з кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада керуючих Федеральної Резервної системи, Федеральний комітет відкритого ринку, Управління контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю є й те, що в США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи і Японії поряд з приватними значне місце займають напівдержави державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов'язаних із широким впровадженням електронно-обчислювальної техніки і оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великобританії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи проявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається положенням останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткотермінові, депозитно-позикові і довготермінові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовано. Інвестиційні банки спеціалізуються на операціях з державними і корпоративними цінними паперами. У Великобританії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділено. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

- принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

- принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з нерухомістю, страхові операції тощо. У більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні та способом побудови наглядових структур в державі.

Перша група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група - це країни, в яких контрольні функції виконує не центральний банк, а інші органи - Міністерство фінансів (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Третя група - це країни, в яких контрольні функції здійснює центральний банк спільно з іншими органами: Швейцарія - Національний банк, Федеральна Банківська комісія, Швейцарська банківська асоціація; Франція - Банк де Франс спільно з Банківською комісією; Німеччина - Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством фінансового нагляду, США - Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів, Казначейством США через Управління Контролера грошового обігу і незалежним агентством - федеральною корпорацією страхування депозитів.

Однак будь-які органи, що здійснюють контроль за банківською діяльністю, у розвинутих країнах наділені достатньо широкими повноваженнями: вони мають право вимагати від кредитної організації необхідну інформацію про її діяльність, перевіряти ЇЇ документацію і звітність, вимагати відповідей на поставлені питання, регламентувати роботу кредитних організацій, приймати на законних підставах рішення з різних аспектів діяльності банків, застосовувати заходи впливу, у тому числі закриття банків.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, вони також дуже різноманітні за правовими формами, власністю на капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Великобританія, Франція, Німеччина, Канада, Росія та ін.); бувають акціонерні центральні банки (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, наприклад, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта - комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.

Важливе значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади. В різних країнах такий ступінь незалежності різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Канади, Німеччини та Швейцарії.

У законодавстві цих країн відсутні норми, які дозволяють уряду втручатися в грошово-кредитну політику, що проводиться центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (США, Нідерланди, Японія). У законодавстві Японії чітко передбачено право державних органів скасовувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів вважається центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втручання в діяльність цього банку. Повністю залежать від уряду центральні банки Греції, Португалії.

Відповідно до Маастрихтських угод держави - члени ЄС зобов'язані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника: центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади. Першою це завдання вирішила Франція. Після прийняття 4 серпня 1993 р. Закону Франції "Про Статут Банку Франції" центральна банківська установа країни одержала повну незалежність від уряду у виконанні своїх функцій щодо здійснення монетарної політики.

Статут Європейського центрального банку (ЄЦБ) передбачає, що Банк не може отримувати ніяких інструкцій від політичних органів Європейського Союзу і національних урядів, а уряди країн не повинні порушувати принципову незалежність Європейського центрального банку. Аналогічні вимоги взаємовідносин центральних банків країн з виконавчими органами державної влади були внесені у статутні закони про статус центральних банків ЄС. Економічна незалежність центрального банку є обов'язковою умовою, що свідчить про його самостійність у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Принципове значення має також чітке розмежування державою фінансової і банківської систем країни, тобто мова йде про обмеження можливостей уряду країни користуватися коштами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредитування держави, тобто надання банківської позики для покриття бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Великобританія, Швеція, Швейцарія) або законодавчо обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні банки, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.

Таким чином, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а, навпаки, перебувають в постійних взаємозалежності і взаємозв'язку. Розвиток світової економіки та міжнародних економічних відносин, світова фінансова криза, формування транскордонного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжнародному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціонування банківських систем, зважаючи на інтернаціоналізацію системи банківської діяльності, наявність в національних банківських системах "іноземного елемента".

Докладніше розглянемо структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн.



Схожі статті




Банківське право - Костюченко О. А. - 3. Організація і функціонування банківських систем розвинутих країн

Предыдущая | Следующая