Зовнішня політика України - Чекаленко Л. Д. - Українсько-німецька співпраця в гуманітарній сфері

Значною мірою саме завдяки гуманітарному співробітництву Україна і Німеччина змогли подолати стереотипи минулого, кардинальним чином активізувати двосторонні контакти. Поступово врегульовується проблема реституцій культурних цінностей. З українського боку позитивно вирішено питання про передачу кірхи Святої Катерини в Києві лютеранській громаді України. Президент України звертався до німецького керівництва з пропозицію шодо участі ФРН у відбудові Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври. При цьому наголошувалось, що спільна реалізація проекту сприяла б остаточному подоланню негативних стереотипів минулого, надала б імпульсу у розв'язанні особливо вразливої для Німеччини проблеми повернення до ФРН культурних цінностей, вивезених під час Другої світової війни. Допомога Німеччини у відбудові українських святинь, зруйнованих у воєнні роки, сприяла б позитивним змінам громадської думки. Німецька сторона вимагала повернути 275 пам'яток з Національного музею історії України, 14 - 3 Національної академії мистецтв і два альбоми - з Київського музею західного і східного мистецтва. Німецькій стороні були передані офорти німецьких майстрів XVI11-XIX ст., копії рукописних нот німецьких музикантів та ін. Україна запропонувала поетапно розв'язувати проблему реституцій культурних цінностей в рамках українсько-німецької комісії та укласти з цього питання тристоронню угоду між ФРН, Україною та Росією.

ФРН категорично відхилила пропозицію щодо тристоронньої угоди, зважаючи на чітко заявлену позицію Росії (все, що перебуває на російській території, є власністю держави, тобто РФ). Позиція ФРН щодо повернення цінностей в Україну полягала в тому, що державні установи виконали свої зобов'язання, хоча у ФРН більша частина вивезених з України німецькими військовослужбовцями культурних пам'яток опинилась у приватних колекціях або на територіях третіх країн. Отже, здійснений німецькою стороною порівняльний аналіз реституції культурних цінностей є неповним. У цьому контексті Україна запропонувала ФРН врегулювати проблему шляхом проведення пошукових робіт з виявлення української власності та надання фінансової допомоги українським музеям, що повертають цінності, а також участі у відбудові українських церков, музеїв, бібліотек тощо.

Серед питань, якими Німеччина особливо опікується, є впорядкування німецьких поховань в Україні та компенсаційні виплати українським громадянам - жертвам нацистських переслідувань. Першу проблему врегульовано угодою про догляд за могилами загиблих воїнів в Україні та ФРН від 29 травня 1996 p., якою передбачалось облаштування п'яти цвинтарів німецьких військовослужбовців під Києвом, у Харкові, Криму, Волинській та Кіровоградській областях. Завдяки діяльності республіканського благодійного фонду "Південь" у Криму встановлено імена сотень військовослужбовців вермахту, які пропали безвісти під час Другої світової війни, споруджено меморіал.

Проблему компенсаційних виплат також було врегульовано. У квітні 1993 р. в Бонні відбулися чотиристоронні консультації міністрів закордонних справ України, Росії, Білорусі й Німеччини, які склали міждержавну угоду. В серпні того ж року в Мінську була досягнута домовленість між Україною, Росією і Білоруссю щодо розподілу коштів на суму 1 млрд. марок: по 400 млн. марок було передано Україні і Росії та 200 млн. марок - громадянам Білорусі. До фонду "Взаєморозуміння і примирення", сформованому в Україні, подали заяви понад 600 тис. громадян, яким було призначено компенсаційні виплати.

Налагоджено співпрацю з реалізації ініціативи України щодо переселення громадян німецького походження до південних районів країни, де вони проживали до депортації. У цій площині досить складною є проблема переселення німців із Казахстану. Нагадаємо, що за переписом 1989 р. в СРСР проживало понад 2 млн німців, 37 тис. із них - на території України. Систематичну роботу з підготовки та переселення громадян німецького походження було започатковано Указом Президента України "Про утворення Українсько-німецького фонду" від 23 січня J 992 p. Метою фонду було здійснення заходів для усунення деформацій і спотворень у сфері національної політики, допущених за роки радянської влади. Міністерство фінансів України для забезпечення роботи фонду надало 5 млн крб., а на початковий період процесу переселення - понад 500 млн.

Більшість німців мають намір переселитися на історичну батьківщину, проте ФРН за кілька років уже прийняла півтора мільйони емігрантів. У 1993 р. після набуття новим еміграційним законодавством чинності потік прибулих у країну зменшився. ФРН всіляко заохочувала своїх співвітчизників на переїзд до південних регіонів України, надаючи фінансову допомогу. Урядові кола ФРН передбачали, що щорічна кількість переселених не перевищить 5 тис. осіб на рік. Переселення пов'язане з безліччю проблем, у тому числі з адаптацією в нових умовах. В Україні було розгорнуто мережу центрів і філіалів з вивчення німецької мови, культури, літератури. У 1990-х роках німецьку мову вивчали у 9 тис. середніх шкіл, 10 університетах, 156 інститутах, 754 середніх спеціальних навчальних закладах. Активізувалася робота київського філіалу Інституту Гете та інших німецьких центрів.

Практичну реалізацію політичного рішення щодо переселення громадян німецького походження здійснювала українсько-німецька міжурядова комісія. За планом передбачалося переселити до 600 тис. осіб, але переселилися близько третини. Цей процес гальмується через нерозторопність бюрократичного апарату й нестачу коштів з українського боку. Проблема ускладнювалася тим, що німецька сторона наполягала, аби Україна взяла на себе зобов'язання прийняти не тільки депортованих з її території, а й тих осіб німецької національності, які хочуть переселитися в Україну з інших держав СНД. Попри всі негативні чинники, українська ініціатива щодо переселення депортованих німців у південні регіони України мала позитивне значення і стосовно розбудови двосторонніх німецько-українських відносин, і з огляду на поглиблення демократичних перетворень у нашій державі.

Важливу роль у розвитку українсько-німецьких відносин відіграє українська діаспора в Німеччині, яка є досить численною. Вона формувалась у два етапи: до початку Другої світової війни і після неї. Як відомо, у 1941-1944 pp. до Німеччини з України силоміць були вивезені близько 2 млн. осіб, які разом із військовими полоненими працювали на підприємствах та у приватних господарствах. Переселенці були сконцентровані в основному в західній частині Німеччини: у Рурському басейні, Баварії та на землі Баден-Вюртемберг (там міститься військове виробництво країни). Після війни почався масовий виїзд українців із німецьких земель. Дехто повернувся на батьківщину, а дехто подався до інших країн Європи. В результаті кількість українців у Німеччині зменшилася до 250 тис. осіб. Здебільшого це були представники галицької і буковинської інтелігенції, політичні емігранти, вояки Української повстанської армії, різних військових з'єднань.

Активізації українського руху в Німеччині у повоєнний час сприяли робота Українського вільного університету (УВД), який 1945 р. переїхав із Праги до Мюнхена, та діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Було відкрито 16 українських шкіл, засновано більш як 100 греко-католицьких і православних громад. Проте й сьогодні єдності в українській діаспорі немає: тут представлені і послідовники гетьмана П. Скоропадського, тобто прихильники конституційної монархії, і ліберального крила ОУН (М), і радикального крила ОУН (Б).

Нині багато українців у Німеччині асимілювалися. Українцями визнають себе лише 20 тис. осіб, які об'єднані у 23 релігійні громади. Об'єднавчим центром залишається Мюнхенське центральне представництво українців Німеччини. У ФРН представлена й нова хвиля української еміграції, яка розпочалася наприкінці 80-х років XX ст. Це - понад 10 тис. громадян, більшість яких - євреї.

Схожі статті




Зовнішня політика України - Чекаленко Л. Д. - Українсько-німецька співпраця в гуманітарній сфері

Предыдущая | Следующая