Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Армія та держава монголів

Власне ім'я Чингісхана - Темучин (бл. 1166-1227). Він народився в сім'ї вождя родоплемінного об'єднання. Його рід кочував у долині річок Онону і Керулену - на території сучасної Монголії.

Його батька отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від їхньої сім'ї. Життя було голодним, але вдова виростила і вигодувала двох дітей. Коли Темучин виріс, родичі, злякавшись помсти, схопили його і закували в колодки, але він зміг втекти.

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед монгольських племен, навколо нього згуртувалися перші соратники. Однак доля знову завдала йому удару - його дружину розгромили чжурчжени, а сам він 11 років був чжурчженським рабом і носив колодки, але знову втік і зумів зібрати колишніх прихильників. Темучин склав для свого війська кодекс правил, які визнали ті, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду, обман, убивство, крадіжку, недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги.

Наприкінці ХП - на початку XIII ст. Чингізхан, перемігши в багаторічній міжусобній боротьбі низку монгольських родів, об'єднав під своєю владою кочові племена монголів і створив ранньофеодальну державу - централізовану військову деспотію, метою якої стало завоювання і пограбування сусідніх народів. 1206 р. на з'їзді (курултаї) монгольської знаті Темучин був проголошений Чингізханом (великим ханом), правителем усіх монголів.

У ХІІІ ст. військо Чингісхана підкорило Сибір, Північний Китай, Середню Азію, спустошивши і зруйнувавши міста Самарканд, Бухару, Ургенч, Ходжент, Мерв, Термез та ін.

1221 р. військо Чингісхана вдерлося до Азербайджану та Грузії, пройшло через Кавказ і дійшло до Криму, а 1228 р. здійснило грабіжницький похід на руські землі. Того ж року монголи, завдавши поразки руським князям та половцям на р. Калка, повернули на Булгарію.

Незадовго до смерті Чингізхан розподілив завойовані землі (улуси) між своїми синами Джучі, Джагатаєм, Угедеєм і Тулуєм. Нащадки Чингісхана продовжували загарбницькі війни проти народів Азії та Європи.

Навала монголів, очолювана Чингізханом, призводила до руйнування міст та винищення населення і надовго затримала соціально-економічний розвиток підкорених народів.

Армія та держава монголів

У ХП ст. монголи були типовими кочівниками: жили родами, не вели осілого способу життя, весь час пересувалися на нові пасовиська, розводили коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу птицю та рибу), пили кумис - напій з кобилячого молока. Наприкінці XII ст. монголів об'єднав Чингізхан.

Зламавши родоплемінний устрій, Чингізхан поділив степовиків на десятки, сотні, тисячі та тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну гвардію, а єдиним законом зробив Ясу. Увесь монгольський етнос став ордою, народом-воїном.

Розпочалася війна за возз'єднання Степу. Старший син Чингісхана Джучі підкорив племена Південного Сибіру, його полководець Субудай розбив у долині р. Іртиш найманів і меркитів. У Чингісхана повірили купці Уйгурії та дали йому гроші (вони сподівалися, що він зможе ефективніше охороняти торгівців Великого шовкового шляху).

На початку ХІІІ ст. монголи напали на імперію чжурчженів, захопили їхню столицю Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити. їх наздогнав і винищив до останнього на р. Іргиз хан Джучі, але там монголів несподівано атакував правитель Хорезму, котрий як фанатик-мусульманин вважав за необхідне воювати з усіма "невірними". Монголи напад відбили. Чингізхан надіслав до шаха посла, маючи намір залагодити конфлікт, однак за наказом шаха цього посла було вбито. Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який можна спокутувати лише смертю. Монголи були переконані, що і піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. Однак говорити про виняткову монгольську жорстокість не варто - цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни і японці гуманізмом на той час також не вирізнялися.

Розділивши армію, Чингізхан наказав Джучі громити половців (кипчаків), сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який володів кількома мовами і ще не зазнавав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені запропонували данину, проте монголи не погодилися.

Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. Полонені китайські фахівці нашвидкуруч виготовили "черепахи" на колесах і метальні катапульти для штурмування кам'яних мурів (за допомогою останніх у місто закидалися глечики із запалювальною сумішшю). 1219 р. монголи завоювали Отрар. Перелякані мешканці Бухари і Самарканда добровільно відкрили перед Чингізханом міську браму, а 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму - Ургенч.

30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, з боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за допомогою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочівникам не потрібна - залиште нам половців, а ми не чіпатимемо Русь. Однак князі вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні шлюби), а монгольське посольство вирізали.

Половці (кипчаки" кумани) - середньовічна народність тюркської групи. В XI ст. прийшли з Північно-Західного Казахстану в степи Північного Причорномор'я і Кавказу, витіснивши печенігів. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, називалась Дешт-і-Кипчак, або Половецька земля. Складалися з окремих племінних об'єднань на чолі з ханами, влада поділялася між кількома аристократичними родинами (Тугоркана, Боняка та ін.). Основні заняття - кочове скотарство, військова справа, торгівля. З 1065 р. постійно нападали на Русь, розорюючи Київську, Переяславську і Чернігівську землі, влаштовували походи в Угорщину і Візантію. У другій половині XII ст. хан Кончак об'єднав половців в єдину державу, яку розгромили монголи на початку XIII ст. Остаточно були розбиті ордами Батия у 1238р. Частина половців, так звані західні, на чолі з Котяном відкочували до Угорщини, потім до Болгари, де злилися з місцевим населенням. Східні половці (кипчаки) увійшли до монгольського війська, а згодом утворили основне населення Золотої Орди.

1223 р. на р. Калка русько-половецьке військо було розбите монголами, проте в тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари, змусивши монголів відійти. Відтоді значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися на затятих монгольських ворогів.

Останньою жертвою Чингісхана стала держава тангутів, розташована на північний захід від Китаю, що спочатку визнала себе васалом Чингіза, але потім відмовилася спільно воювати проти Хорезму.

1227 р. під час облоги тангутської столиці Чингізхан загинув. У ході штурму монголи захопили в полон тангутську царівну, яку Чингізхан наказав привести до нього в юрту на ніч. Саме вона смертельно поранила його і вранці Чингізхан помер у страшних муках.

Наступним ханом згідно з чингісовим заповітом став його третій син Угедей - добрий, бездарний і схильний до пияцтва. За царювання Угедея (1228-1241) монгольські воєначальники остаточно підкорили чжурчженів та подолали опір у Середній Азії.

Степняки вперше в історії стали володарями величезних земель, заселених осілими народами. Воєначальники радили хану знищити всіх "нечестивців", а їхні землі перетворити на пасовиська для монгольських коней. Проте хитрий радник Єлюй Чуцай висловився з цього приводу так: "Ми завоювали імперію, сидячи верхи на коні, але керувати нею з сідла неможливо", а також довів, що із завойованих територій можна отримувати значні прибутки. Хан повірив йому. Було здійснено перепис земель і людей, встановлено чітку податкову систему (подушну подать з мусульман і степняків, подвірний податок з китайців, мито з купців).

Зусиллями ремісників-бранців із завойованих країн на р. Онон було збудовано величну столицю - Каракорум ("Чорний трон"), розкіш якої описали європейські мандрівники Гільйом де Рубрук, Плано Карпіні, Марко Поло та ін.

Монголи не звикли пробачати образ, тому 1235 р. курултай вирішив остаточно розгромити половців і покарати Волзьку Булгарію та Русь. Розпочався великий похід на "вечірні країни", який очолив онук Чингісхана від старшого сина Джучі хан Бату. Його найпершим радником став непереможний Субудай, який у безперервних баталіях втратив око й руку, паралізовану після тяжкого поранення, був кульгавим від удару ворожої шаблі, проте за все життя не зазнав поразок і жодного разу не переступив жорстких настанов Чингісхана.

Упродовж 1236-1241 рр. військо Бату і Субудая завоювало Волзьку Булгарію, Половецький степ, Крим, більшу частину Русі, переможно пройшло вогнем і мечем дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії, вийшло на береги Адріатики. Паніка охопила всю Західну Європу. Папа Римський Григорій IX утік до Ліона, німецько-римський імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен сховався на Сицилії.

Проте величезні людські втрати і смерть 1241 р. Угедея змусили Батухана припинити похід: на нього чекав курултай, де назрівала кривава боротьба за престол, тому для Бату важливіше було зберегти армію, а не завойовувати нові землі. В імперії монголів назрівав розкол.

На курултаї ханом було обрано сина Угедея Гужа, який відверто вороже ставився до Бату. З часом Гуж загадково помер. Ханом став двоюрідний брат Бату Мунке (1251-1259).

За правління Мунке та його наступника, брата Хубілая, монголи завоювали Іран, Південний Китай. Хубілай заснував Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай і Монголія. 1308 р. монгольський степ остаточно підкорився юаньським імператорам. Жертвами монголоюаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма та Індонезія відстояли незалежність.

Територіальна експансія, ознайомлення із цивілізаційними здобутками інших народів позначилися на розвитку монгольської культури. Скарбницю світової літератури й історіографії поповнили анонімний епос про Чингісхана "Приховане сказання", історія Монголії ("Золота книга"), що, на жаль, не збереглася до сьогодні. На основі уйгурської у монголів сформувалася своя писемність, її доповнило алфавітне письмо на основі тибетських знаків. За прикладом міст Середньої Азії та Близького Сходу будівлі столиці Каракорум прикрашали гранітні колони, дерев'яне і кам'яне різьблення, ліпний декор.



Схожі статті




Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Армія та держава монголів

Предыдущая | Следующая