Сучасне міжнародне право - Пронюк Н. В. - 4. Правова допомога у кримінальних, цивільних справах

Правова допомога - це співпраця установ юстиції (судів, нотаріату, прокуратури) різних держав з надання правової допомоги з цивільних, сімейних і кримінальних справ на основі договорів, укладених відповідними державами. Це, насамперед, процесуальні дії, що здійснюються правоохоронними органами на основі запитів установ юстиції іноземних держав.

Україна є учасницею низки міжнародних угод про правову допомогу. Частина їх є договорами колишнього СРСР, як зберігають свою юридичну силу для України через правонаступництво. Переважну більшість становлять двосторонні договори про правову допомогу та правові відносини в цивільних (включаючи сімейні) і кримінальних справах. Їх основні положення практично збігаються зі змістом багатосторонньої Конвенції про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року яка укладена державами-членами СНД.

Відповідно прохання про надання правової допомоги може бути відхилено, якщо надання такої допомоги може зашкодить суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству держави.

Двосторонніми договорами зазвичай встановлюються також порядок відносин при наданні правової допомоги; обсяг правової допомоги; форми доручень про надання правової допомоги; порядок виконання доручень; порядок виконання окремих процесуальних дій; певні гарантії щодо свідків, потерпілих та експертів; несення витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги; порядок визнання і виконання судового рішення; визнання і виконання рішень арбітражу та ін.

За двосторонніми договорами України про правову допомогу та правові відносини громадяни однієї договірної сторони користуються на території другої договірної сторони таким самим правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни цієї другої договірної сторони. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих самих умов, що і громадяни другої договірної сторони.

5. Інститут екстрадиції у міжнародному праві та його застосування в Україні.

Екстрадиція - це видача або передача злочинців державою, на території якої вони перебувають, іншій державі (на її вимогу) для притягнення їх до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального судового вироку, який набув чинності.

Держава зобов'язана видати злочинця тільки у тому разі, якщо вона уклала з іншою державою відповідний договір (є стороною відповідного багатостороннього договору, спеціального договору про екстрадицію або договору про правову допомогу). Якщо такий договір відсутній, держава відповідно до свого внутрішнього законодавства вирішує питання щодо видачі або невидачі конкретної особи.

В договірній практиці і законодавствах різних країн відображено правила про невидачу своїх громадян. Україна не є винятком. Держави не видають також так званих політичних злочинців. Воєнні злочинці, а також особи, які скоїли злочини проти людства, не є політичними злочинцями згідно з резолюціями Генеральної Асамблеї ООН.

Загалом питанням видачі або передачі злочинців присвячені такі міжнародно-правові документи:

Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р., додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 років;

Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р..

Зокрема, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. визначає підстави видачі або невидачі злочинців, передбачає відповідні процедури, оформлення документів тощо. Україна є учасницею цієї Конвенції.

При здійсненні екстрадиції осіб, які вчинили злочини, виникають питання. пов'язані із захистом прав людини, у тому числі вимоги, які пред'являються тій чи іншій державі (право на життя, здоров'я, право на свободу, право на повагу до гідності, право на свободу світогляду і віросповідання). Вони передбачені, зокрема, Конституцією України та низкою міжнародних договорів, що регулюють екстрадицію таким чином, щоб суди та органи виконавчої влади водночас враховували як права особи, яка видається, так і інтереси правового переслідування.

В зв'язку з цим у міжнародних актах існує право відмови видачі особи на умовах винесення смертних вироків, небезпеки піддатися катуванням або нелюдському поводженню до особи, що принижу її гідність.

Ст. 11 Європейської конвенції про видачу правопорушник 1957 р. визначає, що у видачі особи, яка вчинила злочин, може буї відмовлено, якщо правопорушення, за яке вимагається видачі карається смертною карою за законодавством запитуючої держав і якщо законодавство запитуваної держави не передбачає смертні кари за таке правопорушення і запитуюча сторона не надає гарант того, що смертний вирок не буде виконано.

Згідно зі ст. З Конвенції видача не проводиться якщо стороні яку запрошують, має достатні підстави вважати, що запит про видачу у зв'язку із звичайним кримінальним правопорушенням був надісланий з метою переслідування чи покарання особи з її расою релігією, громадянством чи політичними переконаннями. Більшість таких правових гарантій включені у національні закон: різних держав.

Вищезгадані умови забезпечення прав особи при невидач можна поділити на сім підстав, яких необхідно дотримуватися:

1. Коли особа може бути піддана катуванню, жорстокому нелюдському або такому, що принижує її гідність видами поводження чи покарання.

2. Коли державі не надають гарантій, передбачених ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні праві 1966 року.

3. Наявність у запитуючої держави наміру покарати особу зі вчинення злочину смертною карою.

4. Переслідування особи у зв'язку з її расою, релігією, громадянством чи політичними переконаннями.

5. Вік особи та стан її здоров'я.

6. Коли особа є громадянином запитуваної держави.

7. Кримінально-правові умови в частині забезпечення прав особи.

Обов'язковою умовою екстрадиції є наявність складу злочин; у діях особи, врахування принципу "подвійної кримінальності" Умова невидачі злочинця у зв'язку зі збігом строку давності відображена в ст. 10 Конвенції 1957 р.

Також Пленум Верховного Суду України вказує не тільки на невидачу своїх громадян, осіб без громадянства, які постійно проживають на території України, а і на осіб, які мають в Україні статус біженця (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 16 2004 року "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією").

Особливе місце при захисті прав осіб в інституті екстрадиції займає така підстава як відмова у видачі через негуманність покарання, можливе застосування до особи катувань або іншого жорстокого, нелюдського поводження. Тому при вирішенні питання про видачу тієї або іншої особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, необхідно враховувати всі можливі наслідки її екстрадиції, при цьому вивчити такі обставини:

- яка держава направила запит про екстрадицію особи;

- чи існують у державі жорстокі, нелюдські або інші покарання;

- чи існують на території цієї держави міжнародні правозахисні організації;

- чи існують між запитуваною і запитуючою державою укладені двосторонні міжнародні договори про правову взаємодопомогу;

- вивчення світової практики співпраці з даними державами. Вивчення вказаних обставин допоможе правильно вирішити

Завдання екстрадиції особи, а так само не допустити відносно неї застосування жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, покарань.

Як бачимо, в українському законодавстві приділяється значна увага захисту прав особи при здійсненні екстрадиції, хоча є й необхідність його вдосконалення. Отже, метою екстрадиції повинно бути саме правове здійснення правосуддя над особою без порушень її прав і свобод. З огляду на сучасний розвиток правового суспільства захист прав людини, інститут екстрадиції потребують подальшого вивчення та вдосконалення.

Схожі статті




Сучасне міжнародне право - Пронюк Н. В. - 4. Правова допомога у кримінальних, цивільних справах

Предыдущая | Следующая