Соціологія - Вербець В. В. - Структурний функціоналізм

Позитивістські традиції, що панували у соціології протягом усього XIX ст. дещо загальмували загальний розвиток науки. Практичне вивчення подій і явищ суспільного життя без їхнього теоретичного узагальнення часто межували з примітивізмом, пов'язаним з простою констатацією фактів. Праці М. Вебера, Е. Дюркгейма і В. Парето дали поштовх до заповнення теоретичної порожнечі, що формувалась у межах позитивістської соціології попереднього історичного етапу розвитку цієї галузі суспільних знань. Тому дослідники XX ст. часто навіть не усвідомлено ставили за мету своїх наукових концепцій не просто практичне дослідження тих чи інших соціальних подій, явищ чи процесів, а й обов'язкове теоретичне осмислення їх. Таким чином, соціологічна наука поступово з майже емпіричної трансформувалась в теоретико-практичну з гармонійним поєднанням цих частин наукового знання.

Усі концептуальні напрямки сучасної соціологічної науки можна розділити на дві умовні категорії - ті, що досліджують суспільство як цілісну систему, його складові в їх загальному взаємозв'язку, а також ті, що досліджують окремі соціальні підсистеми. Серед першої групи напрямів провідне місце у сучасній соціології займають структурний функціоналізм і теорії конфлікту.

Структурний функціоналізм

Структурний функціоналізм - один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму. Теоретичне підгрунтя для становлення структурно-функціонального аналізу було сформоване ще задовго до виникнення соціології як науки. Так ідеї функціонування суспільства як системи взаємопов'язаних елементів знаходимо ще у Платона та Аристотеля, мислителів епохи Відродження. Дещо пізніше Т. Гоббс у своєму "Левіафані" порівнює суспільство з живим організмом, де кожен орган виконує специфічні функції. Наукове ж підгрунтя для формування структурного функціоналізму було закладене у працях О. Конта, Г. Спенсера та Е. Дюркгейма. Зокрема у соціальній статиці О. Конта йдеться про будову суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємно проникних один у одного елементів. Г. Спенсер, продовжуючи традиції Т. Гоббса, також порівнює суспільство з живим організмом, але робить це порівняння уже опираючись на наукову теорію. Саме у Спенсера вперше вживаються окремі категорії, що нерозривно пов'язані з структурно-функціональним аналізом, наприклад, соціальна система, соціальний інститут тощо. Дюркгейм доводить що суспільство - це колективне ціле, що будується на індивідуальних свідомостях, що пояснення соціального життя слід шукати не у діяльності окремого індивіда, а у закономірностях суспільного життя узагалі.

Отже основними принципами сучасного структурного функціоналізму є:

- дослідження суспільства як складної цілісної системи, що складається з великої кількості взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем;

- дослідження інших соціальних систем і аналіз соціальних зв'язків усередині них

- визначення ролі окремого соціального елемента у межах певної соціальної системи, його особливостей та функцій.

Саме тому один із попередників структурно-функціонального аналізу А. Радкліфф-Браун зазначив, що "функціоналізм - це спроба осягнення суспільного життя як цілісності, як певної функціональної єдності" [8, с. 127].

Основоположниками структурно-функціонального аналізу прийнято вважати американських соціологів Толкотта Парсонса (1902 - 1979) та Роберта Мертона (нар. в 1910 p.).

Основи своєї наукової концепції Т. Парсонс виклав у працях "Структура соціальної дії" (1937), Соціальна система" (1951) та "Теорії суспільства" (1964). Парсонс неодноразово вказував, що його соціальна теорія грунтується не на даних емпіричних досліджень, а на логічному узагальненні. Учений був впевнений, що наукова теорія повинна формуватися на усвідомленні соціологом теоретичних засад своєї концепції, що виходять з логіки, а не з практики. Теоретичні засади концепції Парсонса опиралися на праці Е. Дюркгейма, М. Вебера, В. Парето.

В основі соціологічної концепції ученого три категорії - соціальна система, соціальна функція та соціальна рівновага. Під соціальною системою він розумів комплекс повторюваних і взаємопов'язаних соціальних дій. Беручи за основу теорію соціальної дії М. Вебера, Т. Парсонс ставить в площину свого дослідження такі питання як залежність соціальної дії індивіда від ситуації, соціальних норм, що прийняті суспільством та дій інших індивідів. Для нього є важливим розв'язання такої проблеми як співвідношення дій окремого індивіда з його особистими інтересами і потребами та суспільства з усталеним у ньому порядком. Парсонс доводить, що дія індивіда є усвідомленою, але він будує її, опираючись на цінності, принципи і норми суспільної поведінки. Отже, діяльність людини залежить від трьох факторів - соціального виміру, що грунтується на певному усталеному соціальному порядку, соціальних нормах, особистісного виміру, який опирається на усвідомлення соціальним суб'єктом власних вчинків та культурного виміру, підгрунтям якого є прийняті у суспільстві культурні цінності. Існування останніх є обов'язковою умовою стабільного функціонування соціальної системи, оскільки культурні цінності, прийняті особистістю, дозволяють їй безболісно сприймати норми обов'язкової поведінки в межах соціальної системи. За такою системою фундаментальні суспільні цінності повинні стати цінностями особистості, що і є основою її соціальної дії. Тільки за таких умов досягається стабільне функціонування соціальної системи, соціальна рівновага. Втім, як доводить Парсонс, соціальна система мусить володіти також засобами контролю за соціальними діями окремих суб'єктів, що повинні протидіяти порушенням соціальної рівноваги. Розробивши теорію соціальної системи і рівноваги у ній, Парсонс тим самим применшив значення соціальної динаміки, соціальних протиріч та конфліктів, за що його концепція згодом зазнала чимало критичних зауважень, особливо з боку прихильників теорії соціального конфлікту.

Отже, наукові розробки Парсонса стали прогресивною соціологічною концепцією того часу, яка пояснювала загальні механізми існування суспільства як цілісної системи, роль і місце у ньому окремих елементі в, зв'язки суспільства з такими соціальними системами як особистість та культура. Проводився глибокий аналіз основ формування стабільності у соціальній системі, насамперед у суспільстві. Разом з тим, концепція Парсонса містила ряд недоліків. По-перше, вона носила суто теоретичний характер і мала значний розрив з практикою. По-друге, його наукова теорія стала аналізом суспільства узагалі, разом з тим аналіз дрібніших соціальних систем досліджувався Парсонсом меншою мірою. По-третє, вона описувала загальні особливості функціонування суспільства, не враховуючи специфічні особливості окремих суспільств. І нарешті, концепція Парсонса стала теорією суспільства у стані рівноваги, минаючи проблему соціальних протиріч і конфліктів, що виникають у ньому.

Таким чином, соціологічна теорія Т. Парсонса потребувала уточнення і коригування.

Враховуючи недоліки наукової концепції Т. Парсонса, його послідовник Роберт Кінг Мертон поставив за мету удосконалити її. Насамперед Мертон виступив проти тези Парсонса про всеохоплюючий і всезагальний характер структурно-функціонального аналізу, відкидаючи значимість емпіричних досліджень. Враховуючи неповторність різних соціальних явищ, Мертон пропонує ввести так звані теорії середнього радіуса дії. Завдяки останнім відбувається накопичення і узагальнення емпіричних даних, на основні чого згодом поповнюється фундаментальна соціологічна теорія. Таким чином, теорії середнього радіуса дії виступають своєрідним містком між емпіричними дослідженнями та теорією суспільства як цілісної системи. По-друге, на відміну від свого попередника, чия концепція носить здебільшого структуралістський характер, теорія Мертона передусім функціональна. Функцією Мертон називає те явище, яке слугує саморегуляції соціальної системи або пристосування її до середовища. Усі функції Мертон поділяє на ті, наслідки дії яких передбачаються соціальними суб'єктами (відкриті), та ті, чиї наслідки не усвідомлюються соціальними суб'єктами (приховані або латентні). Якщо ж наслідки дій соціального суб'єкта ведуть до послаблення саморегуляції соціальної системи, має місце так звана дисфункція, тобто формування нестабільності в межах соціальної системи. На відміну від Парсонса, який лише припускав існування протиріч і конфліктів у межах соціальної системи, але не досліджував їх, Мертон приділяє цій проблемі достатньо уваги. Назву терміну, що характеризує стан нестабільності соціальної системи, відхилення її від стандартних рамок, він запозичує у Е. Дюркгейма, називаючи таке явище аномією. Дисфункції на думку ученого полягають у порушенні рівноваги між двома частинами соціальної системи: цілями та інтересами соціальних суб'єктів, що випливають з меж культурних цінностей соціальної системи та нормативних засобів соціального контролю. Інакше кажучи, якщо зразки поведінки не знаходять підтримки з боку культури, то соціальні норми стають другорядними, соціальний суб'єкт на них не зважає і не дотримується їх.

Таким чином, Мертонові вдалося виправити певні теоретичні викривлення Парсонсівської системи структурно-функціонального аналізу, зробити її більш гармонійною і упорядкованою.

Сам же структурний функціоналізм і на сьогодні залишається одним з провідних методологічних підходів у соціології.

У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім'ї, вивченні соціальної стратифікації.



Схожі статті




Соціологія - Вербець В. В. - Структурний функціоналізм

Предыдущая | Следующая