Релігієзнавство - Кислюк К. В. - 3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ

Анімізмом (від лат. anima - душа) називається віра в самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів і природних явищ. Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів та істориків культури XIX ст. Едуард Тайлор (1832-1917), що присвятив анімізму велику частину своєї книги "Первісна культура" (1871). Невдовзі термін "анімізм" одержав такого поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з'явилася графа "анімістичні релігії", або "анімісти". Анімістами називали послідовників найдавніших релігійних вірувань і культів, які так і не прийняли жодну зі світових релігій.

Хоча сучасна наука не поділяє переконання Е. Тайлора втому, що саме анімізм був вихідною формою всіх інших релігій, його дослідження, присвячені анімізму, й дотепер зберігають високий ступінь наукової актуальності.

Е. Тайлор був упевнений, що відправною точкою для анімізму послужили роздуми давньої людини над двома групами біологічних, тобто найживотрепетніших для неї питань: 1) що складає різницю між живим і мертвим тілом; і 2) що є причиною сну, екстазу і хвороби.

У результаті, як вважав Е. Тайлор, з'явилося поняття про особисту душу: "Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось подібне до пари, повітря чи тіні. Вона становить причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє, незалежно Й неподільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного власника в минулому і теперішньому. Вона здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну силу і з'являється людям сплячим і несплячим, переважно як фантазм, як примара, відділена від тіла, але подібна до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, оволодівати ними й впливати на них"*21.

*21: {Тайлор Э. Псрвобитная культура.- М., ]989.- С. 213.}

Людина, як правило, наділялася не однією, а кількома душами одночасно. Кожна з цих душ мала чітко визначені функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша - за розумові операції, третя виступала носієм того, що прийнято називати особистістю людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.

Хоч як би то було, наука XX-XXI ст. ст. ще не знайшла задовільного пояснення тим відчуттям, які людина переживає на межі між життям і смертю і які дуже нагадують вірування різних народів про наявність людської душі і потойбічного життя: "Людина вмирає, і в той момент, коли її фізичні страждання досягають межі, вона чує, як лікар визнає її мертвою... Після цього вона раптово виявляє себе поза своїм фізичним тілом, але ще в безпосередньому фізичному оточенні, вона бачить своє власне тіло на відстані, як сторонній глядач... Вона зауважує, що має тіло, але зовсім іншої природи і зовсім з іншими властивостями, ніж те фізичне тіло, що вона залишила. До неї приходять душі інших людей, щоб зустріти її та допомогти. Вона бачить душі вже померлих родичів і друзів, і перед нею з'являється світла істота, від якої випромінюється така любов і щира теплота, якої людина ніколи не зустрічала. Ця істота без слів ставить людині запитання, що дозволяють їй оцінити своє життя, і проводить її через миттєві картини найважливіших подій її життя, що відбуваються перед її думкою в зворотному порядку. В якийсь момент вона виявляє, що наблизилася до якогось бар'єра або межі, котра являє, очевидно, поділ між земним і наступним життям... Незважаючи на своє небажання, вона, однак, якимось чином з'єднується зі своїм фізичним тілом і повертається до життя"*22.

*22: {Моуди Р. Жизнь после смерти.- М., 1991.- С. 191.}

Пізніше уявлення про людську душу стали переноситися на оточуючий людину світ. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді-тварин і рослин, або вселятися в тіла інших людей. В епоху конкретно-чуттєвого мислення уявлення про душевних нематеріальних двійників людини були ще занадто абстрактними і мали потребу в реальних наочних образах, які негайно були виявлені у вигляді тварин і рослин, що також вважалися наділеним и духовним началом. Стосовно людей потребувала зрозумілого і доступного пояснення подібність між батьками й дітьми, передача деяких характерних рис зовнішності людини у спадок.

На подібні перевтілення вважалися здатними передусім душі людей, що чимось виділялися при житті: найбільш спритні мисливці і воїни, вожді, старійшини, знахарі, ковалі. Розвиток цього вірування призвів до виникнення віри в переселення душ, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в індуїзмі, а потім - учення про потойбічний світ і загробну віддяку.

Оригінальним відгалуженням анімістичних вірувань можна вважати й уявлення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світ іншої людини пов'язувалася з потраплянням у жінку стороннього об'єкта (порошина, промінь світла), але аж ніяк з певним фізіологічним актом. Ця дивна для епохи сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, відомим дослідником первісної культури і релігії Б. Малиновським у жителів Тробріанських островів неподалік від Нової Гвінеї.

Ще пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища - каміння й гори, ріки й озера, сонце й зірки. Це було необхідним для давніх людей, по-перше, для того щоб пояснити собі причини всіх природних явищу цілком прийнятний для себе спосіб, апо-друге - приписати духам усе добре й погане, що траплялося з ними протягом усього життя. Безпосередньою же приминою появи такого роду анімістичних поглядів могло бути й своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних і оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони уявлялися їм переконливим свідченням не тільки існування в людини самостійної душі, ай наявності подібних не тілесних двійників буквально в усьому на світі.

Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, що безпосередньо передував появі віри в бога. Відгомоном цієї стадії в розвитку анімізму стали образи русалок, водяників, фей, гномів, німф у фольклорі.

В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик. Розглянемо як приклад деякі настільки поширені й відомі анімістичні культи, що вони цілком можуть претендувати на статус самостійних форм первісної релігії.

Схожі статті




Релігієзнавство - Кислюк К. В. - 3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ

Предыдущая | Следующая