Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І. Д. - Стійкість до особистісних знегод у моральній поведінці вихованця

Перебіг реального виховного процесу характеризується психологічно неприємними для вихованця моментами, які виникають як наслідок низької особистісної культури ровесників, з якими він спілкується. Вихованцю часто доводиться відчувати їхні образи, наклепи, насмішки, необгрунтовані докори. Переносити їх важко, особливо дитині з її неготовністю до такого ставлення. Вона реагує на це обуренням, яке призводить до неконтрольованих дій, зокрема до лютого гніву. Його переживання спричинює шкоду суб'єкту цієї пристрасті і тим, хто його оточує. У вихованця, який впадає у стан сильного гніву, порушуються душевна гармонія, якість мислення. Унаслідок цього він не розрізняє приятелів і тих, хто його ображає, однаково реагуючи на них. Переживання гніву, яке перетворюється на емоційну звичку, породжує у вихованця гордовитість, ненависть, ворожість.

Отже, педагог має дбати і про формування у вихованця стійкості до особистісних знегод, формування особистісної мужності. Ця робота починається з подолання внутрішньої слабкості, що проявляється в невмінні зосереджуватися на певній меті, небажанні піклуватися про своє благополуччя. Приборкання гніву має відбуватися через його усвідомлення та раціональний контроль, за якого мислення зменшує силу переживання цієї емоції. Далі все залежить від вольового розвитку вихованця, його здатності до вольових зусиль, спрямованих на особистісну стійкість до несприятливих ситуацій.

Подвійні вчинки як чинники особистісного розвитку вихованця

Теорія виховання чітко розмежовує особистісно конструктивні й особистісно деструктивні вчинки. При цьому пошуковий пріоритет надається створенню наукових засад вчинків, спрямованих на морально-духовне вдосконалення підростаючої особистості. її розвиток розглядається у межах прийнятих у суспільстві етичних цінностей, на які має орієнтуватися особистість у своїй життєдіяльності. Запобігання особистісно деструктивним вчинкам є похідним від успішності оволодіння суб'єктом прийнятою у суспільстві морально-духовною системою.

Таку пошуково-технологічну схему педагогічна наука накладає на існуючу виховну практику і, відповідно, рекомендує їй методичне оснащення. Проте, аналізуючи реальну поведінкову палітру особистості, можна зробити висновок про певне препарування наукою цієї сфери її життя. Поведінкова реальність відчутно виходить за межі наукових уявлень про неї. З огляду на це необхідне певне зміщення акцентів у теоретичних уявленнях щодо розвитку особистості в онтогенезі, а отже, й відповідна методично-виховна корекція. При її реалізації має враховуватися те, що особистісне становлення не є прогресивно лінійним процесом, а явищем, у якому активно проявляються у складному сплетінні різні за розвивальним потенціалом тенденції. Серед них можуть функціонувати і такі, що не лише гальмують розвиток особистості, а й повертають його назад.

Реальна поведінка вихованця як результат засвоєних ним у виховному процесі морально-духовних цінностей не є їх однозначним відображенням. Тут функціонують і особистісні утворення, які є продуктами спонтанних впливів на Его-компоненти Я-образу вихованця. Таке явище понятійно визначається як подвійні вчинки, що впливають на особистісний розвиток вихованця. У цьому зв'язку доцільно розрізняти подвійні вчинки з підвищеним розвивальним ефектом (ситуація 1) та подвійні вчинки зі зниженим розвивальним ефектом (ситуація 2).

Ситуація 1. Вихованець, у якого певною мірою сформований мотив бути корисним іншій людині, надає допомогу ровесникові. Цей вчинок викликає у нього схвалення, оскільки задовольняється певна його потреба. Однак така моральна дія на цьому не закінчується, а супроводжується ще одним вчинком суспільно значущої спрямованості. Вихованець висловлює щодо ровесника теплі слова підтримки чи розради, тобто адресує йому ще один дар - на цей раз ідеальний (душевний). Поєднання у сприйнятті ровесника цих важливих для нього результатів викликає бурхливу радість, прояв якої був би меншим при впливі на нього лише одного вчинку.

Розвивальний ефект цього подвійного вчинку вихованця є значно сильнішим, ніж дії одиничного вчинку. Адже в ньому синтезується інструментальний мотив, без якого не може бути вирішена ця моральна ситуація (задоволення прохання ровесника), і мотив як світоглядний принцип, який не є обов'язковим для безпосереднього задоволення якоїсь ситуативної потреби. Активізуючись, він приводить до істотного просування у цілісному особистісному розвитку вихованця як автора подвійного вчинку. Такий вчинок є достатньо дієвим засобом і для вихованця, чию потребу він задовольнив. Пережиті ним позитивні емоції морально змінюють його, полегшують шлях до особистісного розвитку.

Ситуація 2. На прохання ровесника вихованець допомогає йому. Цей вчинок супроводжується роздратуванням, докором чи образою. Ця дія-супровід викликає у ровесника переживання прикрості; він не відчуває користі від одержаної допомоги. Вона стала для нього суб'єктивно гіркою, оскільки він пережив образу, що негативно вплинула на його ставлення як до вихованця, так і до себе. Отже, цей подвійний вчинок виявився обопільно розвивально неоптимальним. Він є свідченням нестабільності й суперечливості морального світу вихованця як автора такого вчинку.

Схожі статті




Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І. Д. - Стійкість до особистісних знегод у моральній поведінці вихованця

Предыдущая | Следующая