Політологія - Гетьманчук М. П. - 5.1. Політична соціалізація особи

5.1.Політична соціалізація особи

5.2.Політична участь як наслідок політичної соціалізації

5.1. Політична соціалізація особи

Людина є не лише метою політики, а й її творцем. Від політичної активності й компетентності людей, їхнього ставлення до інституцій політичної влади, усвідомлення можливості свого впливу на зміст і напрям політичного процесу суттєво залежать результати функціонування політичної системи. Беручи активну участь у політичному житті, особа здатна, відповідно до своїх інтересів, впливати на поведінку і становище інших людей, сприяти певним змінам у політичних відносинах. У демократичному суспільстві політична активність є одним із аспектів самореалізації особистості. Перехід України від тоталітаризму до демократії призвів до значного зростання кількості людей, що беруть участь у політиці, прагнучи зробити свій внесок у процес розбудови правової демократичної держави в Україні.

Водночас людина відчуває вплив суспільної та політичної систем. Така взаємозалежність проявляється у вимогах системи до продукування індивідів з певними соціальними характеристиками, які набуваються у процесі соціалізації.

Беручи участь у політичному процесі, людина прагне реалізувати свої інтереси, які вона співставляє з інтересами певної групи (нації, етносу, соціальної верстви, партії, релігійної групи тощо), опираючись при цьому на певні суспільні норми, правила поведінки, культурні цінності, традиції цього суспільства, що спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство є "навчальною системою", а сам процес "навчання" - соціалізацією.

Отже, Соціалізація - процес входження людини в суспільство, під час якого людина навчається думати і поводитися соціально припустимим чином. В умовах спілкування особи з іншими людьми, соціальними групами, що відбувається у різноманітних сферах людської життєдіяльності, відбувається засвоєння й активне відтворення індивідом соціального досвіду. Результатом

Політичної соціалізації, яка здійснюється в межах загальної соціалізації, є політична поведінка та діяльність людини у сфері політичного спілкування.

Отже, Політична соціалізація - це процес засвоєння притаманних певному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається упродовж становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти, і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті суспільства.

Опираючись на загальносоціологічну теорію соціалізації, науковці опрацювали теорію політичної соціалізації, яка враховує специфіку політичної сфери. Серед них найвідомішими є:

- ролева теорія трактує процес політичної соціалізації як виконання певних політичних ролей, засвоєння "правил гри" у стосунках з владними інституціями, які набуваються під час тренування індивіда (Р. Ліптон, Т. Парсонс);

- бігейвіористська теорія пов'язує процес політичної соціалізації зі становленням індивідуальної політичної свідомості на основі цінностей та емоцій, або успадкованих (В. Скінер), або соціально набутих (А. Масоу, Р. Уолтере, Р. Лейн);

- психоаналітична теорія розглядає політичну соціалізацію на основі аналізу підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки особи (Е. Еріксон, Е. Фромм).

Під час політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політичним середовищем, унаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соціальні властивості, які характеризують її як "людину політичну". Ця взаємодія є двостороннім процесом і охоплює інтеріоризацію та екстеріоризацію. Інтеріоризація передбачає перехід у внутрішню структуру людини вимог соціально-політичної системи. Екстеріоризація - це перенесення до політичного середовища набутих індивідом рис.

Під час інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожної особи, яку можна уявити як систему зацікавлених і примусових мотивів політичної соціалізації.

Беручи до уваги зацікавлені мотиви політичної соціалізації, політологи формують такі моделі:

- "модель переконання" пов'язана з усвідомленим бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, через почуття обов'язку, що виникає на основі віри в ефективність і справедливість суспільно-політичного ладу. Ця модель базується на вірі в оптимальності існуючої влади у відповідності політичних ідей, політичних інституцій та політичного керівництва до вимог цього суспільства;

- "модель інтересу" розглядає людину як вільну особу, яка керується у своїй політичній діяльності передусім особистим інтересом. В обмін на підкорення людина має змогу отримувати певні блага, привілеї, вигоди. Ця модель передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати вигоду від участі у політиці. На думку політологів, орієнтація на модель інтересу притаманна населенню США. Американський прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, виявляється і в процесі політичної соціалізації, спонукаючи суб'єкта політичної дії керуватися насамперед власними інтересами, бажанням забезпечити особисте благо та отримати користь і вигоду від політичної діяльності. При цьому політику трактують як бізнес, а політиків - як бізнесменів.

Окрім моделей політичної соціалізації, в основі яких - переконання та зацікавленість, є модель, яка грунтується на примусових мотивах пристосування до потреб політичної системи. Це так звана "модель підкорення". Така модель взаємовідносин особи і політичної влади полягає в тому, що людина - це недосконала істота, нездатна самостійно приймати рішення, пасивний об'єкт політики, "гвинтик" у системі. Для приборкання антисуспільних схильностей і бажань індивіда необхідна надособова сила, якою є політична влада. Індивід за таких умов пристосовується до вимог політичної системи. Політична поведінка особи мотивується обережністю, поступливістю під тиском заборон, обмежень, покарань, страхом перед можливістю застосування політичною владою насильства, терору. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує участь у політичному процесі, що призводить до відмови від широкого використання активності особи у підтримці політичної системи (рис. 5.1).

Загалом політична влада використовує всі мотиваційні моделі. Кожна з цих мотивацій має певне політичне навантаження і свої межі. Розвиток демократії, що впливає на процес цивілізаційного процесу, вимагає обмеження чинника примусу та розширення сфери використання мотивів переконаності й інтересу в системі мотивації людської діяльності.

Функцією процесу інтеріоризації є виховання певного типу громадянина, що базується на формуванні системи особистісної мотивації політичної поведінки. Перетворення засвоєного особою політичного досвіду на політичну дійсність, тобто процес екстеріоризації, також має свої функції. Серед них:

- узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, досягнення суспільного і національного консенсусу;

- функція ціннісної орієнтації передбачає формування в особи позитивного ставлення до основних принципів політичної спільноти, як от свобода, справедливість, рівність, захищеність особистих прав і свобод;

- прагматична, інструментальна функція пов'язана з практичними потребами особи, участю в політичному житті, можливістю використовувати свої права і виконувати обов'язки, вмінням орієнтуватися у складних суспільно-політичних реаліях, застосовувати різні типи й форми політичної активності.

Хоча кожне суспільство намагається зробити процес залучення до політики "мало помітним" для самої особи, однак політична соціалізація є певною мірою керованим процесом. Ще Арістотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Отже, держава зацікавлена у формуванні певного типу громадянина, який найбільш адекватно відповідатиме запитам та вимогам політичної системи. Сучасні політологи доводять, що індивідуальні цінності людини завжди співвідносяться з моделлю "ідеального громадянина", яка наявна в масовій свідомості кожної конкретної держави. У різних типах суспільств це поняття набуває неоднакового змісту. В умовах панування тоталітарного політичного режиму переважав тип "бездумного ентузіаста", який активно підтримує всі дії й рішення політичної влади, не замислюючись над їх змістом та результатами (тип Павлика Морозова). Геть інший тип "ідеального громадянина" домінує в країнах сучасної демократії. Це вільна, відповідальна і політично активна людина, яка серйозно ставиться до своїх громадянських обов'язків, уміло використовує власні права, дотримується законів, регулярно бере участь у голосуванні. На відміну від стародавніх греків, які пов'язували громадянство передусім з відповідальною участю у суспільних справах (кожний, за винятком жінок і рабів, міг брати участь в обговоренні й ухваленні законів), у сучасних демократіях модель "ідеального громадянина" менше акцентує на активній участі, а, радше, - на готовності індивіда брати участь у політиці, на знанні політики, вмінні використовувати ці знання.

Згідно з концепцією плюралізму, сучасні уявлення про риси "ідеального громадянина" мають такі характеристики:

- вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які співвідносить з інтересами суспільних груп, з котрими себе ідентифікує;

- має чітко сформовані ідеологічні орієнтації, згідно з якими здійснює свій вибір;

- навчений встановлених суспільством "правил політичної гри", передусім терпіння та толерантності;

- готовий до активної участі в політиці.

Політична соціалізація - безперервний процес, який не завершується з досягненням людиною певного віку чи соціального статусу. Ступінь політичної активності людини, її політичні погляди та переконання можуть змінюватися впродовж усього життя. Однак можна виділити низку етапів політичної соціалізації.

схема політичної соціалізації

Дотрудовий період загальної соціалізації. На цьому етапі, здебільшого на емоційному рівні, формуються основи політичної культури. Цей період зазвичай збігається з етапом шкільної освіти. Дитина отримує політичну інформацію від батьків, учителів; у її свідомості відбувається персоналізація політичних образів (наприклад, образу президента чи політичного лідера),з'являються елементи власного політичного досвіду, формується ставлення до влади.

Активний етап розпочинається ще в дотрудовий період, коли людина залучається до участі в діяльності громадських організацій, політичних партій і рухів, локальних політичних структур. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду людини. Особа стає здатною самостійно висловлювати індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, аналізувати політичну ситуацію, відстоювати політичні ідеали, протистояти тиску колективної думки. Не обов'язково активний етап політичної соціалізації має збігатися з трудовим періодом у житті людини. Вона може розпочатися на дотрудовому етапі, а інколи пік активності людини припадає на пенсійний вік. Саме в цей період людина, вже досягнувши певного соціального статусу та маючи достатньо вільного часу, часто долучається до політичного життя, беручи активну участь у вирішенні громадських і громадсько-політичних проблем. І навпаки, молоді люди, які розпочинають професійну кар'єру, можуть відмовитися від участі в політиці, аби не втратити престижної роботи. Зрештою, внаслідок негативного ставлення до політики людина може ніколи не досягти активного етапу, залишаючись упродовж усього життя пасивною.

Пасивний етап політичної соціалізації передбачає послаблення цього процесу внаслідок свідомого або несвідомого вилучення зі системи політичних відносин. Свідомий відхід від політики може бути спричиненим небажанням людини брати участь у політиці. Несвідоме вилучення часто спричинене віковими особливостями (наприклад, похилий вік), чи станом здоров'я, коли людина вже не може брати участі в політичній діяльності (див. рис. 5.1).

Умовою успішної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і бажання самого індивіда. Модифікація поведінки особи здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних чи колективних суб'єктів, яких називають "агентами політичної соціалізації". До них належать сім'я, система освіти, закони, референтні групи, політичні лідери, засоби масової інформації тощо. На різних етапах політичної соціалізації вказані агенти по-різному впливають на особистість. Безумовно, сім'я є початковим інститутом, у якому розпочинається процес політичної соціалізації індивіда, котрий відбувається у декількох напрямах. Це вплив батьків на дітей, дітей на батьків та соціалізуюча взаємодія дорослих членів родини. Політична соціалізація не є основним завданням сім'ї. Здебільшого у родинному колі не вивчають політичні доктрини, програмні документи політичних партій, не аналізують політичні ідеології, перебіг політичного процесу чи діяльність окремих політичних лідерів. Політична соціалізація відбувається мимоволі, на підсвідомому рівні, у процесі здійснення сім'єю інших виховних функцій. Батьки, демонструючи своє ставлення до громадсько-політичних подій, формують політичні переконання дітей. Власне сім'я є тим фільтром, який добирає та дозує громадські впливи на ще не сформованого (у громадянському плані) індивіда. Основним завданням соціалізації на цьому етапі є прищеплення дитині базових загальнолюдських цінностей, які згодом стануть орієнтирами у виборі громадянської та політичної позиції особистості.

На наступному етапі соціалізації молодої людини важливу роль відіграють такі "агенти" впливу як школа та групи однолітків. На перший погляд видається, що уроки з політичних знань, наповнення навчальних дисциплін ідеями патріотизму та громадянства мали б стати основними чинниками політичної соціалізації школярів. Однак досвід колишнього СРСР та дослідження західних науковців свідчать, що пряма пропаганда не є дієвою. Цінності, на які орієнтують дітей, з одного боку, сім'я, а з іншого, одержавлені суспільні інституції, дитячі політизовані організації (жовтенята, піонери, комсомольці) часто конфліктують, що може призвести до дезорієнтації, "роздвоєння" особистості, стати причиною її відходу від громадського життя. Впливовим чинником соціалізації періоду шкільної освіти можуть бути ставлення вчителів до демократії, змістовне наповнення підручників з української історії та культури, шкільні ритуали, політичні учнівські клуби, участь в учнівському самоврядуванні.

Суттєво змінити або зміцнити політичну позицію, отриману дитиною в сім'ї, можуть угрупування однолітків. Саме в таких групах підлітки вперше, без нагляду дорослих, прагнуть відстоювати власну політичну позицію, аналізувати свої політичні погляди.

На наступних етапах кількість агентів політичної соціалізації зростає. Це засоби масової інформації, громадсько-політичні організації, професійні групи, релігійні громади, етнічні групи, які називають референтними групами.

Під впливом референтних груп в особистості формується власна політична позиція, що дає їй змогу оцінювати та відбирати впливи різних агентів політичної соціалізації. При цьому, чим активніша громадянська позиція індивіда, тим ширшим є спектр політичної участі людини, і вона сама може бути творцем політичних цінностей та агентом соціалізації щодо інших осіб (див. рис. 5.1).

На перебіг та зміст політичної соціалізації особи впливає і приналежність до певних соціальних груп, рівень її загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда. Вплив цих чинників регулює рівень розвитку суспільства та тип політичного режиму, зокрема, можливий у ньому рівень автономності особистості, що призводить до різних типів соціалізації, серед яких:

- гармонійний тип - передбачає наявність однорідного культурного середовища, зрілих демократичних традицій, розвиненого громадянського суспільства, які забезпечують діалог між індивідом і політичною владою на основі їхніх спільних ідеалів, норм та цінностей, притаманних цьому суспільству. Такий тип соціалізації характерний для британсько - американської культури;

- плюралістичний тип, для якого притаманний опосередкований тип взаємодії особистості з політичною владою, наявність значної кількості

Різноманітних субкультур, у межах яких, на основі ідеалів та цінностей свого етносу, здійснюється початкова соціалізація індивіда. Динамічна рівновага індивідуальної свободи, конституційне обмеження влади та високий ступінь розвитку громадянського суспільства створюють підгрунтя для консолідованої демократії. Такий тип соціалізації притаманний для країн Західної Європи;

- конфліктний тип, у якому спостерігається культурна неоднорідність, спричинена високим ступенем змішаності суспільства, прихильністю індивіда до цінностей роду, племені, клану, касти, що, ускладнює досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Культурна неоднорідність є основою наявності високого ступеня політичного насилля. Засвоєння традицій минає у постійній боротьбі з носіями різних субкультур. Такий тип соціалізації характерний для країн Азії та Африки;

- гегемоністський тип передбачає входження людини у політику через прищеплення виняткових цінностей певної політичної ідеології, класу, певної релігії (зокрема, Іслам). Притаманний для закритих політичних систем тоталітарного типу (комуністичні країни), які не визнають цінностей інших систем.

Політична соціалізація виконує такі функції:

- підтримка цілісності та впорядкованості політичного процесу виконанням громадянами певних ролей (виборець, політичний лідер тощо);

- консервація політичного устрою держави через збереження і передання політичного досвіду молодому поколінню, прищеплення молодим громадянам навичок самостійного пошуку нових методів вирішення політичних завдань, формування нових елементів політичної культури, що забезпечує прогрес суспільства (див. рис. 5.1).

Схожі статті




Політологія - Гетьманчук М. П. - 5.1. Політична соціалізація особи

Предыдущая | Следующая