Політична економія - Ніколенко Ю. В. - Класична політична економія

Закінчення періоду меркантилізму збіглося з тенденціями обмеження прямого державного контролю над економічною діяльністю. "Laissez faire" (незалежність ділової діяльності) є девізом нового напряму економічної думки - класичної політичної економії. Школа класичної політичної економії отримала свою назву за науковий характер її теорій і методологічних положень, які заклали основи сучасної економічної науки. Класики розвінчали меркантилізм та політику протекціонізму в економіці і створили альтернативну концепцію економічного лібералізму, дослідили господарську діяльність як цілісну систему, яка охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг.

Прискорений розвиток промисловості обумовив визначення сфери виробництва у якості предмета дослідження; властиве класикам протиставлення сфер виробництва та обігу стає причиною недооцінки зворотного впливу на сферу виробництва фінансово-кредитних факторів. Використовуючи логічну абстракцію, каузальний аналіз, індукцію та дедукцію інші методи економічного аналізу, представники класичної школи досліджували механізм формування вартості товарів за витратною характеристикою - у зв'язку з витратами виробництва або кількістю витраченої праці. Отже, на відміну від меркантилізму, механізм формування вартості товарів не пов'язували з "природою грошей" та їх кількістю в країні.

Питання про хронологічний поділ класичної школи та включення до її складу окремих науковців у науковій літературі є дискусійним. Згідно з марксистським підходом класична школа завершується на поч. ХІХ ст. працями А. Сміта та Д. Рікардо, надалі починається "вульгарна політична економія" (з лат. vulgar - спрощений), представлена буржуазними економістами поч. ХІХ ст. Згідно з іншим, найбільш поширеним підходом, в еволюції класичної школи виділяють такі етапи.

Перший охоплює кінець XVII - перша половина XVIII ст. Відбувається утвердження основних положень класичної школи у творчості В. Петті (Англія) та П. Буагільбера (Франція). В. Петті (1623-1687 рр.) у праці "Трактат про податки та збори", 1662 р., починає розробку трудової теорії вартості. Відома формула В. Петті: "Праця - батько і активний принцип багатства, а земля - його мати" є варіантом вчення про джерела вартості. У XVII ст. земля все ще основна сфера людської діяльності, тому для В. Петті додаткова вартість виступала у формі земельної ренти. В. Петті формулює "закон вартості": вартість товару створюється працею по видобутку срібла і є його природною ціною; вартість товарів, визначена співвідношенням до вартості срібла, є його ринковою ціною. Таким чином, В. Петті все ще знаходився під впливом меркантилістських уявлень, вважав, що праця по видобутку дорогоцінних металів - це особлива праця, яка безпосередньо створює вартість. В. Петті, один із засновників економіко-статистичних методів дослідження, виділив категорію національного доходу.

Продовженням ідей класичної школи стає формування у Франції школи фізіократів (з гр. ркузїз - природа, ктагаз - влада). Лідер школи Ф. Кене (1694-1774 рр.) Розробляє концепцію природного порядку в економіці. У роботі "Економічна таблиця", 1758 р., вперше в історії політичної економії розглянуто поняття суспільного відтворення, як постійне повторення процесу виробництва та збуту, як важливу умову раціонального ведення господарства. Теоретичні дослідження Ф. Кене, як і інших економістів раннього періоду, мали практичне спрямування, обгрунтовували шляхи подолання занепаду господарства Франції шляхом утвердження капіталістичного землеробства, обмеження втручання держави в економіку. Фізіократичні ідеї продовжили А. Тюрго (1727-1781 рр.), В. Гурне (1712-1759 рр.), В. Мірабо (1715-1789 рр.), П. Немур (1739-1817рр.).

Другий етап (др. пол. XVIII ст.) пов'язаний з дослідженнями англійського економіста А. Сміта (1723-1790рр.). Геніальна праця вченого "Дослідження про природу та причини багатства народів", 1776 р., і в наш час вважається одним з найбільших досягнень економічної науки. А. Сміт не лише започаткував систематизований виклад політекономії, але і дослідив значення особистого інтересу, як рушійної сили економічного прогресу. "Економічна людина"

("homo economicus") А. Сміта, якій від природи притаманний егоїзм та прагнення до особистої вигоди, під дією "невидимої руки ринку" - об'єктивних економічних законів, служить інтересам суспільства. Умови ефективної взаємодії особистого інтересу і стихійних законів економічного розвитку А. Сміт визначає як "природний порядок" та ототожнює його з капіталізмом вільної конкуренції. А. Сміт досліджує внутрішню суть та закономірності капіталістичного господарства, аналізує розподіл праці та грошовий обіг, доходи основних класів буржуазного суспільства, капітал та процес його нагромадження, відстоює політику фритредерства. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном і фізіократів, які пов'язували його з сільським господарством, вчений визначив першоджерелом багатства працю. Одночасно для А. Сміта була характерна подвійність поглядів стосовно теорії вартості, він обгрунтовує і "трудовий", і витратний підходи.

Третій етап (пер. пол. ХІХ ст.) представлений у працях Д. Рікардо, Т. Мальтуса, Н. Сеніора (Англія), Ж. Сея, Ф. Бастіа (Франція), Г. Кері (США), був пов'язаний з утвердженням ринкової економіки, завершенням формування національних ринків у Європі та початком економічних кризових потрясінь. Будучи сучасником промислового перевороту та зміни соціальної структури суспільства Д. Рікардо (1772-1823 рр.) Так сформулював мету політичної економії: визначення законів, які керують розподілом доходів. Вчений більш послідовно, ніж А. Сміт, розробляє теорію про працю як єдине джерело вартості. Послідовники А. Сміта та Д. Рікардо відмовилися від трудової теорії вартості, але продовжили ідеї класичної школи: економічної свободи, вільної конкуренції, створили основи системного, багатофакторного методу дослідження. Т. Мальтус (1766-1834 рр.) Досліджує вплив демографічних змін на стабільність суспільного розвитку. Мальтузіанська теорія народонаселення заперечує можливість удосконалення суспільства через соціальне законодавство та регулювальне втручання держави. Послідовним прихильником ідеї гармонії класів в умовах ринкової економіки виступає Ж. Сей (1767-1832рр.) Концепція Ж. Сея про повну реалізацію суспільного продукту та можливість уникнення криз перевиробництва стає приводом для наукових дискусій, які не завершені і понині

Завершальний етап класичного напряму (др. пол. ХІХ ст.) було ознаменовано працями Дж. С. Мілля та К. Маркса. Дж. С. Мілль

(1806-1873 рр.) У праці "Основи політичної економії", 1848 р., систематизував економічні ідеї класичної школи та обгрунтував вимоги англійської ліберальної буржуазії до соціального реформізму.

Схожі статті




Політична економія - Ніколенко Ю. В. - Класична політична економія

Предыдущая | Следующая