Основи психології - Киричук О. В. - Маргінальність: поразка чи перемога?

Живучи законами повсякденності, уособлюючи її типового представника, обиватель задоволено порівнює своє благополуччя і безпутне існування тих, кому не вдаються вчинки буденності. Як добро не можна зрозуміти без зла, як істина неминуче передбачає наявність хибної думки, а красу неможливо уявити без потворного, так і абсолютна адаптованість природної людини до соціуму передбачає наявність і протилежного полюса, полюса відхилень, девіацій, дезадаптацій різного роду.

Тими, хто розчинений у ситуації, занурений у буття всім своїм єством, відхилення розуміються дуже широко. Так, будь-яка новація розцінюється як гріх, що осуджується Богом і людьми. Як пише ЖЛе Гофф, у Європі X-XIII ст. винахідництво вважалось аморальним, церква рішуче засуджувала і технічний, і будь-який інший інтелектуальний пошук. Найважливішим аргументом у суперечці є аргумент традиції. Істини й таємниці ремесел передаються з покоління в покоління, заповідаються тим, хто гідний їх успадкувати. Етика взаємин викладається в однотипних моралістичних історіях, що безустанно повторюються моралістами та проповідниками. Гарантією поважності знаті є насамперед стародавність роду.

Чому такою актуальною є потреба спертися на минуле, на досвід попередників? Почуття невпевненості - ось що впливає на уми та душі людей, невпевненості в матеріальній забезпеченості та невпевненості духовній. Порятунок може бути лише в одному: в гуртуванні, солідарності всіх членів кожної суспільної групи, в підтриманні раз і назавжди встановленого порядку, рішучому, безжалісному осуді кожного, хто дозволяє собі з групи випадати.

"Ця невпевненість, що лежала в основі всього, кінець кінцем була невпевненістю в майбутньому житті, блаженство в якому нікому не було обіцяне напевно й не гарантувалося повною мірою ані добрими справами, ані розважливою поведінкою. Творені дияволом небезпеки погибелі здавалися такими численними, а шанси на спасіння такими марними, що страх неминуче переважав над надією" (Ж. Ле Гофф). Потреба в самозаспокоєнні гуртувала людей, стимулюючи групову агресію проти всілякої інакшості, будь-якої своєрідності. А спаяність групи, як відомо, виростає, якщо вдається знайти спільного зовнішнього ворога.

Яскравим прикладом такої, триваючої протягом низки століть політики, є так звана змова прокажених, які нібито у Франції влітку 1321 р. отруїли воду в річках і криницях. Прокажених буцімто спровокували євреї, які, у свою чергу, діяли за намовою мусульманських правителів Гренади й Тунісу. Запалали багаття, розпочалися масові побиття. Прокажених було піддано сегрегації, євреїв

- вислано. Так уперше в історії Європи світські та церковні власті спровокували жорстокі репресії маргінальних груп, репресії, на які чекало велике майбутнє.

"Страшна психологічна травма, викликана великими епідеміями чуми, - пише італійський дослідник цієї проблеми Карло Пнзбург,

- до краю загострила пошуки покутної жертви, яка могла б дати вихід страхам, ненависті та напрузі, що нагромадилися в суспільстві.

Нічні збіговиська відьом і чаклунів, які зліталися з віддалених місць, щоб творити свої диявольські лиходійства, втілювали образ організованого і всюдисущого ворога, наділеного нелюдською владою".

Знайомство з хроніками, здобутими під тортурами зізнаннями, зі сфабрикованими доказами не залишає сумнівів у тому, що маринадами для людини буденності ставали всі люди, які знали й уміли трохи більше, ніж їхні сусіди. Хтось збирав лікарські рослини і міг надати допомогу захворілій людині або тварині, хтось намагався передбачувати погоду та прогнозувати врожай.

Т. Манн у "Докторі Фаустусі" розповідає устами професора теології моторошну історію про щасливе взаємне кохання двох молодих людей, які через соціальну нерівність не могли побратися і змушені були приховувати свої взаємини. Захоплений коханням до своєї подруги, молодий чоловік виявляє, що втрачає свою чоловічу силу у відповідь на домагання інших жінок, про що й повідомив священика на сповіді. У результаті його кохану катують і спалюють на вогнищі. "Від тієї хвилини прикрий гандж де й дівся, не встигла його кохана обернутися в купку попелу, як до нього повністю повернулася чоловіча снага, гріховно відібрана, і вже ніколи не відмовляла йому".

Образи чаклунів і відьом створювались інквізиторами й демо-нологами не на порожньому місці. З найдавніших часів існувала у фольклорній культурі різних народів віра в надприродні здатності окремих людей, які в зміненому стані свідомості, часто перетворюючись на тварин, або верхи на тваринах вирушали до іншого світу, світу мертвих, щоб забезпечити добробут своєї громади. Ці люди, як чоловіки, так і жінки, що народилися в сорочці, нібито знали засоби, що за їх допомогою можна потрапити до таємничого і звичайно недоступного світу мертвих і духів, які невтомно блукають землею з тим, щоб сприяти своєчасній зміні пір року, знешкоджувати чаклунів, які загрожують родючості ланів, тощо. Вони досягали екстатичного стану, застосовуючи снодійні засоби, або викликали в себе каталептичні припадки невідомого походження.

Відомий дослідник морфології казки В. Я. Пропп уважав, що "єдине джерело" чарівних казок, їхня спільна глибинна структура - наслідок спільності не географічної або психологічної, а релігійної. Казковий герой Іван вирушає у свої мандрівки на жар-птиці, конику-горбоконику або килимі-самольоті. Саме ці засоби пересування у різних народів і забирають душі померлих: кінь у народів, які займаються скотарством та рільництвом, орел - у мисливців, а летючий корабель - у мешканців морських узбереж. Таким чином, одна з основ композиції казки, а саме мандрівка, віддзеркалює уявлення про мандрування душі в загробному світі.

У стародавніх слов'янських поганських віруваннях предки й нащадки становлять єдину сакральну спільноту. Обмін між світами відбувається постійно: герой знаходить собі наречену в "тридесятому" царстві, син шукає на тому світі матінку. Поступово духовна єдність живих і мертвих виявляється порушеною через страх перед мертвими, який затьмарює навіть почуття пошани до предків. Виникає ціла система ритуалів, які сприяють тому, щоб уберегти живих від злого, згубного впливу померлих. Спільний страх перед ліміналь-ною істотою, що перебуває на грані світів, поширюється як на небіжчиків, так і на новонароджених та породіль. У західних слов'ян жінку невдовзі після пологів не пускають саму ходити до криниці або на річку по воду, "щоб вона не зіпсувала води". Небезпечним для живих є й одяг породіллі, як і одяг небіжчика. Пряма паралель може бути проведена також між забороною забирати будь-що з могили і з дому, де відбувалися пологи (за В. І. Єрьоміною).

Най маргінальніш им и в уявленні буденної людини є ті люди, які перебувають на межі між світом живих і світом мертвих. Серед них - і молодята, що також переживають стадію переходу з однієї соціальної категорії в іншу, з одного світу в інший. Перехідна фаза, як правило, дорівнюється до смерті, а людина в момент переходу стає максимально невпізнанною, аж до перевертництва, до перекидання молодих після вінчання на вовків, коней, собак, півнів та ін. Величезне смислове значення надається зміні імені, обрядовому переодяганню та постригові. Травестійне переодягання, дуже поширене у східноєвропейській обрядовій системі, відіграє помітну роль і в інших обрядах перехідного типу.

Буденна свідомість з її тверезістю й розсудливістю схильна час від часу дозволяти собі зануритися в царство марень, побачити світ очима тих відступників, вискочнів, маргіналів, які наражаються на найсуворіший осуд. Для переходу до зміненого стану свідомості використовуються всілякі збудливі засоби, любовні напої, прянощі, зілля, які породжують галюцинації. Сільські чаклуни постачають їх селянам, крамарі й лікарі - рицарям і государям. Усі чекають на видіння і нерідко вдостоюються їх. Тривалі церковні пости, молитви, обряди каяття, спрямовані на зішестя благодаті, також сприяють появі снів наяву. Важко уявити собі обивателя, який не звертав би щонайпильнішої уваги на свої сни, які віщують, попереджають, викривають, спонукають до дій.

Існуючі протягом віків соціальні утопії - від Платона до Кам-панелли та Т. Мора - передбачають наявність тісного зв'язку де-віантної поведінки й соціальної структури. На думку творців ідеальних спільнот і сонячних міст майбутнього, головне - створити такі умови, які б не передбачали появи дисгармоній. Гітлерові теж здавалося, що як тільки вдасться позбутися злодіїв, проституток та божевільних, суспільство відразу ж стане квітучим і щасливим.

У середньовічній арабо-ісламській філософії також не обійшлося без Доброчесного Міста, як його розумів Аль-Фарабі, - міста, у якому об'єднання людей має на меті взаємодопомогу в справах, що ними здобувається істинне щастя. Існує три види протилежних Доброчесному Містові міст: "неосвічене місто", "аморальне місто" та "заблудне місто".

Підвидами "неосвіченого міста" є міста "необхідності", "обміну", "ницості", "честолюбства" та ін. У Доброчесному Місті люди не співпрацюють лише для здобування всього того, що є необхідним для захисту тіла, як це спостерігається в "місті необхідності". Доброчесне місто не є об'єднанням людей, які прагнуть до заможності й багатства, як у "місті обміну". Не співробітничають доброчесні громадяни виключно заради тілесних задоволень, які даються їдою, питтям, зляганням, розвагами, що має місце в "місті ницості". Це не таке суспільство, де люди допомагають одні одним у досягненні почестей, як відбувається в "честолюбному місті".

Доброчесне Місто не є "аморальним містом", де люди знають основи буття, мають уявлення про істинне щастя та шляхи його досягнення, але чинять не відповідно до цих знань і віри, а поводяться точно так само, як мешканці "неосвічених міст". Доброчесне Місто не є таким, у якому люди мають хибне уявлення про щастя і чинять відповідно до нього, ніколи щастя не досягаючи, що спостерігається в "заблудних містах".

Доброчесне Місто подібне до "досконалого, здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з тим, щоб зберегти життя живої істоти й зробити його щонайповнішим" (О. О. Ігпатепко).

Психопати й бродяги, наркомани й парії, хронічні алкоголіки й заколотники фактично перебувають поза сферою буденності, окреслюючи, відтінюючи її, демонструючи полюс, протилежний тотальній, конформній адаптованості, зануреності в соціум, розчине-ності в ситуативних приписах. Маргінальні люди нерідко бувають більш творчими, ніж інші. Так чи інакше, буденність породжує їх, створюючи різноманітні флуктуації, варіативний розкид девіацій, що, без сумніву, наближає можливість переходу на інші рівні вчинкової активності.

Схожі статті




Основи психології - Киричук О. В. - Маргінальність: поразка чи перемога?

Предыдущая | Следующая