Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В. П. - Метаморфози сучасного капіталізму. Постіндустріальне суспільство

Новітній період європейської історії, особливо післявоєнного часу, наочно продемонстрував неспроможність ленінської теорії імперіалізму та висновку Леніна про переростання монополістичної стадії розвитку останнього в соціалістичну. Ще за свого життя Ленін мав нагоду засумніватися в цьому, коли жовтневий переворот у Росії став для розвинутих країн не провісником переходу до соціалізму, а сигналом біди, яку будь-що треба відвернути. Капіталізм, що базується на приватній власності, економічній свободі та матеріальному інтересі, не зник. Навіть більше, під впливом змін у продуктивних силах, науково-технічної революції, що розпочалася в середині 20-х років, він, так би мовити, удосконалювався. Світова економічна криза 1929 -1933 pp. засвідчила, що стадія індивідуалістично-монополістичного капіталізму, яку Ленін сприйняв за останню стадію капіталізму, поступилася місцем стадії державно-монополістичного капіталізму (ДМК). Свідченням цього у 30-ті роки став "новий курс" американського президента Рузвельта, а в перше післявоєнне десятиріччя державне регулювання закріпилося як норма життя передових країн Європи та Північної Америки. За нової ситуації фінансові й економічні важелі держави заявили про себе як активні чинники господарської та соціальної стабілізації. Час розгулу монополій, їх намагання підпорядкувати собі всіх і все, безповоротно минув. Система ДМК утверджувалася в період наступу тоталітаризму на Сході Європи. Поряд з економічною соціальна сфера стала головною прерогативою діяльності демократичної держави. Мобілізація можливостей приватнокапіталістичної системи, як відповідь на демагогічні претензії лівототалітарного світу виграти "історичне змагання" і домогтися "цілковитої та остаточної перемоги", - не остання причина становлення нової стадії капіталізму.

Хронологічні рамки ДМК охоплюють другу половину 20-х - першу половину 30-х років (початок НТР, проявом якої стала широка капіталістична раціоналізація, "новий курс" Рузвельта) - кінець 50-х - 60-ті роки XX ст. Для головних капіталістичних країн - це період розвинутого індустріального суспільства.

З початку 70-х років економіка провідних країн набуває нових характерних ознак, з появою яких постає питання: що таке капіталізм сьогодні? На основі досягнень НТР, яка здешевила устаткування, зробила його малогабаритним і доступним середньому класові, відбувалася трансформація найманої праці в самостійну трудову діяльність виробника. З'явилися сімейні та групові підприємства, котрі на конкурентній основі кооперуються з товарно-виробничими системами, як центрами складання з вузлів і деталей готової продукції. Лише в США таких підприємств понад ЗО млн. Хоча це не означає, що мегапідприємства втратили своє значення. А в фінансово-грошовій сфері, де у визначенні економічної стратегії держави помітну роль відіграють провідні банківські установи, навпаки, відбуваються процеси подальшої концентрації капіталів. Тим більше, що діяльність таких установ давно набула інтернаціонального характеру. Про це свідчить, зокрема, злиття у 2000 р. таких фінансових гігантів, як "Дойче банк" і "Дрезднер банк" і утворення другого за величиною банку світу з балансовою сумою в 1,2 трлн євро.

Мала економіка посіла місце основного виробника ВНП, а найчисленнішим класом розвинутих країн, спроможним займатися організацією власного виробництва - надзвичайно гнучкого, маневреного й до того ж основаного на поєднанні досягнень сучасної НТР, особливо мікроелектроніки, з індивідуальною працею, - став середній клас. Відбувається розукрупнення, розпорошення власності. Як назвати цю нову стадію капіталізму? Виходячи з масштабності цих процесів, включеності у них величезного числа тих, хто створює власне виробництво, хто отримує дивіденди (тільки у США таких понад 50 млн.), західні автори кваліфікували цю нову суспільну метаморфозу як народний капіталізм, або постіндустріалізм.

Саме наприкінці 50-х й упродовж 60-х років розвинуті демократичні суспільства набували рис, які дали підстави визначити їх як постіндустріальні. Ми стали свідками того, як третя цивілізаційна революція, основана на новаціях, започаткувала новий етап у розвитку людства - постіндустріалізм.

Постіндустріалізм - це таке суспільство, де на провідних позиціях закріплюється сфера послуг, наука і освіта, а бізнесмени поступаються місцем ученим і професіональним спеціалістам, в якому попри соціальну нерівність панує високий рівень соціального захисту. Виникненню пост-індустріалізму сприяли не тільки НТР, а й демократичний розвиток атлантичної цивілізації, мирне вирішення взаємних конфліктів. Демократична ідея, вільна ринкова економіка, економічна та політична свобода особи і соціальної групи, спонтанний розвиток нових технологій, зростання ролі і значущості інтелекту у вирішенні всіх суспільних проблем стали об'єднавчою і поступальною основою пост-індустріалізму. Вигравши "холодну войну", західні держави здобули солідний карт-бланш світового визнання їхніх принципів політичного та економічного життя. Головною умовою постіндустріалізму є високотехнізоване суспільство. Основними центрами постіндустріалізму стали США, Західна Європа та Японія.

Постіндустріалізм - нова стадія виробництва, в центрі якого стоїть людина з її талантом, професійно-кваліфікаційними навичками, сукупністю знань тощо. Він виступає фактором зміни обличчя як окремих суспільств, так і світу в цілому.

Сама теорія пості індустріального суспільства з'явилася наприкінці 40-х - у 50-х роках у провідних демократичних країнах (США, Німеччина, Франція) на базі розвитку ДМК та НТР. Теорія постіндустріалізму претендує на оптимістичне тлумачення суспільного процесу, доводить неспроможність і недоцільність соціальних революцій. Яка стадія наступна? Відповідь на це дасть майбутнє.

Однак якщо в країнах так званого "золотого мільярда" (Західна Європа, Північна Америка, Японія), на які припадає 80 % світових прибутків, утверджувався й прогресував постіндустріалізм, то в переважній більшості країн світу економіка і суспільство в цілому ще далекі від цього рівня розвитку. Країни Південної Європи (Греція, Іспанія, Португалія), велика четвірка Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі), Індія в Азії, Єгипет в Африці характеризуються середнім рівнем розвитку. Найчисленнішу групу складають країни, що розвиваються (більшість країн Латинської Америки, Африки, добра половина азійських країн). Окрему групу складають посткомуністичні країни, особливо на теренах колишнього СРСР, що характеризуються, насамперед, відсутністю соціально орієнтованої економіки, мають значний, але громіздкий і далекий від досконалості й сучасного рівня промисловий потенціал. Причин такого відставання багато. Особливо дається взнаки самоізоляція окремих країн, яка дуже небезпечна у світі сучасної економіки.

Схожі статті




Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В. П. - Метаморфози сучасного капіталізму. Постіндустріальне суспільство

Предыдущая | Следующая