Національна економіка - Носова О. В. - Інституціоналізм

Неокейнсіанство

Моделі стійкого економічного росту, теорії рівноваги розроблялися представниками неокейнсіанського напряму Роєм Харродом, Євсеєм Домаром, Робертом Солоу. Вони грунтувалися на тій самій методологічній передумові, що й модель Кейнса: рівновага досягається при рівності заощаджень та інвестицій. Але якщо розглядати проблему з позиції довгостроковості, то рівність досягається лише як середнє з багатьох відхилень у ту чи іншу сторону. Інвестиції можуть бути меншими від заощаджень, і тоді сукупний попит не може поглинути вироблений дохід, або більшими від заощаджень, коли наміри інвестувати переважають наявні заощадження, і тоді економіка реагує на надмірний попит інфляційним зростанням цін. При досягненні оптимального темпу зростання інвестиції, що передбачаються, порівнюються з фактичними заощадженнями.

Рівновага не досягається автоматично. Необхідна система регулюючих заходів, спрямованих на згладжування циклічних коливань і утримання системи в положенні, близькому до рівноважного. Ці заходи включають так звані вбудовані стабілізатори і компенсуючі ходи урядової економічної, політики: маніпулювання податковими ставками, ставкою відсотка, нормою обов'язкових резервів. Оскільки йдеться про довгострокову перспективу, необхідно не спорадичне, а постійне втручання держави.

Монетаризм

Кейнсіанськая концепція, що панувала в економічній науці упродовж понад чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причиною її стали недоліки самої доктрини - ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу економічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна ситуація, яка змінилася, що не дістало пояснення в межах доктрини Джона Кейнса, наприклад одночасне зростання інфляції і безробіття (стагфляція).

Криза кейнсіанства спричинила відродження неоліберального напряму і появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став монетаризм - концепція, яку розробили економісти Чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загальної для всіх неокласиків ідеї про те, що ринкове господарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, на думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим через наявність значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування економічного зростання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.

Монетаристські ідеї щодо здатності економічної системи до саморегулювання набули розвитку в рамках декількох напрямів; що об'єднуються загальною назвою нової класичної макроекономіки, оскільки традиційні принципи класичної школи вони застосовували до аналізу макроекономічних процесів, з'ясовуючи умови динамічної рівноваги системи.

Один з напрямів - теорія раціональних очікувань - виходить з того, що в макроекономічному аналізі особлива роль належить суб'єктивним чеканням і прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формуються на підставі досить повної інформації й уміння її аналізувати з метою виробити найбільш раціональні рішення. Господарюючі суб'єкти у змозі раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми рішеннями, які найчастіше суперечать цілям політики.

Тому активне державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх лише випадково і за наявності елемента раптовості.

Інший напрям - теорія пропозиції - також відкидає необхідність активного державного втручання в економічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюються державною економічною політикою, зокрема, від надмірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи приватну ініціативу.

Інституціоналізм

Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям економічної теорії, що спробував компенсувати один суттєвий недолік традиційних концепцій, помічений ще в XIX ст. історичною школою, - їхній антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму вважали, що не можна аналізувати поведінку суб'єкта, що хазяйнує, абстрагуючись від того середовища, у якому він діє. А тому економічні реалії не можна зрозуміти поза зв'язком з еволюцією суспільних інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб'єкт. Інституціоналісти (20-30 рр. XX ст. - Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, 50-60 рр. XX ст. - Дж. Б. Кларк, А. Берли, Г. Мінз, 70-80 рр. XX ст. - А. Ноу, Дж. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, Р. Коуз, Дж. Бьюкенен, Г. Мюрдаль, О. Уільямсон, Д. Норт) пропонували комплексне вивчення існуючого суспільного устрою, де взаємодіють економічні і неекономічні чинники, причому розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення рівноваги в системі можливе, на їхню думку, лише за умови соціального контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі потенції ринкового механізму, усуваючи його негативні риси і недоліки.



Схожі статті




Національна економіка - Носова О. В. - Інституціоналізм

Предыдущая | Следующая