Національна економіка - Мельникова В. І. - 4.2. Характеристика економічного потенціалу

Природно-ресурсний потенціал - це можливість країни використовувати сукупні природні багатства у господарській діяльності.

За оцінками економістів, із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 44,4% припадає на земельні ресурси, 28,3% - на мінеральні, 13,1% - водні, 9,5% - рекреаційні, 4,2% - лісові, 0,5% - біологічні.

Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте має значний природно-ресурсний потенціал (5% природних ресурсів світу).

На території нашої країни розміщується понад 7 тис. розвіданих родовищ з 94 видів корисних копалин. Україна має значні запаси залізної й марганцевої руди, кухонної солі, кам'яного вугілля, бокситів, мідних руд, ртуті, цементної сировини.

Одним з найцінніших ресурсів в Україні є земля. За її забезпеченістю в розрахунку на одного жителя Україна має один з найвищих показників (0,65 га), в той час як у Великобританії - 0,12 га, в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га [8].

Виробничо-технологічний потенціал - це наявні й приховані можливості підприємств щодо залучення та використання чинників виробництва для випуску максимально можливого обсягу продукції.

Україна є досить розвинутою індустріальною державою з потужною промисловою базою, однак у галузевій структурі переважають виробництва з видобутку та первинної переробки сировини. Основний капітал в Україні характеризується високим рівнем морального й фізичного зношування, що істотно обмежує нинішні можливості виходу країни на новий рівень економічного розвитку. Під час переходу до ринкової економіки 1990 - 2000 рр. Україна щороку втрачала в середньому 18,5% вартості знов утвореного капіталу й лише з 2000 р. спостерігається часткове відновлення раніше втрачених позицій (середньорічний темп зростання становить 7,1%) [8].

Про неефективність виробничого потенціалу нашої країни свідчить характеристика технологічної бази та її розвиток, для цього аналізуються шість технологічних укладів національної економіки. Найбільш передові технологічні уклади (п'ятий і шостий) у структурі національної економіки України становлять відповідно 5% і 1%.

Трудовий потенціал як інтегрована динамічна система, яка містить демографічну, економічну й соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. В Україні економічно активне населення (віком від 15 до 70 років) за січень - вересень 2008 року становило 22605,1 тис. осіб, з них працездатного віку - 20819.5 тис. осіб. Зайняте населення працездатного віку - 19465,9 тис. осіб, тобто рівень безробіття - 6,5% [8].

З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці й інтелектуальної діяльності у відтворенні суспільного життя останнім часом в економічній літературі активно використовується поняття "людський потенціал" як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфікованої робочої сили створити прибуток, а також "інтелектуальний капітал" для характеристики інтелектуальної праці. Розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом суспільства. Віддача від працівників, що займаються інтелектуальною працею, в декілька разів вище, ніж від основних робітників.

Науково-технічний потенціал національної економіки складається історично, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Ефективність сучасної економіки визначають уже не матеріальні товари, а інтелектуальні чинники - знання, інформація, високі технології.

Складовими частинами науково-технічного потенціалу країни є:

1) матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експериментальні заводи та ін.);

2) наукові кадри - дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал;

3) фонд винаходів і відкриттів - банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та ін.;

4) організаційно-управлінська структура наукової сфери - система управління, фінансування, планування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт.

Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю фундаментальної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції.

Кількісну характеристику інноваційного потенціалу В Можна виразити за допомогою відношення

Де V - кількість освоєних зразків нової продукції;

N - кількість створених зразків нової продукції.

Показник - характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні процеси обумовлюють створення й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових матеріалів, розвиток нових галузей і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій у виробництво. У країнах з розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70 - 80% підприємств. В Україні цей показник в останні роки становить 15 - 20%.

Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної й інноваційної політики держави. Науково-технічна політика - це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни.

Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають:

- раціональну мотивацію використання результатів НТП у виробництві;

- соціальну ефективність впровадження результатів НТП (соціалізація економіки, поліпшення умов праці, охорона навколишнього середовища та ін.);

- конкуренцію в науково-дослідній сфері й захист авторських прав;

- інтеграцію науково-дослідних, виробничих і фінансових структур;

- державну підтримку розвитку НТП й інноваційних процесів.

За кількістю науковців (1774 особи) у розрахунку на мільйон жителів Україна значно відстає від Росії (3319 осіб), Фінляндії (7992 особи), Швеції (5416 осіб), середнього показника Європейського Союзу (2607 осіб). Проте найважливішим показником є рівень фінансування науки, за яким Україна з показником 1,16% ВВП значно відстає від середньосвітового показника (2,36%), Швеції (3,98%), США (2,67%). Це призводить до того, що в Україні виробляється лише 6,5% конкурентоспроможної продукції, тоді як в Японії - 67%, США - 78% [12].

Рівень розвитку й динамізм інноваційної сфери - науки, нових технологій, наукоємних галузей і компаній - створює основу для стійкого економічного зростання. Однак позитивні зрушення в зростанні ВВП в Україні, починаючи з 2000 року, не забезпечили науково-технічного прогресу, що спричинено недоліками в системі державного й корпоративного управління, нерозв'язаністю проблем структурної перебудови, прибуткового ведення господарства. Економічні та фінансові дисбаланси, невідповідність функціонування економіки завданням технологічного розвитку не дозволяють мобілізувати науково-технологічний потенціал.

Наша країна відстає не тільки за показниками формування науково-технологічного потенціалу, а й за параметрами його результативності. Сьогодні на Україну припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітових доходів від продажу ліцензій і 0,05% від загальносвітової вартості високотехнологічного експорту [12]. За цими показниками відставання від країн технологічних лідерів на одного працівника сфери НДДКР досягає двох-трьох порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив.

Для економічного зростання країни на практиці слід використовувати різні стратегії, а саме:

O стратегію переслідування (копіювання), що полягає в освоєнні випуску конкурентоспроможної продукції, яку вже виробляють у розвинутих країнах; ця стратегія має застосовуватися для виробництва побутової техніки, у двигуно - і автомобілебудуванні, хімічній промисловості;

O стратегію лідируючих технологій, що передбачає використання власних науково-технічних досягнень на основі нагромадження основного капіталу для створення нових видів продукції й технологій, формування попиту на них і виходу на нові ринки; застосування цієї стратегії є доцільним в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому і енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах;

O проривну стратегію, яка полягає у створенні принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління; ця стратегія базується на концепції "обганяти не доганяючи", має селективний характер і застосовується в науково-технічних установах і на інноваційних підприємствах на основі підвищення частини інноваційного нагромадження.

Спільним для перелічених стратегій є досягнення нового технологічного рівня.



Схожі статті




Національна економіка - Мельникова В. І. - 4.2. Характеристика економічного потенціалу

Предыдущая | Следующая