Менеджмент туристичного підприємства - Кудла Н. Є. - 3.1.1.1. Політико-правове оточення

Держава може істотно впливати на формування туристичного ринку, за допомогою відповідних знарядь стимулювати або обмежувати як туристичний попит, так і суб'єктів туристичної пропозиції.

Необхідно зазначити, що знаряддя, які впливають на туристичний попит, одночасно позначаються на формуванні туристичної пропозиції, й навпаки. Отже, практично неможливо класифікувати знаряддя, які впливають лише на суб'єктів туристичної пропозиції, у тому числі на туристичне підприємство. Необхідно пам'ятати, що держава внаслідок регулювання інших ринків (не обов'язково туристичного) опосередковано здійснює вплив на туристичну сферу. Це відбувається тому, що туризм як інтердисциплінарна сфера пов'язаний з різноманітними галузями народного господарства країни, а кінцевий вид туристичного ринку є рівнодійною функціонування багатьох галузей.

Інструментом державного впливу на сферу туризму є туристична політика, тобто діяльність з визначення суспільно-економічних цілей і засобів їх реалізації, що слугують розвитку туризму і одночасно активізують відносини між туристичною індустрією та іншими галузями з її оточення. Необхідність участі держави у форму* ванні туристичної сфери зумовлена, з одного боку, інтердисциплінарним характером останньої, тобто не лише тим, що інші галузі народного господарства мають вплив на туризм, а й тим, що туризм також суттєво впливає на економічну політику держави (інвестиційну, суспільну та споживчу, зовнішню політику економічної активізації регіонів тощо). З іншого боку, це зумовлене потребами самого туризму (роль державної інфраструктури для розвитку туризму, капітале - та імпортомісткий характер туристичних інвестицій, велике значення законодавчо-правових норм, прикордонних формальностей, особливо для виїзного туризму). Одним із важливих завдань туристичної політики є охорона прав споживачів від недобросовісних підприємців.

Отже, Туристична політика держави - це діяльність держави з розвитку туристичної індустрії та суб'єктів туристичного ринку, вдосконалення форм туристичного обслуговування громадян і закріплення на цій основі свого політичного, економічного та соціального потенціалу.

Злагоджена туристична політика має охоплювати всі ланки так званого туристичного циклу1, у який входить:

- дослідження туристичного ринку;

- планування розвитку туризму;

- створення туристичної і паратуристичної інфраструктури;

- підготовка фахівців для потреб туризму;

- конструювання оптимальної організаційної моделі туризму;

- розвиток туристичної індустрії;

- туристична популяризація;

- дослідження результатів реалізованої політики і формування висновків на майбутнє.

Це має велике значення для підприємців туристичної сфери з огляду на значні затрати, які необхідні на кожному етапі виробництва і надання туристичних послуг.

Реалізація туристичної політики передбачає застосування державою відповідних знарядь, які з огляду на залежність туризму від інших галузей народного господарства можуть зумовлюватися політичним курсом держави або безпосередньо стосуватися туристичного ринку.

У сфері загальної державної політики можемо виокремити законодавчу діяльність соціальної сфери (запровадження платних відпусток, скорочення робочого часу), правила, що стосуються охорони природного середовища, формування планів розвитку туризму в загальних планах суспільно-економічного розвитку чи будь-які дії, які мають вплив на підвищення туристичної свідомості суспільства.

Ризик виникнення збитковості туризму вимагає втручання державних органів у процес просування туристичного продукту на міжнародний ринок. Майже в усіх країнах світу держава бере активну участь у фінансуванні та розвитку туристичної інфраструктури. Це втручання полягає у виплаті дотацій туристичній індустрії, участі в експлуатації, підтримці малорентабельних підприємств. Держава покриває витрати на негативні явища, що можуть виявитися не одразу (погіршення екологічного середовища, стану пам'яток історичного та культурного минулого, антисоціальні явища тощо). Державні органи та місцева влада беруть на себе і частину витрат з організації соціального туризму, тобто туристичних поїздок для малозабезпечених соціальних верств населення.

Найбільшого поширення набули такі види підтримки організації поїздок у період відпусток, як виділення спеціальних фінансових ресурсів і надання щорічних пільг чи знижок на тури та компенсація туріндустрії за розміщення за пільговими тарифами. Як правило, у субсидуванні соціального туризму беруть участь, разом з державними органами, профспілки та громадські організації. Часто державні витрати здійснюються прямою участю державних органів в експлуатації туристичних об'єктів і підприємств - готельних чи транспортних компаній: авіаційних, залізничних та морських, що потребують субсидій та дотацій1.

Державна туристична політика - це своєрідний спектр загальної політики держави, але існують і деякі специфічні чинники, під впливом яких вона формується. До них належать природні умови країни, транспортна мережа і транспортна доступність; соціальні чинники: умови життя людей, система відпусток; економічні чинники, пов'язані зі створенням економічного підгрунтя для розвитку туризму (стабільні валютно-фінансові, зовнішньоекономічні відносини); правові, зумовлені функціонуванням туристичного законодавства, тощо.

Туристична політика розглядається як діяльність держави з розвитку туристичної індустрії та суб'єктів туристичного ринку, вдосконалення процесу туристичного обслуговування громадян і закріплення на їх основі свого політичного, економічного й соціального потенціалу. Це сукупність форм, методів і засобів впливу держави на функціонування сфери туризму для досягнення конкретних цілей збереження й розвитку галузей економіки країни.

Світова практика сформулювала засадничі підходи до визначення принципів успішності туризму, що значною мірою зумовлюють ефективність державної туристичної політики та сприяють розвитку сталого туризму. Вони в цілому мають універсальний характері спираються на вже здобутий досвід успішної туристичної діяльності. Серед них: розвиток туризму за принципом "знизу догори", коли головним суб'єктом туристичної діяльності є місцева громада, ресурси туристичної сфери забезпечуються місцевою економікою; заснування ефективного партнерства і співробітництва всіх учасників туристичної діяльності та здійснення рівноправного розподілу вигод, отриманих внаслідок розвитку туризму; організація інформованості щодо туризму, втому числі й науково-аналітичні дослідження, що створює підгрунтя для запровадження інтегрованого планування та кооперації; дотримання обмежень туристичного впливу, об'єднання туристичної діяльності з оточенням: екологічним, економічним, соціальним та культурним1.

У нормах чинного законодавства України зазначено, що державна політика у сфері туризму визначається Верховною Радою України, її пріоритетними напрямами є: удосконалення правових засад регулювання відносин у галузі туризму; забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток індустрії туризму; створення нових робочих місць; розвиток в'їзного та внутрішнього туризму, сільського, екологічного (зеленого) туризму; розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому туристичному ринку; створення сприятливих для розвитку туризму умов шляхом спрощення та гармонізації податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів регулювання; забезпечення доступності туризму та екскурсійних відвідувань для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів та малозабезпечених громадян завдяки запровадженню пільг стосовно цих категорій осіб1.

Національна туристична політика покликана забезпечувати ефективне використання туристичних ресурсів, розробляти стратегічні плани щодо розвитку туризму з урахуванням уникнення можливих серйозних екологічних та соціально-культурних проблем, сприяти поліпшенню довкілля, забезпечувати високий рівень задоволення потреб туристів з одночасним збереженням привабливості місця туристичного призначення тощо.

Побудову національної політики туризму доцільно розпочинати з місцевого рівня, з визначення стратегій розвитку регіонів. Стратегічні цілі мають передбачати вирівнювання фінансових можливостей і створення сучасної економічної та соціально-культурної регіональної інфраструктури.

Беручи до уваги особливості розвитку туризму в Україні та вплив глобалізації на реформи, що відбуваються в суспільстві, національна туристична політика має сприяти створенню передумов для формування духовного і культурного середовища в державі.

Узагальнюючи викладене, можна сформулювати такі вимоги до державної туристичної політики України (рис. 3.3).

Отже, головною метою туристичної політики має стати регулювальний та своєчасний вплив на розвиток туризму з боку уловно-важених органів. Залежно від рівня, на якому вона визначається і реалізується, розрізняють: державну туристичну політику, регіональну і туристичну політику окремих підприємств, що займаються туризмом.

Прийнятий Верховною Радою України 15 вересня 1995 р. Закон "Про туризм" констатує: "Держава проголошує туризм одним із пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності". Він є основоположним законодавчим актом, що визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, всебічно регламентує туристичну діяльність в Україні, створює умови для стимулювання

Рис. 3.3. Основні аспекти державної туристичної політики

Ділової активності суб'єктів туристичного підприємництва, забезпечує оптимальний рівень державного регулювання процесу розвитку вітчизняного туризму.

Закон України "Про туризм" від 18 листопада 2003 р. № 1282-ІУ визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Він регламентує засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов'язані з організацією і здійсненням туризму на території України.

Нормативно-правова база туристичної діяльності регулюється як спеціальним, так і загальним законодавством. До норм загального законодавства належать: Конституція України, якою закріплені основні права і свободи людини, їх гарантії; Закони України "Про захист прав споживачів", що є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища; "Про порядок виїзду із України і в'їзду в Україну громадян України"; "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті"; "Про страхування"; "Про рекламу"; "Про державний кордон України"; "Про охорону навколишнього природного середовища"; "Про правовий статус іноземців"; "Про підприємництво"; "Про підприємства в Україні"; "Про охорону культурної спадщини" тощо.

Схожі статті




Менеджмент туристичного підприємства - Кудла Н. Є. - 3.1.1.1. Політико-правове оточення

Предыдущая | Следующая