Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Іван Ільїн (1883-1954)

Філософ, правознавець, літературний критик і публіцист. Йому належать праці "Поняття права і сили. Досвід методологічного аналізу" (1910); "Основи законодавства. Загальне вчення про право та державу" (1915); "Вчення про правосвідомість" (1919); "Про опір злу силою" (1925); "Шлях духовного оновлення" (1935); "Творча ідея нашого майбутнього" (1937); "Основи боротьби за національну Росію" (1938); "Криза безбожництва" (1951); "Про монархію і республіку" (незавершена); "Наші завдання" (видана 1956).

У полі зору Ільїна перебували проблеми філософії, історії політичних учень, релігії і культури, політичного розвитку. В галузі правової науки він займався питаннями державного суверенітету, монархії і республіки, природи міжнародного права. В центрі досліджень Ільїна - людина, вільна особистість із її гідністю, переконаннями, вірою, ініціативою, бажанням до праці й творчості. Приниження людини, її рабський стан, на думку мислителя, принижують "соціальність" як особливий порядок духовного життя.

Ільїн глибоко обгрунтовував теоретичні проблеми вдосконалення правового механізму здійснення влади та управління суспільством, зміцнення держави як основи суспільного життя, природи правотворчості. Політика, яка не сприяє вихованню і розквіту духовного життя, прирікає себе на виродження й загибель. Держава є засобом підтримання права людини на гідне й самостійне життя. Правова держава, в розумінні Ільїна, є втіленням взаємної поваги держави і громадянина. В такій державі законодавство про вибори і державний устрій мають служити ефективному відбору кращих громадян.

Під природним правом, що є основою моралі й справедливості, філософ розумів засіб гармонійного забезпечення розвитку людини як духовно-моральної істоти. У цьому контексті правосвідомість охоплює всі функції духовного життя: волю, почуття і уяву, всі культурні й господарські порухи людської душі. Чим розвинутіша правосвідомість, тим досконаліше позитивне право й цілеспрямованіше зовнішнє життя людини. За допомогою правосвідомості людина утверджує власну духовність і визнає духовність інших людей. Звідси основні аксіоми правосвідомості: почуття власної духовної гідності, здатність до самозобов'язання й самоуправління, взаємна повага й довіра людей одне до одного. Ці аксіоми виховують у людині самостійність, сумісність, взаємність і солідарність.

Духовна свобода людини, на думку Ільїна, має бути органічно поєднана з господарською свободою і приватною власністю на засоби виробництва, а політичне виховання народу має передувати його участі в політичному житті. Він вважав, що "обов'язки й заборони зміцнюють масову правосвідомість, дають змогу людям лояльно користуватися своїми правами і повноваженнями. Виховання духовної здорової правосвідомості громадян сприяє органічній єдності громадян у державі - поєднанню обстоювання приватних інтересів із втіленням спільного інтересу". Ільїн зазначав: "Люди, які не знають своїх обов'язків, - нездатні й виконувати їх; люди, які не знають своїх повноважень, на свій розсуд перевищують їх або ж боягузливо поступаються силі; люди, які не бажають визнавати заборон, з легкістю забувають будь-які стримування й дисципліну або стають приреченими на правове безладдя ".

Ільїн, досліджуючи упродовж всього життя монархію і республіку як головні історичні форми державного устрою, різницю між ними вбачав не в зовнішніх ознаках, а в рівні правосвідомості й відповідності історичній традиції та ментальності народу. Він стверджував, що форма державного устрою є функцією правосвідомості народу в певний історичний час. Монархії і республіки, на його думку, виявляються в багатьох перехідних формах зі злетами і падіннями, спотвореннями і трагедіями.

Схожі статті




Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - Іван Ільїн (1883-1954)

Предыдущая | Следующая