Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - 3.5. Державно-правова думка Арабського Сходу

Країни Арабського Сходу унікальні з погляду еволюції політико-правової думки, конституційного права, внутріполітичного розвитку. В них були сформовані оригінальні політичні системи, що поєднували республіканські і монархічні форми правління, апробована мусульманська концепція держави, накопичений багатий досвід конституційного будівництва.

Еволюція держави і права країн Арабського Сходу характеризувалася певними особливостями: низький рівень динамізму, надання переваги власності держави на землю з общинним землеволодінням; монархічна форма правління, що мала характер східної деспотії; ознаки раннього стану права. Специфіку соціально-політичної структури східного суспільства визначали панівна релігійна ідеологія, ставлення членів суспільства до релігії і влади.

Своєрідність держав мусульманського світу пов'язана із сповідуванням ісламу, джерелами якого була неподільність духовної і світської влади і який грунтувався на теократичній ідеї про всемогутність, всесилля самого Аллаха. Універсалізм ісламу, провідна ідея мусульманської ідеології і політичної теорії про єднання духовного і світського начал визначили особливе місце держави в ісламському суспільстві, її абсолютне панування над суспільством і теократично-авторитарну форму правління.

Мусульманська концепція держави

У період становлення ісламської імперії мусульмани були змушені наслідувати політичний досвід інших держав, оскільки єдиною відомою їм державою була "ідеальна" держава Мухаммеда і його послідовників - "праведних халіфів", яких обирали відповідно до їх заслуг і які правили на засадах "прямої демократії" ісламу. "Пряма демократія" являла собою одночасно і релігію, і державу, була світською теократією, бо не мала духівництва і виявляла егалітаристський характер, оскільки всіх віруючих розглядали як рівних між собою. Політична і релігійна влада сприймалася як єдине ціле, і на будь-яке запитання шукали відповідь у Корані, поки перші богослови-правознавці не розробили теорію влади.

Згідно з Кораном, "всі віруючі - брати". Покірність встановленому порядку є правилом, якщо цей порядок відповідає шаріату, норм якого мають дотримуватися неухильно. В історії мусульманства, як і в кожній релігії, невідповідність ідеалу реальності призводила до соціально-політичних конфліктів, зумовлених різними поглядами шиїтів, карматів, хариджитів. Відповіддю на політику теократичної держави з боку цих груп був політичний протест релігійного характеру.

Основним інститутом мусульманської держави був халіфат. Халіф - перший імам спільноти. Його духовна і світська роль полягала в забезпеченні поваги до норм шаріату та в керівництві армією, що покликана служити інтересам ісламу. Ця концепція знайшла підтримку в усіх мусульман, в т. ч. і єретично налаштованих груп. Халіфи династії Омейядів заклали основи мусульманської держави.

У галузі адміністративного управління мусульмани почали все спочатку. Повноваження візира (спочатку секретаря) вже з IX ст. розширили. До його функцій відійшов контроль за діяльністю апарату громадської адміністрації - диванів (департаментів листування, військових справ, казначейства тощо).

Державний апарат обслуговувала бюрократична машина писарів (катибів), переважно персів, які мали представників у кожній провінції. Чиновників релігійної сфери (каді, улеми) призначав халіф. Армія перебувала під командуванням еміра (аміра - "князя"). Пізніше цей титул перейшов до намісників провінцій, які керували амілами (збирачами податків). Мухтасіби контролювали ціни і якість товарів на ринку, а також виконання релігійних обов'язків. Монарх поступово віддалявся від народу, надаючи перевагу розкішному життю в палаці. У IX ст. почався політичний занепад халіфату: роздрібнення імперії на конкуруючі халіфати (Фатимідів, іспанських Омейядів) і незалежні султанати. Цей процес пришвидшило захоплення у 1055 р. тюркськими сельджухідами Багдада, що змусило халіфа наділити їх воєначальника титулом султана. Відбувся офіційний поділ духовної влади (халіф) і світської (султан).

Пізніше теоретичну основу такого поділу влади розробив юрист Ібн Таймія (?-1328). Однак релігійний закон залишився основою будь-якої влади, тим більше, що тюрки були захисниками сунітського ісламу. Вони впровадили власні методи державного управління, зосередивши в руках панівної родини воєнні та цивільні повноваження, копіюючи при цьому державний устрій з персидської моделі. Розбіжності між ідеальним правлінням і суворими законами не завадили встановленню майже в усіх ісламських країнах ефективного правління. Титул халіфа був визнаний більшістю мусульман-сунітів, оскільки Османська імперія стала найміцнішою мусульманською державою і проповідницею ісламу.

Протягом усієї політичної історії мусульманства мусульманська держава ніколи не визнавала ні за окремими особами, ні за групами людей права на створення представницьких інститутів. Це дало підстави деяким західним історикам стверджувати, що в ісламі політична влада існувала завжди. Вищі прошарки суспільства цілком залежали від абсолютистської влади, не мали ніякого власного представництва. Усе це гальмувало розвиток приватної ініціативи. Щодо міських поселень, то вони ніколи не отримували муніципального статусу чи статусу "вільних міст", як у Європі.

Схожі статті




Історія вчень про державу і право - Мироненко О. М. - 3.5. Державно-правова думка Арабського Сходу

Предыдущая | Следующая