Історія України - Лазарович М. В. - Ліквідація Гетьманату

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з'їзди, які, незважаючи на заборону властей, нелегально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, метою якої, мовляв, було "знищення української державності і всіх здобутків революції", засудили з'їзди українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918р. до П. Скоропадського звернулися представники чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабінет міністрів не є українським за складом і політичною орієнтацією. Вони протестували проти заборони з'їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловживанням, а також призначення на державні посади не українців та військової політики уряду. Названі політичні партії разом з радою залізничників та поштово-телеграфною спілкою утворили Український національно-державний союз, головою якого спочатку був П. Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як "буржуазного і неукраїнського" з метою "рятувати загрожену українську державність" . На поч. серпня 1918 р. він перетворився на Український національний союз. 318 вересня його очолив В. Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.

Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на "Союз держав". У Німеччині вибухнуло повстання, що переросло в демократичну революцію. Імператор Вільгельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депутатів. Ради солдатських депутатів створювали і в німецьких військових частинах, які дислокувалися в Україні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П. Скоропадський та його уряд втратили підтримку Німеччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала достатньої регулярної армії, загрожувала війна з Радянською Росією.

Боротьба проти правління П. Скоропадського набирала дедалі більшого розмаху. У різних місцях України виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигородському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь бл. 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 кулеметів і понад 10 гармат. Окупаційним військам вдалося придушити повстання лише ціною великих втрат. За офіційними повідомленнями німецького командування, тільки у Звенигородському повіті окупанти втратили вбитими і пораненими 6 тис. осіб. У листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Могилева-Подільського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робітники України.

У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти - Англією і Францією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї "єдиної і неподільної Росії"", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. він видав грамоту, у якій говорилося: "Серед решти частин многострадальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії". Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С. Гербелем.

Ліквідація Гетьманату

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Представники соціалістичних партій, зібравшись 13 листопада 1918р. в Києві, у будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію - тимчасовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В. Винниченко - голова Директорії, члени - С. Петлюра й Ф. Швець, тимчасові члени - А. Макаренко і П. Андрієвський. Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву - центр анти гетьманських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голова Директорії Володимир Винниченко. Тут він склав відозву до населення, у якій проголошувалося, що гетьманська влада має бути дощенту знищена, а гетьман є поза законом. С. Петлюра в Білій Церкві видав універсал до народу із закликом до повстання. Цей заклик знайшов активний відгук серед українського населення.

Регулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці із селян і міського населення. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету й шукали можливості повернутися додому. 17 листопада повстанська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і рушила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою - за 30 км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П. Скоропадського. 20 листопада на бік Директорії перейшов кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю. Отмарштейна, а згодом - Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. Дещо пізніше до лав повстанців влилася Сердюцька дивізія.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на допомогу російських солдатів не збулись. У Києві тоді було 15 тис. російських офіцерів, але в сутичці із Січовими стрільцями вони не виявили хоробрості. Бачачи безперспективність дальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зробив таку заяву: "Я, гетьман всієї України, на Протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади ". П. Скоропадський передав владу та державний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офіцера виїхав закордон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918р. українські війська вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто.

Схожі статті




Історія України - Лазарович М. В. - Ліквідація Гетьманату

Предыдущая | Следующая