Історія України - Лазарович М. В. - Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Численну категорію становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків - бл. 40 % населення українських земель, які входили до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значним попит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської! Харківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Частина їх одержувала за згодою поміщиків паспорти, а багато йшло самовільно. Інколи поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовувала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України, Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а на Лівобережжі -10,7тис. десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській - льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося в новоросійських губерніях - Херсонській, Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії - Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найбільшого поширення набуло тонкорунне вівчарство набуло в Новоросії та Криму. Українці забезпечували вовною місцеві та російські фабрики, вона великими транспортами надходила на Захід.

Промисловий розвиток

Один з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування індустріального суспільства в першій пол. XIX ст. - дальший розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. У1825 р. налічувалося бл. 6550 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860р. - вже бл. 22330, тобто їх число зросло більш як у 3,5 рази. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх уже налічувалося майже 200. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та Правобережній Україні. Провідне місце в цукровій промисловості належало Київській губернії.

У1860р. в Україні налічувалося бл. 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Дев'ять з них розміщалося в посаді Клинці на Чернігівщині.

У дореволюційний період в Україні існувала металургійна і кам'яновугільна промисловість. Проте перша з них, базуючись на болотній руді Полісся, занепадала. На поч. XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і становив б млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін. XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. - на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, у т. ч. й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої! зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарі в здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).

Схожі статті




Історія України - Лазарович М. В. - Кріпосницький гніт

Предыдущая | Следующая