Історія економіки та економічної думки - Шевченко О. О. - 4.2. Теорія пропозиції

За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестабілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутливими до кон'юнктури.

Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замінити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем

"економіки пропозиції", спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.

Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чинну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі виробництва щодо розподілу й споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума - індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.

Ці засадні принципи політиків знайшли подальший розвиток у працях економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передусім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визнали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо пов'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.

Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, показавши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це пов'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Графічне зображення моделі має назву "Крива Лаффера". Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тому, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме й не сплачуватиме їх.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить і надходження.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Отже, основним в теорії "економіки пропозиції" було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опрацьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).

Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція - це не лише грошовий феномен, як уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудованої на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залучаючи до участі у цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.

Представники школи "економіки пропозиції", захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обгрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами подальшого розвитку економіки.

Схожі статті




Історія економіки та економічної думки - Шевченко О. О. - 4.2. Теорія пропозиції

Предыдущая | Следующая