Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л. М. - Морфологія історії держави і права

Нагадаємо, що в морфології йдеться про форму і структуру якого-небудь об'єкта. Можна говорити про морфологію мови, морфологію рослини. Історія також має власну морфологію. З прадавніх часів, осмислюючи своє минуле, люди прагнули якось упорядкувати і систематизувати його, роздивитися структуру історії, її елементи, виявити перебіг, напрям, етапи життя поколінь. Так у європейців з'явилися "золотий", "срібний", "мідний" та "залізний" вік; у стародавніх аріїв відповідно - Критаюга (світ міцно стоїть на чотирьох опорах), Третаюга (світ стоїть на трьох опорах), Двапараюга (світ стоїть лише на двох опорах), нарешті - зовсім "погана" Кал і юга (в якій, до речі, знаходиться сучасний світ): чеснота в занепаді, життя коротке, повне зла та гріхів, люди винищують один одного у війнах, царі грабують підданих, праведники бідують, а злочинці процвітають. Наприкінці Калі-юги (через 426 892 роки) світ має рухнути та загинути з усім родом людським.

Марксистська морфологія історії ("історичний матеріалізм") була більш оптимістичною. Робилося припущення, що світ послідовно і прогресивно рухається у суспільно-економічних формаціях: первіснообщинна - рабовласницька - феодальна - буржуазна і, нарешті, "найкраща" - комуністична. На порозі XXI століття ця схема рухнула, і пострадянські історики обрали за краще повернутися до "буржуазної" морфології історії: Прадавні часи, Середньовіччя, Новий та Новітній час. У навчальній літературі, коли йдеться про структуру історичного процесу, зазвичай обмежуються "періодизацією". Таке хронологічне членування історії просто вказує, з якими країнами і державами ми матимемо справу. Стародавній світ? Це йдеться про Карфаген, Вавилон, Хетську державу, Афіни, Рим, Ассирію і т. д. Середні віки? Це означає Арабський халіфат, Імперію франків, Стародавню Русь, Золоту Орду і т. д. Нові часи? Це сучасні Англія, Франція, Німеччина, США, інші країни та держави.

Для розуміння змісту історичного процесу, його соціального наповнення, типів, "моделей" соціально-політичного ладу того чи іншого суспільства хронологічне маркування нічого не дає. У цьому відношенні правий був О. Шпенглер, який писав: "Стародавній світ-Середні віки-Новий час - ось неймовірно убога та безглузда схема..."'. Саме по собі хронологічне членування історії має сенс лише тоді, коли кожний часовий відрізок історичного процесу ми асоціюємо з конкретним історичним "наповненням" цього періоду. Так, коли ми кажемо "Стародавній світ", то вже знаємо, що йдеться про Спінет, Вавилон, стародавні Індію, Китай, Грецію, Рим та інші конкретні держави і народи. Але ця періодизація нічого не говорить про зміст історії цих держав, тип їх політико-правової історії. Афіни та Стародавній Єгипет рівною мірою належать до "Стародавнього світу". За матеріальною культурою вони мало чим відрізняються, але за типом своєї історії, суспільним та державним ладом, соціальною та політичною антропологією це зовсім різні держави з діаметрально протилежним соціальним змістом. У Стародавньому Єгипті народ не сміє глянути на лік фараона, а його міністри спілкуються зі своїм "шефом" не інакше, як "лежачи на животах своїх". Подібне було немислимим в Афінах, а за кращих часів Риму претензії на царську владу тягнули за собою смертну кару. Англія напередодні буржуазної революції та перуанська імперія інків (Тауантинсуйю) - хронологічні ровесники, але за типологією це зовсім різні суспільства і держави: одне - на порозі індустріальної та політичної революції, інше - в культурі неоліту.

Сенс поділу всесвітньої історії на "періоди" передбачає те, що в окремих хронологічних рамках історія держави та права різних країн і народів має щось суттєво спільне, що дає змогу звести їх до однієї групи. Така підстава звичайно, існує. Це елементи матеріальної і духовної культури: знаряддя праці, технологія, сакралізація всього суспільного життя. Однак при всьому цьому система політико-правових відносин у суспільствах-сучасниках може бути різною: в "азіатському" типі держава панує над суспільством, в "античній" моделі суспільство панує над державою. За хронологією, за європейськими мірками держави доколумбової Америки входять до "Середніх віків", але разом з тим, коли європейські країни у ХУ-ХУІ століттях підходять до порогу Нового часу та буржуазних революцій, у доколумбовій Америці зберігається неолітична культура, на базі якої виникає своєрідна розвинена державність, що нагадує жорстко централізовану стародавню деспотію. Ось чому ми вважаємо за необхідне, говорячи про морфологію історії, увести поняття типу історії та типу держави і права. Хронологічно та цивілізаційно Стародавній Єгипет, Стародавній Китай, Імперія інків та тоталітарні держави XX століття суттєво відрізняються, але організація відносин між державною владою та людиною в них за типом є ідентичною. Слід застерегти, що і "періодизація" і "типізація" історії держави і права, будучи необхідними інструментами їх осмислення, далеко не вичерпують свого розмаїття та багатства історичного досвіду.

За типам відносин між суспільством і державою, між людиною і політичною владою можуть бути схожими суспільства, що розділені тисячоліттями та грунтуються на історично різних матеріальних культурах. Ось чому хронологічне членування політичної історії має сполучатися з її типологічним членуванням. У цьому плані ми виділяємо два основні типи історії та два типи держави і права, які називаємо (умовно) "азіатським" і "античним" типами. Для першого характерне домінування держави над суспільством, для другого - домінування суспільства над державою. Перший тип формується під впливом якоїсь сильної централізованої функції в житті суспільства. Частіше за все це централізований господарський порядок, заснований на переважанні державної власності. Такі суспільства є (Удержавленими суспільствами, іноді настільки одержавленими, що власне суспільство ("громадянське суспільство") як суб'єкт політичної історії зникає, залишається лише населення, організоване державою та цілком підпорядковане державі. Суспільство тут - просте продовження держави. Прикладом того тією чи іншою мірою виступають стародавні деспотії: Єгипет, Вавилон, Китай, Імперія інків та ін. Слід підкреслити, що формуванню таких структур можуть сприяти й інші історичні чинники: власне розмір країни (велика держава), сильна військова функція, гострі суперечності в суспільстві. До античного типу (знову умовно) ми відносимо суспільства, що мають певну автономію стосовно держави. В античному типі суспільство, якщо не панує над державою, то в будь-якому разі має економічну та організаційну автономію, здатне контролювати свою державну владу. В рамках хронологічного та типологічного бачення історії необхідно враховувати своєрідність історії кожної окремої країни, кожної конкретної держави. Повчальною є не стільки одноманітність світу, скільки його різноманітність. Лише за умови такого підходу вивчення державно-політичної історії набуває соціальної цінності для сучасних поколінь.

Окрема мова - про "способи виробництва" та відповідно "суспільно-економічні формації" як понятійний апарат історико-правової науки. Тут найбільшу кількість запитань викликають "рабовласницький лад" та "рабовласницька держава і право". Ніхто не заперечує, що в стародавніх Афінах та Римі було багато рабів; були раби і у Вавилоні, і в Єгипті, і в Китаї, у германців та слов'ян. Однак у Вавилоні внутрішні джерела рабовласництва (боргове рабство) були заборонені царем

Хаммурапі у 1792 році до н. е.; в Афінах боргове рабство було заборонене законодавством Солона у 594 році до н. е.; у Стародавньому Римі боргове рабство серед римлян ліквідовано законом Петелія у 326 році до н. е., та й у нас, слов'ян, боргове рабство було заборонене Володимиром Мономахом у 1113 році. Серед держав давнини Рим насправді був повний рабів, але причиною того був не "спосіб виробництва", а та обставина, що Рим був оточений периферією численних народів з ще несформованою державністю, в яких Рим мав можливість черпати сотні тисяч військовополонених. Як тільки військова могутність римлян ослабнула, зник і "рабовласницький спосіб виробництва". Чи не дивно те, що "рабовласницька" держава Афіни є школою демократії для сучасного світу, а римське "рабовласницьке" право - основою сучасного приватного права? Навіть якщо б у Стародавньому Єгипті, або Вавилоні, або Китаї не було жодного раба, характер держави тут залишився б таким самим.

Зовсім інакше постає питання з феодалізмом. Феодальні відносини органічно притаманні середньовічному суспільству, вони є його системою, що грунтується на умовному земельному володінні служилого стану. При цьому слід ураховувати, що феодалізм мас різні типи: "європейський" - приватновласницький та "східний" - державний. Також треба мати на увазі різночасність та різну ступінь феодалізації суспільств. У Західній Європі кріпосне право зникло у XIV столітті; англійці у 1649 році вже відрубали голову королю та знищили Палату феодальних зборів, а в Росії у тому ж 1649 році кріпосне право лише було остаточно встановлене Судебником Олексія Михайловича.



Схожі статті




Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л. М. - Морфологія історії держави і права

Предыдущая | Следующая