Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - "Воєнний комунізм" як організаційно-правова форма здійснення соціально-економічної політики радянської України

Насадження радянської державності призвело до кардинальних змін життя українського суспільства у соціально-економічній сфері формах власності та виробництва, методах розподілу націонал його продукту в промисловому та аграрному секторах економію. Цей процес, який фактично призвів до руйнування в Україні форм господарювання, здійснювався на основі нової політики російських більшовиків, що дістала назву "воєнного комунізму".

Розроблена В. Леніним (квітень 1918 р.- стаття "Чергові завдання радянської влади") як система організаційно-правових заходів комуністичного будівництва щодо найбільш важливих сфер життєдіяльності суспільства політика "воєнного комунізму" впродовж 1918 р. пройшла апробацію на території РСФРР. З початком другої спроби закріплення радянської державності і до весни 1921 р. із незначними змінами вона активно втілювалася і в УСРР. Провідні напрями реалізації цієї політики полягали в одержавленні промисловості та у кардинальному реформуванні аграрної сфери.

Одержавлення промисловості здійснювалося у формі націоналізації, яка в Україні (на відміну від Росії 1918 р.) охопила усю велику промисловість відразу. За короткий період у межах території радянізованої України декретами РНК, Ради Народного Господарства (РНГ) УСРР та Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ) РРФСР (тобто господарського органу іншої держави) було націоналізовано підприємства кам'яновугільної, цукрової, марганцевої, залізорудної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, сірникової, спиртової, виноробної промисловості, тобто тих галузей, які були провідними в масштабах всієї колишньої імперії, й становили хребет економічного потенціалу самої України. Наслідком суцільної і швидкої націоналізації промислових підприємств стало таке ж швидке запровадження нечуваної й небаченої до того часу системи регулювання економічного життя мільйонів людей, характерними ознаками якого були системні зміни в управлінні промисловістю та розростання управлінського апарату (бюрократизація).

В основу управління промисловістю УСРР було покладено аналогічну РРФСР структуру, що базувалася на принципах централізму, у виді главків (головних управлінь) Вищої Ради Народного Господарства, центрів, трестів і кущів. Так, загальне керівництво промисловістю, а також безпосереднє керівництво нею формально здійснювала РНГ УСРР. Однак ВРНГ РРФСР фактично була спільним фінансово-економічним органом РРФСР та УСРР (декрет Раднаркому РСФРР про військово-політичний союз від 1 червня 1919 р.). На правах філії ВРНГ РСФРР в Україні було утворено Бюро з відбудови промисловості (Промбюро), яке до кінця 1920 р. мало 45 відділень управлінь, главків і центрів. Уся ця система (за С. Кульчицьким) була спрямована на втілення в життя схем безтоварної комуністичної економіки, на налагодження управління з одного центру кожним окремим підприємством. Окрім того, система "главкізму", за якою повноваження щодо прийняття рішень з ряду важливих питань від місцевих Рад переходили у багатьох випадках безпосередньо до уповноважених і установ Центру, порушувала конституційні норми роботи Рад.

Організоване по-комуністичному виробництво більшовики бачили мілітаризованим. Реалізація завдання мілітаризації економіки та управління нею покладалася на декілька надзвичайних органів. Так, на початку 1920 р. при Раді оборони РСФРР (з квітня 1920 р. Рада праці і оборони) було створено Головний комітет з трудової повинності РСФРР (Головкомтруд) з широкою мережею відповідних місцевих установ. Однією з них був Всеукраїнський комітет щодо загальної трудової повинності. Наділений широкими повноваженнями, він розглядався як один з найважливіших главків у системі управління націоналізованою промисловістю. Як республіканська філія тієї ж російської Ради праці і оборони почала також діяти т. зв. Українська трудова армія і орган з управління нею - Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). Остання мала здійснювати контроль за заготівлею сировини і продовольства, видобутком палива, постачанням підприємств робочою силою.

Мілітаризація виробництва здійснювалася шляхом встановлення системи примусової праці або т. зв. загальної трудової повинності Дослідники (С. Кульчицький) зауважують, що примусовість праці випливала з самої ідеї цілком позбавленого ринкових важелів планового господарювання. Небажання робітника працювати там і де і коли це було необхідно державному органові, викликало з боку держави гостру реакцію - сприймалося як контрреволюційний виступ ("дезертир трудового фронту"). Ознаками примусовості праці стали: закріплення робітників за певними підприємствами, встановлення норм виробітку, кількості днів виходу на роботу, введення військової дисципліни тощо. "Воєнно-комуністичні" заходи у галузі праці доповнювалися створенням галузевих дисциплінарних судів, ревтрибуналів і концентраційних таборів для порушників трудової дисципліни. Так, згідно з постановою Раднаркому УСРР "Про то-бори примусових робіт" (12 жовтня 1920 р.) вже до кінця цього місяця на території республіки було організовано перші сім трудових концтаборів, створювався орган з управління ними - Центральне управління таборів. Організація мережі таборів покладалася на губернські Надзвичайні комісії.

Головне вістря комуністичної доктрини, яка реалізовувалася компартією на практиці, було спрямовано на ліквідацію ринкових відносин. Вироблені більшовиками нормативно-правові заходи мали ліквідувати ринок як такий. Так, Декрет Раднаркому РСФРР "Про розрахункові операції" (15 липня 1920 р.), дія якого негайно поширювалася на територію України, проголошував, що всі підприємства, установи, організації, які потребували будь-яких виробів матеріалів або продуктів, зобов'язані були для їх одержання звертатися у відповідні радянські розподільчі установи. Купівля на вільному ринку заборонялася. Розрахунки між установами і підприємствами могла здійснюватися тільки перерахуванням з рахунку на рахунок, тобто у безготівковій формі. Фактично цим декретом між державним господарством і ринком було поставлено бар'єр.

У грудні 1920 р. розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Напередодні запланованого (яке так і не відбулося) на початок 1921 р. скасування грошей, коли їх мали замінити т. зв. "троди" - трудові одиниці, В. Ленін підписав "Декрет про платний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання" (4 грудня 1920 р.). Ідентичний декрет десять днів опісля підписав голова українського радянського уряду X. Раковський. У ньому йшлося про те, що продовольство, яке Наркомат продовольства (Наркомпрод) та його органи на місцях призначали державним підприємствам і установам для робітників і службовців, повинно було виділятися безоплатно. Продовольство для тієї частини міського населення, яке мало право на постачання з Наркомпроду, надходило до розподільчих органів також безоплатно.

Проте найбільш радикально лідери російської та української радянських республік діяли в аграрній сфері, основні завдання якої більшовики бачили у забезпеченні населення продуктами харчування та у новому розв'язанні проблеми землекористування.

Шлях забезпечення населення продуктами харчування" у розумінні більшовиків, пролягав через докорінну реорганізацію виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини. Вона передбачала запровадження хлібної монополії й т. зв. "твердих" цін на хліб (26 січня 1919 р.) та, головно, продрозкладки (або продрозверстки). Сутність останньої була доволі суперечливою. Хоча вона і мала вигляд обміну товару на гроші, назвати її торговою операцією було складно (С. Кульчицький): держава платила за вилучену продукцію, однак платила саме стільки, скільки вважала за потрібне. Не була вона й податком, бо не прив'язувалася до обсягу вирощеної продукції через встановлений відсоток. Величина розкладки визначалася тільки двома чинниками: потребами держави у продовольстві та її здатністю в особі Наркомпроду і його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. З цього погляду, продрозкладка була, по суті, реквізицією.

Комуністичний розподіл вироблених у країні продуктів і продрозкладка, на якій він базувався, в підконтрольній більшовикам Україні були запроваджені декретами ВУЦВК від 12 квітня 1919 р.: "Про загальнодержавний облік та розподіл продуктів і предметів домашнього господарства" та "Про розверстку надлишків врожаю 1918 р. та попередніх років". Однак для вирішення цієї проблеми ще були прийняті урядові рішення про заборону спочатку вільної торгівлі хлібом, а потім - і торгівлі взагалі, формування "загороджувальних реквізиційних продзагонів" на залізницях та водних шляхах, заборона перевезення борошна, муки, зерна, м'яса, масла, цукру та торгівлі ними. Реалізація цих організаційно-правових заходів означала запровадження в УСРР т. зв. "продовольчої диктатури", що призвело до остаточної руйнації ринку продовольства, уведення "єдиної загальнодержавної карткової системи" (1 серпня 1919 р.) на території України, контрольованої більшовиками.

Головним методом вирішення проблеми забезпечення населення продуктами харчування, на який покладалися більшовики, був терор. Так, наприкінці липня 1919 р. Ленін в директиві членам Ради праці та оборони зазначив, що до кожного з 1900 українських повітів принаймні двічі мали "завітати" підрозділи Червоної армії з метою реквізиції харчових запасів; що слід запровадити інститут заручників, які своїм життям повинні були відповідати за виконання більшовицьких планів; а саме: реквізицію продовольства, цілковите вилучення зброї у місцевого населення, налагодження охорони промислових об'єктів та продовольчих складів тощо.

Першим нормативно-правовим актом, в якому йшлося про наміри по-новому розв'язати проблему землекористування, став Маніфест до робітників та селян України (29 листопада 1918 p.). У ньому чи не вперше в Україні було оголошено про наміри конфіскації всіх поміщицьких, монастирських і т. зв. куркульських земель. Однак правовою основою фактичної реалізації цього намір) стала інструкція Наркомзему УСРР "Про розподіл земель у тимчасове зрівняльне користування" (11 березня 1919 p.), якою встановлювалися граничні норми земельних наділів для селянських господарств при розподілі конфіскованої землі: від 12 десятин на Лівобережжі і до 30 десятин у степовій зоні. Розподіл конфіскованих поміщицьких, монастирських та церковних земель здійснювали земельні відділи при сільських та волосних радах.

Ліквідація ринкових відносин - центральний пункт комуністичної доктрини - вимагала цілковитої заміни приватної власності на засоби виробництва на державну власність. При цьому йшлося не тільки про власність буржуазії та поміщиків, а й про власність селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців. У прийнятій весною 1919 р. партійній програмі наголошувалося, що РКП(б) розглядав організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці Фактично йшлося не стільки про ефективність, як про перетворення селян у найманих працівників державних сільськогосподарських підприємств. Тому в ході аграрних перетворень більшовики домагалися створення колективних форм господарювання ~ комун, товариств спільної обробки землі (тсозів), артілей - з якими пов'язувалися сподівання на різке підвищення продуктивності сільського господарства. Паралельно з колективними господарствами запроваджувалася державна форма - радгоспи, що мали стати зразком господарювання для бідняків та середняків та надавати їм допомогу.

Схожі статті




Історія держави і права України - Терлюк І. Я. - "Воєнний комунізм" як організаційно-правова форма здійснення соціально-економічної політики радянської України

Предыдущая | Следующая