Інвестиційна діяльність - Майорова Т. В. - 1.6. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Концептуальні основи державного регулювання інвестиційних процесів у країнах із ринковою економікою змінювалися та розвивалися під впливом розвитку економічної теорії, яка базувалася на класичній, неокласичній, кейнсіанській та інших моделях механізму ринкового регулювання національної економіки.

Зокрема, класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом (1723-1790) і Давидом Рікардо (1772-1823), здійснила великий вплив на подальший розвиток економічної науки та формування економічної політики держави. Універсальність та космополітичність класичної теорії (характеристика якісних основ ринкової економіки - вартість, ціни, доходів, інвестицій та інших джерел, доведення об'єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва) забезпечували їй виняткову увагу у будь-якій країні, хоча особливості економічного розвитку кожної з них сприяли її модифікації. Класичні доктрини набули розвитку у працях "економістів нової хвилі" - Сея, Лодердейла. Мальтуса, Сенсора, Бастіа, Мілля та інших, які висвітлили проблеми відповідного етапу розвитку суспільства. їх особистий внесок у теорію інвестицій полягає у визначенні ролі держави у регулюванні інвестицій та інвестиційних процесів, зокрема [11]:

◊ Жан Батист Сея (1767-1832) трансформував теорію про трудове походження багатства в теорію трьох факторів виробництва: людина, капітал та земля - основні агенти виробництва, чинники зростання багатства у суспільстві. На думку Сея, збільшення пропозиції є передумовою зростання попиту. На підставі ринкових законів Сея, згідно з якими врівноважування економіки відбувається через ціноутворення, він формулює свою доктрину щодо державного регулювання економки, а саме: завданням доброго уряду є стимулювання виробництва, а поганого - попиту, бо проблема попиту вирішується разом із отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.

◊ Джеймс Лодердейл (1759-1839) - його суттєвим внеском у теорію інвестицій було визнання ролі реальних доходів у процесі інвестування та визначення порядку формування сукупного попиту, раціонального та рівномірного його розподілу між верствами населення, а також впливу фіскальної політики держави на сукупний попит і привернення уваги до проблеми науково-технічного прогресу як чинника інвестицій.

◊ Томас Мальтус (1766-1834), як і всі тогочасні економісти приділяв значну увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток. Обстоюючи право па вільне підприємництво як основну умову саморегулювання економіки, Мальту водночас був прихильником втручання держави у сферу міжнародної торгівлі. У вільній торгівлі він передбачає загрозу для нормальної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив імпортних товарів негативно впливає на прибутковість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати імміграції інвестиційних товарів і капіталів. Іноземні інвестиції, на думку Мальтуса, є стабілізатором, що забезпечує вирівнювання коливань попиту на інвестиційні товари. Немає необхідності їх регулювати, оскільки вони припливають у пошуках високої норми прибутку. Однак держава повинна обережно ставитися до іноземних капіталів, особливо до відпливу таких, що загрожують балансу попиту на капітал.

◊ Джеймс Мілль (1773-1836). Особистий внесок Мілля в теорію інвестицій полягає у визначенні ролі держави в регулюванні інвестицій та інвестиційних процесів, зокрема, через грошову політику держави. Він виходив із нейтральності грошей, стверджуючи, що вони лише беруть участь у перерозподілі доходів і не впливають на інвестиції. Гроші не г капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Тому й банківський кредит покликаний лише "переказувати" капітали з однієї сфери в іншу. Але стосовно інфляції, Мілль погоджується, що вона є суттєвим чинником капіталоутворення. Він аналізує можливість застосування інфляційних заходів для регулювання інвестиційних потоків, спрямування їх у необхідне русло. Інфляція підвищує норму процента тоді, коли її спричинено державними витратами, що фінансуються за рахунок випуску неконвертованих паперових грошей, але одночасно додатковий банківський кредит або приплив золота веде до зниження норми процента. Обсяги кредитних операцій та інвестицій зростають, якщо норма процента знижується. У точці рівноваги ринкова норма процента і прибутку на капітал вирівнюються, забезпечуючи стабілізацію інвестиційних процесів. Отже, неконвертована валюта може бути використана державою з метою валютного регулювання ставки процента. Одним із найважливіших важелів, за Міллем, є оподаткування, яке зумовлює підвищення цін і звужує попит. Він зазначає, що якби можна було відокремити споживання від інвестицій, то податок на споживчі товари був би бажанішим, ніж податок на доходи. Але оскільки цього зробити не можна, не зруйнувавши основи інвестування, необхідно шукати інші шляхи поповнення бюджету, наприклад використовуючи прогресивне оподаткування надмірних нетрудових доходів (ренти, процента).

У другій половині XIX ст. та на початку XX ст. спостерігається трансформація класичної інвестиційної концепції у нові неокласичні теорії. Зокрема, у 20-х роках в США з'явилась група економістів-прихильників ідеї стабілізації економіки через регулювання інвестиційного циклу за допомогою виваженої кредитно-грошової політики, лідером якої був Ірвінг Фішер (1867-1946). У своїх працях Фішер зазначає, що на економіку впливають зовнішні щодо дії ринкових сил чинники - передусім державні грошові інститути, які формують грошову масу. Держава, змінюючи обсяги пропозиції грошей, здатна впливати на ставки дохідності, тим самим посилюючи "ефект доходів" щодо "ефекту заміщення". Фішер розкриває механіки впливу грошової маси па розміри заощаджень: пропозиція грошей у короткостроковому періоді знижує розміри процентних ставок, але за більш тривалого часу збільшення кількості грошей в обігу призводить до "розкручування" інфляції та спричиняється зростання процентних ставок. Водночас, інфляція спонукає до негайного споживання, звужуючи обсяги заощаджень і руйнуючи основи майбутнього інвестування.

Фішер вперше докладно описав зв'язок між процентною ставкою і темпами інфляції. Він показав, що прогнозоване зростання рівня інфляції призводить до пропорційного зростання процентних ставок і, навпаки, зниження прогнозованого рівня інфляції веде до зниження рівня процентних ставок. Ця закономірність отримала назву "ефекту Фішера". Згортання інвестиційного потенціалу суспільства і сповільнення темпів економічного зростання внаслідок розширювальної грошової політики держави та інфляції згодом назвали "правилом Фішера". [11, с. 70-72]

На основі класичних та неокласичних теорій на початку XX ст. була започаткована доктрина економічного регулювання державою економіки, зокрема у працях Д. Гобсона, Л. Пігу, Р. Хоуїрі та інших.

У працях Джона Гобсона (1858-1940) розкрита функція держави на інвестиційному ринку - суспільство не може регулювати споживання, але воно може впливати на доходи, зрівнюючи їх для запобігання нераціональному, марнотратному споживанню заможних верств населення. Перерозподіляти доходи держава може фіскальними та регламентуючими методами. Останнє стосується визначення й законодавчого затвердження мінімального рівня заробітної плати. Витрати держави на соціальну допомогу сприяють розширенню кола споживачів традиційних товарів, а також збільшенню заощаджень. Держава також повинна створювати додаткові робочі місця та інвестувати створення для неї галузей виробництва. Отже, Гобсон вважав, що держава може й повинна створювати умови, які б сприяли розвитку інвестиційних процесів.

Артур Пігу (1877-1959) визначає за неможливе втручання держави в економіку на мікроекономічному рівні і формулює теорію "зовнішніх ефектів", відповідно до якої руйнування ринкових механізмів відбувається під впливом зовнішніх щодо економіки чинників, дію котрих зумовлено розбіжністю приватних та суспільних інтересів, розбіжністю інтересів фірм та суспільства загалом. Формою прояву таких розбіжностей є суперечність між прибутками та національним доходом. Ці зовнішні чинники утворюють середовище, в якому функціонує економіка. Пігу доводить, що держава може впливати на них. не гальмуючи вільної дії ринкових механізмів і стимулюючи економічний розвиток.

Таким чином, у центрі уваги Пігу опиняються інвестиційні процеси, інтенсивність яких зумовлює відповідний рівень економічного зростання. Тому він досліджує проблему формування державного середовища. Як засоби виливу на формування відповідного інвестиційного середовища він розглядає непрямі - грошову сферу, перерозподіл доходів за допомогою фіскальних засобів, субсидування розвитку перспективних галузей і капіталовкладення за рахунок бюджетних витрат, а також прямі - використання державою "зовнішніх ефектів" через адміністративний вплив: контроль за ціноутворенням і встановлення квот та тарифів з метою обмеження влади монополій на ринку.

Ральф Хоутрі (/879-1975), інший представник неокласичної теорії, вважав, що основою економічної системи будь-якої країни є грошово-кредитна політика, а щоб така політика була ефективною, необхідний контроль держави передусім за діяльністю банків.

Ральф Хутрі визначав, що грошово-кредитна політика держави маг бути гнучкою: не надто експансіоністською, не надто обмежувальною. Дійовими чинниками такої політики мають бути: інвестиційна діяльність самої держави; надання державою кредитів комерційним банкам під регульовану ставку відсотку; політика високого рівня заробітної плати, що маг забезпечити пропорційно більший приплив грошей і пропорційно вищі прибутки і ціни; перерозподільна політика держави, що мас сприяти частковому вирівнюванню доходів. Політика у сфері заробітної плати та кредитно-грошова політика мають бути взаємопов'язані, бо тільки за рахунок стабілізації процесів інвестування можна забезпечити грошову рівновагу і стабільність заробітної плати та цін.

Майже всі представники неокласичного напряму початку XX ст. визнавали. що в центр економічного розвитку треба покласти інвестиційні процеси, які саморегулюванню не піддаються, а потребують координуючою втручання з боку держави.

Вагомого значення проблемі державного регулювання інвестиційних процесів і формування інвестиційного середовища за умов кризового розвитку надав Джон Мейнард Кейнс (І8НЗ-1У46). Провідна ідея теорії Кейнса - необхідність державного регулювання капіталістичної економіки, зокрема свідомого створення макроекономічних умов для економічного зростання через формування економічних механізмів залучення інвестицій у національне господарство. Він не заперечує впливу меркантилізму на його концепцію державного регулювання економічних процесів: як і меркантилісти, він розглядає збільшення маси грошей в обігу, як засіб їхнього здешевлення і. відповідно, зниження ставок процента; схвалює зростання цін як засіб стимулювання розвитку торгівлі й виробництва; стверджує, що недостатня кількість грошей в обігу породжує безробіття і скорочення виробництва; підносить проблеми економічної політики до національного рівня.

Кейнс уперше вказує на необхідність стимулювання інвестиційного процесу шляхом втручання держави в економіку через стимулювання ефективного попиту. Узявши як засадну тезу те, що визначальною складовою ефективного попиту є інвестиційний попит (виробниче споживання), Кейнс пропонує виливати на інвестиційні процеси за допомогою грошово-кредитної та бюджетної політики.

Грошово-кредитна політика, за Кейнсом, має, базуватись на врахуванні "ефекту Фішера", у т. ч. заходи, спрямовані на створення ілюзії підвищення норми прибутку, щоб сприяти інвестуванню заощаджень, а саме:

È помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, що забезпечує знецінення заощаджень та створює ілюзію збільшення доходу на інвестовані кошти, а з іншого боку, внаслідок інфляційного очікування сприяє зростанню поточного споживання;

È планове зниження норми процента через штучне зниження і фіксацію норми процента на державні кредитні засоби (Кейнс не виключав, що коли зниження ставки процента відбуватиметься одночасно зі збільшенням грошової маси, може виникнути "пастка ліквідності", тобто спрацює правило Фішера).

Бюджетні методи, які є складовою економічної програми, Кейнс пов'язує зі збільшенням державних витрат та зменшенням доходів бюджету (дефіцит державного бюджету). Він пропонує:

- використовувати щодо підприємців, що здійснюють інвестування, стимулюючу систему оподаткування;

- нарощувати державні інвестиції в пріоритетні галузі (такі, що стимулюють розвиток інших виробництв) за рахунок витрат бюджету;

- створити систему держзамовлень і держзакупівель, що дало б можливість підприємцеві прогнозувати наслідки своєї діяльності;

- здійснювати державне субсидування корпорацій з метою стимулювання інвестицій;

- розвивати державну позичкову систему, яка уможливлювала б вплив на ставку процента;

- розвивати та підтримувати систему суспільних робіт (навіть щодо "паразитуючих" виробництв, особливо виробництва озброєння).

Як важливий фактор стимулювання інвестиційної діяльності, Кейнс розглядає споживчий попит, а тому завданням державної політики вважає виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення. З цією метою він пропонує створити цілу індустрію, підпорядковану ідеології економічного відродження (пропаганда через засоби масової інформації, кіноіндустрія, освітні заклади тощо).

Значну роль у макроекономічній моделі Кейнса відіграє механізм інвестиційного мультиплікатора.

Мультиплікатор - це відношення обсягів доходів до обсягів інвестицій. Інвестиційний мультиплікатор власне і є показником зростання попиту та, відповідно, й доходів зі збільшенням інвестицій. Таким чином, Кейнс формулює правило:

• будь-який новий приріст інвестицій автоматично забезпечує приріст сукупних доходів, в яких частка заощаджень зростає переважаючими темпами стосовно частки, котра споживається, а, отже, забезпечується основа майбутніх інвестицій.

На думку Кейнса, мультиплікатор дає змогу оцінити ефект від державного стимулювання, тобто державних витрат. Стимулюючий ефект мультиплікатора залежить від багатьох факторів. Так, якщо збільшуються податки, то розміри віддавання державних витрат знижуються. Якщо імпорт є досить значним, то частина "нових" доходів йде за кордон, зростає ймовірність дефіциту платіжного балансу.

Оскільки за Кейнсом, інвестиційна діяльність є менш стабільною, сильніше впорядкованою зовнішнім впливам, ніж сфера попиту, то приймаючи рішення з макроекономічного регулювання, економічну політику слід будувати саме на дії мультиплікаторних зв'язків.

Окрім названих напрямів розвитку економічної науки в сучасних умовах, у практиці державного регулювання інвестиційних процесів використовуються й інші пропозиції, сформульовані в рамках різноманітних економічних теорій. Усі вони свідчать про те, що ефективність регулювання в умовах ринкової економіки визначається переважно кон'юнктурою інвестиційних ринків, що склалася, га очікуваною (прогнозованою), які в широкому розумінні слід розглядати як сукупність ринків інвестицій (процеси накопичення й використання ресурсів) і ринків інвестиційних товарів (здебільшого, процесів емісії й розміщення фінансових активів). У зв'язку з цим, та чи інша модель системи державного регулювання інвестиційної діяльності має застосовуватися залежно від кон'юнктури інвестиційних ринків.

Теоретична та практична цінність систем державного регулювання, апробованих у країнах із ринковою економікою є для України дуже важливою. Однак перехідний характер української економіки має свої специфічні особливості, які роблять неможливим наслідування досвіду становлення ринкових відносин в передових країнах світу і подолання негативних наслідків кризових явищ.

В умовах реформування економіки в Україні мають бути розроблені власні механізми державного регулювання інвестиційних процесів, орієнтовані на створення правових основ функціонування на ринку капіталу, формування стратегічних та тактичних цілей і пріоритетів, дотримання соціальних цінностей, спрямованості інвестицій па вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції, частковий перерозподіл доходів галузей і виробництв. регулювання зовнішніх інвестицій і валютного ринку, спрямування інвестицій на розвиток економіки і повну зайнятість.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканськими і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності складається з управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контролю за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність, див. рис. 1.5.

Відносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльності в Україні, регулюються Законом "Про інвестиційну діяльність" [1] та іншими законодавчими актами України. Інвестиційна діяльність суб'єктів

України за її межами регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється, відповідними договорами України, а також спеціальним законодавством України.

важелі державного впливу на інвестиційний клімат

Рис. 10.1. Важелі державного впливу на інвестиційний клімат

Особливості здійснення інвестиційної діяльності на території України суб'єктами інвестиційної діяльності, розташованими за межами України, а також цими суб'єктами і суб'єктами України в зонах вільного підприємництва в Україні визначаються спеціальним законодавством України. При цьому створюються пільгові умови інвесторам, що здійснюють інвестиційну діяльність у найбільш важливих для задоволення суспільних потреб напрямах.

Інвестиційна діяльність суб'єктів України за її межами регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється, відповідними договорами України, а також спеціальним законодавством України.

Одним з найважливіших методів державного регулювання інвестиційної діяльності є обов'язкова комплексна державна експертиза інвестиційних програм та проектів. Інвестиційні програми та проекти будівництва незалежно від джерел фінансування підлягають обов'язковій комплексній державній експертизі у повному обсязі, крім об'єктів, затвердження проектів будівництва яких не потребує висновку комплексної державної експертизи. Перелік таких об'єктів встановлюється Державним комітетом з будівництва та архітектури відповідно до законодавства.

Держава гарантує стабільність умов здійснення інвестиційної діяльності, дотримання прав і законних інтересів її суб'єктів. Умови договорів, укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності) встановлені умови, що погіршують становище суб'єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору.

Державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися в діяльність суб'єктів інвестиційної діяльності, крім випадків, коли таке втручання допускається чинним законодавством і здійснюється в межах компетенції цих органів та посадових осіб.

Інвестиційну діяльність держава регулює і через захист інвестицій - це комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню цілі внесення інвестицій, ефективній діяльності об'єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.

Держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності, а також іноземних інвестицій. Захист інвестицій забезпечується законодавством України, а також міжнародними договорами України. Інвесторам, у тому числі іноземним, забезпечується рівноправний режим, що унеможливлює застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, їх використанню та ліквідації, а також передбачаються умови і порядок вивозу вкладених цінностей і результатів інвестицій.

З метою забезпечення сприятливого та стабільного інвестиційного клімату держава встановлює державні гарантії захисту інвестицій.



Схожі статті




Інвестиційна діяльність - Майорова Т. В. - 1.6. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Предыдущая | Следующая