Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 12.6. Загальна економіко-політична рівновага і хабарництво

З позиції неокласичної економічної теорії економічна політика формується і здійснюється за межами економічної системи, відповідно до максимізації суспільної функції добробуту. Високий рівень досконалої конкуренції забезпечує як безособистісний характер усіх ринкових угод, так і прийняття "ідеальним" чиновником рішень на основі об'єктивних меритократичних критеріїв, не зазнаючи впливів особистих, етнічних або сімейних зв'язків. На противагу цьому в рамках теорії суспільного вибору всі заходи державної економічної політики розглядають як ендогенні для економіко-політичної системи, оскільки їх сутність визначають під впливом запитів суб'єктів політичного ринку (виборців, членів груп тиску), які одночасно є економічними суб'єктами (В. Гетіч і С. Вайнер "Економічна ефективність, політичні інституції і політичний аналіз" (1993)). Тому практика хабарництва може забезпечити заміщення деперсоналізованої меритократичної процедури деперсоналізованою, що грунтується на підкупі, або ж зміцнить систему персональних привілеїв, основою яких е тісні особисті зв'язки. Така концептуальна схема становить аналітичне ядро теорії ендогенного визначення економічної політики, в якій головну увагу приділяють поведінці суб'єктів політичного ринку, котрі максимізують власні цільові функції, і накладеним на них обмеженням (перш за все, інформаційним та інституціональним).

Розвиток цього напряму теорії асоціюється насамперед з працями Дж. Стіглера "Теорії економічного регулювання" (1971), С. Пельцмана "До питання загальної теорії регулювання" (1976) і роботами М. Клерка, Дж. Гардінера, М. Олсона, X. Хаймера та ін., які детально охарактеризували вплив галузевих груп тиску і хабарництва на прийняття рішень щодо регулювання сфери їх діяльності. Пізніше такий підхід використовували у процесі аналізу широкого кола проблем як галузевого, так і макроекономічного регулювання, при одночасовому ускладненні структури взаємодії між суб'єктами політичного ринку.

Як ендогенний розглядають визначений параметр державної політики (наприклад, обсяг бюджетних субсидій, ставки податку, величину зовнішньоторговельного тарифу, суму субсидій певної галузі), якщо його вибір можна пояснити раціональною максимізуючою поведінкою індивідів. Такий підхід дає змогу поширити метод аналізу загальної і часткової рівноваги як на політичну сферу, так і на економіко-політичну систему загалом.

Єдиний спосіб оцінювання наслідків хабарництва - його порівняння із системою, в якій його немає, У цьому разі оцінювання реальних фактів хабарництва залежатиме не тільки від індивідуальних етичних уявлень стосовно власне феномену хабарництва, але й від того, які зміни в сукупності рішень, що приймаються (у бік більшої чи меншої деперсоналізації та об'єктивності) вони спричинюють, а також від того, як оцінюються такі зрушення - позитивно чи негативно. Про значущість такого аналізу свідчать певні погляди: одні дослідники, наприклад, розглядають хабарі у слаборозвинених країнах як пережиток племінних звичаїв, інші, серед яких М. Кларк і Г. Хандерхаймер, вважають, що хабарі порушують традиційну систему відносин і сприяють економічному розвиткові країни.

На політичному ринку виборні члени представницьких органів турбуються про своє переобрання, вони також заінтересовані у підвищенні власних доходів. Наприклад, розглянемо ситуацію виборців в Україні, які досконалою поінформовані про те, як голосують законодавці, але не можуть безпосередньо відстежувати факти хабарництва. Якщо шанс законодавця на переобрання повністю залежить від того, за які рішення він голосує, то навіть неморальний політик буде проти отримання хабарів, коли їх обсяги будуть недостатніми, щоб забезпечити йому компенсацію зниження шансів бути переобраним. За інших рівних умов можна очікувати, що політики, котрі отримують найменші хабарі, повністю впевнені або у перемозі на перевиборах, або у поразці, оскільки в обох випадках зменшення підтримки електорату здатне лише у незначній мірі вплинути на остаточний результат. Отже, за певного рівня значущості питання, що розглядається, для електорату, чим менша різниця у популярності між політиком і його конкурентом, тим більший мінімальний обсяг хабара, який він погодиться прийняти.

Це стосується не тільки політичних діячів, а й фракцій і партій загалом. Група тиску діє на користь проведення вигідної для неї економічної політики, або прийняття законодавчого акта, причому оптимальній стратегії її поведінки відповідає такий обсяг витрат на лобізм, коли його граничні витрати і вигоди збігаються (сутність поняття "вигідний" полягає у прирості доходів у результаті проведення сприятливої державної політики). У свою чергу, стратегія політичних дій передбачає визначення балансу між інтересами груп тиску і виборцями. Партія влади, здійснюючи сприятливу для груп тиску політику (наприклад, уведення імпортних тарифів, контроль за цінами та ін.), завдає шкоди виборцям. Водночас вона отримує від групи тиску ресурси (хабарі), котрі може використовувати в компанії політичної реклами з метою підвищення популярності у виборців. Оптимальним є таке значення параметрів економічної політики, за якого граничне зменшення популярності дорівнює її граничному приросту. Аналогічно може бути і щодо політичних партій, які ведуть боротьбу за перемогу на чергових виборах і розкривають у процесі передвиборної кампанії цільові параметри своєї майбутньої економічної політики.

Окремі сучасні економісти діяльність суб'єкта прийняття політичних рішень у межах ділового циклу розглядають як джерело циклічних коливань в економіці. Найбільш популярною є модель, викладена у праці У. Норд-хауза "Цикли політичної діяльності" (1975). Метою політичних партій, згідно з такою моделлю, вважають перемогу на виборах, а популярність партії влади залежить від становища економіки в період, що передував виборам. Дослідник робить такі висновки: 1) партія влади в міру наближення терміну виборів намагається здійснювати "популярний" курс щодо стимулювання економічного зростання, у тому числі шляхом активної грошово-кредитної та бюджетної політики; 2) партія-переможець на виборах вимушена одразу проводити "непопулярний" курс боротьби з інфляційними наслідками політики, яку здійснювали у період передвиборної кампанії. В економіці виникає циклічний процес: безпосередньо перед виборами спостерігається прискорене економічне зростання і збільшення інфляції, а в період після виборів темп інфляції зменшується, і в результаті дефляційної політики знижуються й темпи економічного зростання

Недоліком такої моделі було припущення про короткозору поведінку виборців, які не можуть розпізнати егоїстичної поведінки політиків і передбачити навіть середньотермінові наслідки "популярної" політики. Тому удосконалення моделі Нордхауза відбувалося шляхом урахування здатності виборців до "навченості". Факт більшої інформованості політиків у галузі економічного розвитку, ніж виборців, дає їм змогу підвищити свою популярність, стає ключовим у можливому виникненні політичного ділового циклу.

Праця Д. Гібса "Політичні партії і макроекономічна політика" (1977) та інші є основою альтернативного напряму в моделюванні політичного ділового циклу. Характер економічної політики залежить від політичного спрямування партії влади - "ліві" чи "праві". Перші зацікавлені, насамперед, у боротьбі з безробіттям (навіть за рахунок зростання інфляції), другі

- більше уваги приділяють недопущенню інфляції (навіть шляхом зростання безробіття). Д. Гібс пов'язує це з традиційною орієнтацією: "ліві" партії підтримують найманих працівників, а "праві" - великий бізнес, де впливові позиції займають кредитори, які передусім страждають від інфляції. Згідно з моделлю Гібса, коливання в економіці генеруються зміною "правих" і "лівих" урядів, причому наслідки політики, яку вони здійснюють, відчутні протягом усього терміну їх повноважень. У досконаліших моделях такого виду передбачається, що економіка адаптується до "шоків", спричинених зміною урядів, а тому їх результати виявляються лише протягом обмеженого часу.

Сучасна практика, за емпіричними дослідженнями А. Алесіна і Н. Роубіні ("Політичні цикли в країнах ЄС" (1992)), більше відповідає моделі Гібса, а не Нордхауза. Разом із тим в останнє десятиріччя дослідники більше уваги приділяють не моделям політичного ділового циклу, а більш загальним моделям ендогенного визначення державної макроекономічної політики.

Одним із найвагоміших результатів практичного використання такої моделі є концептуальна доказовість суперечності між економічною ефективністю, що розраховується за критеріями Парето, і політичною, умовою якої є максимізація кожною категорією суб'єктів політичного ринку своєї цільової функції в рамках обмежень, що накладаються аналогічною поведінкою інших суб'єктів. На думку М. Олсона, "невидима рука економічного ринку збільшує багатство народів, а "невидима нога" політичних ринків - знижує його. Прибічники такого підходу підтримують думку, що послабити негативні наслідки орієнтації економічної політики на залити груп тиску можна тільки за допомогою спеціальних конституційних обмежень.

Якщо немає потреби збирати пожертвування на ведення передвиборних компаній, отримані засоби використовуються тільки на особисті цілі, тому є жорстка альтернатива між отриманням хабарів і вірогідністю переобрання. Вивчаючи цей факт у книзі "Корупція" (1978), С. Роуз-Аккерман зазначає, якщо засоби, одержані як хабарі, можна витрачати і на проведення передвиборних компаній, і на особисті потреби, то усі політики можуть бути схильними до корупції залежно від відмінностей у моральних переконаннях законодавців і значущості для електорату того питання, на рішення якого хоче вплинути той, хто дає хабарі.

Подібно до хабарництва у середовищі законодавців це явище може поширюватися як в державному, так і в приватному секторах економіки. Хабарництва майже немає в умовах досконалого конкурентного ринку, коли постачальники продають, а покупці купують будь-який товар за ринковими цінами. Щоб виникла корупція, потрібне функціонування недосконалого ринку. Наприклад, державні замовлення, або отримання доступу до джерел пропозицій, можуть бути настільки великими, що їх реалізація забезпечує економію на масштабах виробництва. Хабарі передбачаються у разі очікуваного надлишкового прибутку, за рахунок якого їх можуть виплачувати, а якщо хабарі приймають, то причина полягає в тому, що суб'єкти, у підлеглості яких перебуває агент, виконуючи державні закупки, або є у зговорі з ним, або не мають можливості здійснювати адекватний моніторинг його діяльності за допомогою такого методу, як порівняння ринкових цін з цінами, передбаченими у контракті.

На перший погляд у подібних ситуаціях корупція сприяє підвищенню економічної ефективності, оскільки найконкурентоспроможніші фірми очікують одержати найбільші прибутки і тому готові заплатити хабар максимальної величини. Проте це надто спрощений підхід, оскільки:

1) фірма може шляхом різних хитрощів зменшити якість продукції таким чином, що державні контролери не зможуть безпосередньо визначити цей факт;

2) якщо між менеджерами фірми є відмінність у мірі законопослушності, то перевага буде на боці тих, хто найбільш неперебірливий у засобах;

3) приховування фактів давання хабарів призведе як до значної витрати ресурсів, так і до неефективного функціонування ринку внаслідок недостатньої інформації.

Таким чином, відповідності між ефективністю діяльності фірми і величиною пропонованого їй хабара немає.

Досліджуючи явище хабарництва в економічному контексті, Г. Беккер і Дж. Стіглер зробили низку висновків, що належать до проблеми корупції. Учені зазначають важливість формування у робітників заінтересованості у збереженні зайнятості на фірмі (установі), наприклад шляхом надання пенсій за безперервний стаж роботи. Це сприятиме тому, що працівники будуть уважнішими і менш схильними приймати ризиковані пропозиції, що можуть призвести до звільнення. У ширшому розумінні очікувані покарання за хабарництво потрібно порівнювати з граничними вигодами від граничного приросту прибутку, отриманого в результаті хабара. У противному разі хабарництво буде попереджено не повністю.

На нижчому рівні посадові особи часто володіють достатньою свободою у вирішенні питань про те, хто має одержати рідкісне благо, наприклад муніципальну квартиру, ліцензію на торгівлю спиртними напоями, спрямування справи до конкретного судді та ін. Нині суб'єкти (санітарні та податкові інспектори, інспектори з техніки безпеки і міліція) мають повноваження оштрафовувати але при цьому можуть на власний розсуд утриматися від виконання цієї функції. Хоча легальний ціновий механізм у більшості випадків є субститутом хабарів, з погляду державної політики часто виникають серйозні причини, щоб не зважати на ринкове розв'язання проблеми. С. Роуз-Аккерман вбачає найефективнішим у попередженні корупції серед суб'єктів, які розподіляють блага і оштрафовують творення конкуренції з метою стягнення протизаконно отриманих грошей, цінних речей тощо. На думку дослідника, це сприятиме зменшенню заінтересованості посадових осіб в отриманні хабарів, оскільки їх величина вже не компенсує ризик затримання і розкриття. Конкуренція серед чиновників, котрі розподіляють рідкісні блага, формується шляхом надання претендентові на одержання цього блага права на подання повторної заявки, якщо попередню відхилив один із чиновників. Тоді наявність кількох правдивих чиновників за такої системи сприятиме чесній поведінці інших. Наприклад, власник магазину не даватиме великий хабар корумпованому інспекторові, якщо очікує, що найближчим часом його перевірятиме інший, "незалежний" інспектор.

Отже, використання конкурентних факторів у попередженні корупції може бути важливою складовою боротьби із хабарництвом чиновників нижчого рангу. Проте варто зауважити, що у тих, хто подає заявки, і не має законного права претендувати на отримання блага або власників магазинів із значними технічними і юридичними порушеннями, бажання давати хабарі не зникає, причому вони згодні платити чиновникам більше, якщо очікують, що більшість інших, до яких вони можуть звернутися, є чесними.




Схожі статті




Інституціонально-інформаційна економіка - Чухно А. А. - 12.6. Загальна економіко-політична рівновага і хабарництво

Предыдущая | Следующая