Філософія - Щерба С. П. - 3. Система і метод філософії Г. Б. Ф. Гегеля

Ф. В. Й. Шеллінг критично сприйняв філософію Канта і Фіхте. Мислитель з об'єктивно-ідеалістичних позицій здійснив спробу побудови діалектичної картини розвитку природних процесів і форм як продукту взаємодії протилежно спрямованих сил. Явища і процеси неживої природи він витлумачив як передумову розвитку живих організмів, встановлюючи, таким чином, зв'язок між неорганічною та органічною природою. Природа тлумачилася як прояв невідомих форм життя розуму, котрий проходить цілий ряд етапів від нижчих - неорганічної природи, до вищих - органічних, і знаходить своє завершення у виникненні свідомості.

Шеллінг розглядав сутність природи як боротьбу протилежних і полярних сил. У кожному явищі природи він вбачав результат боротьби різноспрямованих сил, що розвиваються із єдиного начала, і є абсолютною тотожністю суб'єкта І об'єкта, пункт, в якому вони стають абсолютно "однаковими". Мислитель показав, як із єдиного першо-начала виникало і народилося все багатоманіття світу (універсуму).

Діалектика природи Шеллінга - філософське підгрунтя, на основі якого сформувалася і з'явилася "Філософія природи" та діалектичне мислення Г. В. Ф. Гегеля, його здатність розглядати історичний, природний та духовний світ як такі, що постійно еволюціонують, змінюються, розвиваються тощо.

Філософія Гегеля - це гостре протиріччя між системою об'єктивного ідеалізму і діалектичним методом. Якщо метод гегелівської філософії грунтується на геніальній думці про розвиток через протиріччя, перерви неперервностей, заперечення старого новим і таке ін., то система вимагала завершеності, "добудованності до верху", закінченості. Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. У своєму розвитку вона проходить три етапи (ступеня). На першому етапі (Гегель розглядає його у малій і великій "Логіці") абсолютна ідея розвивається у сфері чистої думки, поза простором і часом, накопичуючи свій духовний потенціал. Еволюціонуючи через ряд ступенів, абсолютна ідея, логічно заперечуючи себе, переходить у свою протилежність - природу (матеріальний світ). "Інобуття" абсолютної ідеї розглядається ним туманно, має надуманий характер, про що свідчить "Філософія природи". І третій етап розглядається Гегелем у "Філософії духу", де абсолютна ідея завершує свій розвиток, досягаючи співпадання світового розуму із створеними ним природою і суспільством.

Гегель принципово по-іншому, на відміну від своїх попередників, вирішує цю проблему, показуючи, що походження багатоманіття світу із єдиного начала може бути предметом лише раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення, а основною формою - поняття. Раціональне пізнання він розглядає як особливий вид, в основі якого лежить діалектична логіка, а рушійною силою є суперечність.

Гегель переосмислив природу понять, вважаючи, що "абсолютне поняття" виходить із абсолютної тотожності суб'єкта і об'єкта. Таким чином, "чисте поняття" ("Поняття" з великої букви) ототожнюється ним із самою сутністю речей, але воно відрізняється від понять, ЩО існують в людській голові. Оскільки поняття тлумачаться (розглядаються) діалектично як тотожність протилежностей, то їх саморозвиток підпорядковується законам діалектики. Звідси співпадання діалектичної логіки з діалектикою, яка мислилася і розроблялася Гегелем як теорія розвитку, в основі якої лежить єдність і боротьба протилежностей.

Сам розвиток Гегель схематизує у формі "теза - антитеза - синтез". Теза - начало, вихідна основа об'єкта, а заперечення і становлення протилежності вихідній основі - є антитеза і, нарешті, синтез є запереченням заперечення, зняттям протилежностей. Тут немовби відбувається примирення протилежностей (теза, антитеза) і на їх основі виникає нова якість. Гегелівське "зняття", з одного боку, відкидає все старе, регресивне в об'єкті, а з іншого - зберігає все позитивне і прогресивне, що мало місце в тезі і антитезі. Це збереження у вищій гармонійній єдності. Кожне поняття, а відтак, - кожне явище в природі, суспільстві і духовному житті, за Гегелем, проходить тріадний цикл розвитку - утвердження, досягнувши якого весь процес відтворюється знову, але вже на вищому рівні і так, доки не буде отриманий найвищий синтез.

Діалектика Гегеля грунтується на уявленні, що джерелом розвитку природи, суспільства мислення є саморозвиток понять, які за природою є духовною, логою конструкцією. Звідси діалектика понять визначає діалектику речей, процесів у природі й суспільстві. Діалектика речей, вважає мислитель, є лише відображенням, "відчуженням", "зовнішньою" формою діалектики понять. "Тільки в понятті істина володіє стихією свого існування" вважав Гегель. Логічно, що діалектичне мислення Гегеля завершилося визнанням самодостатньої сутності понять, об'єктивацією "життя понять", життя Логоса або Бога в мисленні. Бог Гегеля мислиться пантеїстично, як безособовий процес саморуху понять, який із необхідністю розвиває свої визначення в діалектиці через розгортання вихідних суперечностей і їх подальше вирішення. Розгортання протиріч підпорядковано необхідності, але у Гегеля вона не є необхідністю причинно-наслідкових зв'язків, а телеологічною необхідністю. Оскільки весь всесвітній діалектичний процес, в кінцевому рахунку, підпорядковується певній цілі - досягненню абсолютного духу, в котрому зняті і вирішені всі суперечності.

Існуючі протилежності суб'єкта і об'єкта в індивідуальній свідомості, на думку Гегеля, тільки й вирішуються шляхом "зняття" протилежностей. Це поступальний процес, в ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи розвитку, котрі пройшло людство протягом всієї історії. Індивідуальна свідомість немов би підіймається драбиною, внаслідок чого кожен окремий індивід наближається до духовного досвіду людства, доторкаючись до спадщини всесвітньої культури і, таким чином, піднімається з філософської точки зору. На вершині кожен індивід, вважав Гегель, в змозі поглянути на світ і на себе з точки зору завершення світової історії, "світового духу", як досягнення результату абсолютної тотожності, тотожності мислення і буття.

Досягнення абсолютної тотожності - це пункт, де філософія залишає сферу буденної свідомості і потрапляє у свою дійсну стихію - стихію чистого мислення. "Мислення про мислення", процес розгортання думок із самих думок, на думку Гегеля, - це сфера діалектичної логіки. Мислитель у "Потілі" ставить завдання і показує саморух понять, об'єктивуючи цей процес: суб'єкт не втручається в рух понять, а лише спостерігає, надає їм можливість самостійно здійснювати своє життя. Він відмічає, що кожне поняття "страждає" однобічністю, в силу чого воно є конечним, і як таке воно з необхідністю "знімає" себе, переходячи у свою протилежність. Тому кожне поняття переходить не у будь-яке поняття, а в "своє інше". Це останнє також знаходить свою конечність, а відтак, переходить у свою протилежність і так, доки не буде досягнутий вищий синтез і здобута "абсолютна і повна істина, осмислююча сама себе ідея", котру Гегель, в дусі Арістотеля, називав "мисленням мислення", досягнувши якого "Логіка" завершується.

Схожі статті




Філософія - Щерба С. П. - 3. Система і метод філософії Г. Б. Ф. Гегеля

Предыдущая | Следующая