Філософія історії - Бойченко І. В. - КУЗАНСЬКИЙ Микола

Кребс Микола, поіменований Кузанським за місцем народження у селищі Куза Південної Германії (1401 - 1464) - теолог (єпископ Вриксенський, Тіроль, кардинал і "легат по всій Германії" - з 1450, генеральний вікарій у Римі за папи Пія II), філософ, учений; мислитель раннього Відродження, добре оволодів спадщиною античної та середньовічної метафізики і водночас перед-хопив основні риси філософії Нового часу. Світогляд К. формувався під впливом платоніків (Прокл, Аеропагітики), містиків (передусім Мейстера Екхарта), пізніх номіналістів (особливо Оккама), аверроїстів, Фоми Аквінського. Віддаючи багато зусиль упорядкуванню соціального та церковного устрою навколо єдиного духовного центру, об'єднанню релігій у єдиній всеохоплюючій системі католицизму, К. водночас був помітним представником тогочасної гуманістичної культури, дружив з Л. Валла та деякими іншими гуманістами, займався математикою та астрономією, розробив проект реформи юліанського календаря, першим склав карту Центральної та Східної Європи.

Автор численних філософсько-богословських творів, в яких на традиційному матеріалі - богопізнання, вчення про єдине, христологія, сотворения світу, ієрархія буття тощо - ста нив і вирішував питання, що стануть чільними для новоєвропейської філософії - методу, антиципації, активності, автентичності, доказовості, точності людського пізнання, закономірностей творчого процесу, монадологі-чного характеру будови універсуму і т. ін.

Одна з найважливіших наскрізних ідей, позначених уже в назві першої великої праці К. "Про вчене незнання", полягає в тому, що уже в усвідомленні неосягненості вищої істини в латентній, "згорнутій", формі міститься знання про неї. Отже, у непізнанному виявляється іі фіксується початково відоме, безпосередньо окреме репрезентує відповідну цілісність, виявом якої воно є, розмаїття занурюється у єдність як у свою основу, утворюючи відповідно непростий, багатоступінчастий процес, у перебігу якого пістрявість чуттєвого долається, як у своїй основі, у раціональних закономірностях; строкатість форм раціонального - у простоті ума, розбіжність умів - у єдності першопричини, в актуально безконечному і невичерпному за багатством своїх характеристик і виявів божественному бутті, в "абсолютному максимумі". Втім, подібне сходження у свою чергу є чимось вторинним, оскільки засноване на принципі розгортання бога у світ з наступним згортанням, поверненням усіх виявів розмаїтого світу до божественної першооснови. Одним із виявів дії означеного принципу і є це сходження.

Така просякнутість світу ("обмеженого максимуму") божественним началом робить, за К., вельми відносними й умовними поняття початку й кінця природної та людської історії, і тим більше -- центру Всесвіту, оскільки Універсум, як наголошував К., є такою сферою, центр якої - довільна її точка. Це зрозуміло, оскільки і початком, і центром, і кінцем, межею природного та людського світу, є, зрештою, бог, еманацією якого й постає світ. За цими, ще суто богословськими, риштуваннями, у К. вже досить чітко прозирає не тільки геліоцентрична (на кшталт Копернікової), а й поліцентрична система космосу. Іншим атрибутом Універсуму є, за К., його монадологічність, взаємоуподібненість, взаємоуособленість усіх речей одна в одній і універсуму загалом.

Особливої уваги К. надає уподібненості людини, її ума (а "людина є її ум") богові. Розглядові цього положення присвячені, зокрема, праці

К. "Про припущення", "Богосинівство", "Простак про ум". Богоподібність людини К. тлумачить вже не просто як еманацію божественного першоначала, а як відтворення його конструктивної здатності у доступній людині сфері, тому богопізнавати людина може через саму себе. Адже вона (людина) має можливість бути, по-людськи. всім, а бог і постає саме нічим не зумовленою можливістю, що передує всьому й збігається з дійсністю. Вищого й найдосконалішого втілення богоподібність людини сягає, за К., в особі Христа як опосередковуючої ланки між богом і світом та втіленням Логосу. Хоч і значно меншою мірою, але й людина, як вважав К., теж постає конечно-безконечною істотою, поєднуючи у собі земне й божественне як своєрідний мікрокосм, що має природну здатність пізнання навколишнього світу за допомогою почуттів (sensus), уяви (vis imaginative), розсудку (ratio) і розуму (intellectus) як вищої теоретичної пізнавальної здібності, повністю відділеної, на відміну від розсудку, від почуттів і уособлюючої собою божественну космічну силу. Своєрідність розуму як вищої пізнавальної здатності К. вбачав у його спроможності виявляти, осмислювати і забезпечувати теоретичне вирішення протилежностей, з яких складаються усі речі, "виявляючи свою природу з двох контрастів шляхом переважання одного над іншим".

З ученням про збіг протилежностей тісно пов'язана й теорія істини К., - невіддільної від своєї протилежності - хиби, заблудження. Саме через дедалі конкретніше осмислення їх співвідношення, за К., поглиблюються наші знання по шляху постійного сходження від частин до дедалі обширнішого цілого.

Вплив К. на подальший розвиток філософії був вельми помітним і тривалим. Він простежується не тільки у флорентійських платоніків, передусім Марсіліо Фічіно, чи пізніше, у Д. Бруно та Етьєна д'Етапля, а й в монадології Лейбніца, системі трансцендентального ідеалізму Шеллінга і, опосередкованіше, у російському духовному ренесансі кінця XIX - початку XX ст. (В. Соловйов, М. Лосський, Л. Карсавін).

Схожі статті




Філософія історії - Бойченко І. В. - КУЗАНСЬКИЙ Микола

Предыдущая | Следующая