Естетика - Газнюк Л. М. - Спорт в просторі культури постмодерну

Оскільки спорт не є мистецтвом, говорити про "постмодерний" спорт можна в контексті тих накладень та навантажень, які він відчуває в сучасному культурному просторі. Як найбільш очевидні ознаки постмодерну в спорті можна виділити декілька явищ.

Це диверсифікація (розширення різноманіття) видів спорту й видів змагань, що почалася тоді ж, коли й "стан постмодерна" - у п'ятидесяті-шістдесяті роки минулого століття. Саме в цей період починається неухильне розширення Олімпійської програми (якщо у 1952 році вона нараховувала 18 видів спорту й 149 дисциплін, то у 1992 році вже 25 видів спорту й 257 дисциплін - при постійних спробах МОК обмежу ватиїї ріст). Зростає кількість видів і в професійному спорті. Диверсифікується також і сам спортивний рух - виникає ціле розмаїття нових змагань, які констатуювалися на різних основах: студентські спортивні рухи (виникають у 1945 р.); регіональні рухи: Паназіатські ігри (1951 р.), Південно-Східноазійські ігри (кінець 50-х рр.), Панафриканські ігри (1965 р.), Панамериканські (1946 р.), Панарабські (1953 р.) та ін.; спортивні рухи під егідою різних конфесій: католицтва, мусульманства (пройшли навіть вже чотири ісламських олімпіади для жінок) і безліч інших.

Одна з головних характеристик постмодерну - взаємопроникнення високої та масової культури - виразилася в спорті у виникненні таких видів як стритбол, пляжний волейбол, футзал і їм подібні. Спортсмен-олімпієць чи професіонал - це фігури "великого" спорту, спорту вищих досягнень, тренування і змагання яких проходять в спеціально відведених для цього місцях, з науково обгрунтованим циклом тренувань, за складними, докладно розробленими правилами. Вказані ж види характеризуються спрощеними правилами, які орієнтовані на доступність спорту для великої кількості людей у будь-яких умовах: на бетонованій площадці, на пляжі, футзал - футбол майже у будь-якому приміщенні.

Інший приклад об'єднання "високої" й "популярної" культури, а також тяжіння постмодернізму до діалогу між різними галузями культури (в даному випадку - мистецтва й спорту): дует Монсеррат Кабальє й Фредді Меркьюрі, що з'явився на відкритті літніх Олімпійських ігор у Барселоні (1992). Це явище оцінюється фахівцями як новий крок "у знаходженні форми, що поєднує "класику" та "авангард"" [В. Звєрєва, с. 66] в мистецтві та зближує сфери культури (мистецтво вокалу і спорт) і які не можна було уявити поряд в класичному та навіть модерному культурному просторі. Таких прикладів тепер безліч - достатньо подивитися відкриття Олімпійських ігор останніх п'ятнадцяти років або виступи на Євробаченні.

Інтерес до засвоєння маргінальних (прикордонних стосовно якої-небудь соціальної спільності) сфер життя у своєрідній позитивній формі знайшов вираження в організації спортивних змагань для інвалідів, які мають сьогодні надзвичайну популярність - це, перш за все, Параолімпійські ігри й спеціальні Олімпійські ігри для розумово відсталих дітей ("Спешиал Олимпикс"), особливо популярні в США.

Як "розмивання границь" між "високим" і "низьким" можна розглядати розмивання границі між аматорським і професійним спортом, що найбільш різко виявилося в професіоналізації Олімпійських ігор.

Різноманітні взаємопроникнення спорту з іншими сферами культури й соціального життя: спорт-мистецтво, спорт-політика, спорт - реклама, спорт -- ток-шоу, спорт -- релігія й т. п. також демонструють постмодерністський полілог культурних феноменів.

Гедонізм постмодерну, в якому домінує установка на отримання естетичної насолоди від будь-якої діяльності, викликав появу й поширення таких "чисто" гедоністичних видів як бодібілдинг, шейпінг, аеробіка, фітнес й т. ін. На перший план в цих видах висувається досягнення зовнішньо-досконалої форми людського тіла, яке можна репрезентувати в сучасному візуально-тілесно орієнтованому просторі. Перевага віддається навіть не тільки формі тіла в цілому, а формі окремих м'язів* їх рельєфності. Слід відзначити, що при цьому часто нехтуються інші покажчики тілесної досконалості: стрункість, пропорційність, гармонійність тіла. Окрім того, дійсно естетичне передбачає осмислену діяльність, яка має бути на щось спрямованою, а не замкненою на собі. Естетична осмисленість рухів людського тіла характеризується їх точністю, легкістю, свободою, погодженістю і досягається координуванням цих якостей в прагненні досягти певної мети (досконале оволодіння технічним прийомом, вдалий виступ). Для гедоністичних видів спорту, як правило, характерна відсутність такої мети, яка і складає дійсний зміст тілесної діяльності. її місце займає прагнення знаходити естетичне задоволення від форми власного тіла та його репрезентації. В цьому можна бачити один з проявів поверхневості культури постмодерну.

Постмодерністська "лабиринтоподібна" свідомість знаходить своє вираження у повсюдному поширенні видів так званої "зеленої хвилі": біг підтюпцем (серед лабіринту кущів і дерев), туристичного руху в Америці й країнах Північної Європи, спеціальних курсів або ігор "на виживання" у лісах (Ейхберг, с. 83). Іншою стороною того ж явища є "внутрішня екологія" зеленої хвилі - освоєння міських центрів марафонами, спортивними святами й індивідуальним бігом.

Однією з визначальних властивостей спорту в культурі постмодерна є його медійність. Сучасний спорт вбудований у систему медіа. Медійні технології використовують багатозмістовність спорту. В сучасному суспільстві спорт постає як майже єдиний феномен, який в змозі природно поєднати традиційні культурні риси та інновації. З одного боку, спорт транслює ті вічні смисли, які були йому властиві ще в античності: красу людського тіла, людського духу в прагненні до перемоги та самореалізації, досконалість рухів і т. д. З другого - спорт став сучасним, вдосконаленим і в плані знаряддя, і в плані технологій тренувань, і в плані масового розповсюдження і багато чого ще. Як пише В. Звєрєва, "його можна розглядати як банк стійких соціокультурних змістів, і як місце для апробації нововведень" [Звєрєва, с. 63]. Базою для таких апробацій є автентичність і видовищність спортивного змагання, що забезпечує йому пріоритетне місце в "візуальному" просторі сучасної культури. Існує, безумовно, і зворотний вплив. Специфіка медіа-технологій накладає різноманітне форматування майже на всі сфери спорту. Міняються пріоритети у висвітленні тих або інших видів залежно від їх видовищності, міняються правила й розклад стартів і ігор, інакше будується організація змагань і організація спорту в цілому, народжуються нові види, адаптовані до медіакультури і т. ін. Власники медіа-засобів зацікавлені в спорті - розмаїтість і динамічність змагань для них ідеальний простір для підготовки й реалізації нових ідей, програм, апробації технологій, перевірки нових видів графіки й т. п. Деякі дослідники розглядають щільний симбіоз спорту й медіа скоріше як позитивний і плідний, інші висловлюють із цього приводу сумніви. Одним із серйозних побоювань є ймовірна можливість виродження спорту в студійний варіант, внаслідок переваги в спортивному телебаченні видовищності над власне спортом.

Медіа-засоби є форматом, в якому спорт сприймається глядачем. Завдання полегшення споживання спортивного видовища досягається шляхом полегшення сприйняття, акценту на видовищний компонент, спрощення. Демонструються й пропонуються як "норма" здоров'я, сила, стрімкість, спритність і т. п., інтрига самого змагання й тріумф перемоги. Все це має, безумовно, позитивний, дійсно гуманістичний зміст. Але, разом з тим, значно менше уваги приділяється багаторічнім зусиллям, які: потрібні для цих досягнень і які і є дійсною нормою, а також тому, що наповнює спортивне життя "зсередини": характеру спілкування з людьми, боротьбі із собою, травмам, самозреченню, самопожертві й т. д. Відповідно, ці визначальні сторони спорту не можуть бути побаченими глядачем і не усвідомлюються ними. Максимальна естетизація (тобто підкреслювання естетичних рис, надмірна акцентуація цих рис) й медійна залученість форматують, спрощують спорт і дещо затемнюють, спотворюють його справжній зміст.

Іронічний, евристичний, імпровізаційний, парадоксальний, ігровий характер некласичної естетики дозволяє уводити в її поле все нові феномени. Спорт стає одним з таких феноменів. Деякі дослідники (В. Вельш) бачать сучасний спорт як один з показових прикладів естетизації життя і, навіть, більше - виказуються припускання, що спорт знаходить сьогодні статус мистецтва. Така точка зору стає можливою завдяки тим концептуальним змінам, які перетерпіли всі три поняття - спорт, мистецтво й естетика. Питання співвідношення, зіставлення спорту й мистецтва буде розглянуте у главі "Естетика спорту". Тут, відштовхуючись від розуміння спорту як, насамперед, змагання, розглянемо ЙОГО нові не класичні естетичні виміри.

У класичній ситуації спорт не був і не міг навіть наблизитися до статусу мистецтва тому, що асоціювався скоріше не з естетикою, а з етикою, символізуючи підпорядкування тіла розуму, волі, дисципліні. Спорт цінувався як школа самовладання, вироблення характеру. Однак у XX ст. ситуація змінилася. Тілесність, чуттєвість стали оцінюватися настільки ж високо, як і розум. Спорт різко зблизився з естетикою, дедалі більше він набирає загальних рис з розважальним шоу особливого роду. Це виразилося, насамперед, у значимості естетичної оцінки - акценті на естетичній стороні виконання, естетичній насолоді вболівальників, новому стилі спортивного одягу. Головне ж - це те, що постмодерністський спорт вважається націленим не на підпорядкування, але на прославляння тіла. Це дійсно так і таке прославляння стало можливим завдяки багатьом культурним і соціальним процесам, які призвели до розкріпачення як здатностей сприйняття, так і взагалі свідомості людини. В той же час телебачення, нові медійні технології вивели спорт у візуальний простір культури. Оскільки візуальність є визначальним аспектом сучасної культури, то і спорт набув певного естетичного забарвлення. Сучасному спорту рівною мірою внутрішньо властиві функціональний Й естетичний аспекти, оцінка за художність виконання впливає на загальний результат. І якщо модерністський спорт усе ще розвивався в руслі дисциплінарних стратегій, то постмодерністський спорт бачиться, як націлений на тілесне звільнення. З раба залізної волі тіло перетворилося в естетично досконалий об'єкт. Свідченням таких змін є еротизація спорту, що (зовнішнім чином, в естетичному прочитанні) протистоїть колишньому баченню спорту як аскези.

Що ж стосується знаходження спортом художнього статусу, то воно стало можливим лише в рамках некласичної парадигми, коли мистецтво перестало бути привілейованим предметом естетики. Нині в естетичного більше шансів одержати статус художнього, чим раніше; більше того, естетичне превалює над художнім. До того ж, спорт зближує з естетичною сферою ігровий принцип, який є визначальним в сучасному мистецько-естетичному просторі.

Саме естетизація спорту дає підставу розглядати його в наближенні до статусу мистецтва. Сприяли цьому й тенденції розчинення мистецтва в житті, синтезу мистецтв, дифузії високої й масової культури: границі між видами й жанрами мистецтва, мистецтвом і немистецтвом (спортом) втратили чіткість обрисів, розсунулися, впускаючи в художню сферу все нові феномени. Спорт як один зі знакових елементів масовості став одним з них.

Незважаючи на те, що на відміну від сучасного художника, спортсмен завжди слідує строгим правилам гри, а не творить їх, справжні спортивні події пов'язані з імпровізаційними моментами, елементами творчості. Що ж стосується смислового поля спорту, то його зміст - у природному драматизмі спортивної події: це драма без сценарію, творчість у чистому виді. Елемент випадковості, надзвичайно значимий в спорті, також зближує його з некласичним мистецтвом. Подібно театральному й кіноглядачеві вболівальник самоідентифікується зі спортсменом, з ідеєю досконалого тіла, яку репрезентує спортсмен.

Постмодерністському спорту властиві багато рис сучасної арт-діяльності, що є, як і естетика, відкритим поняттям. На відміну від мистецтва високого модернізму спорт загальнодоступний і в цьому сенсі деякими теоретиками розглядається як постмодерністське мистецтво для всіх (Вельш).

Більше того, популярність, виразність спорту, адаптованість в соціальному просторі викликає спокусу розглядати його навіть як вид сучасного мистецтва. В такому прочитанні він знімає проблему "смерті мистецтва", шо пов'язується з некласичними й постнекласичними руйнаціями традиційної естетики. Не заміняючи мистецтва, спорт виконує деякі його функції для широкої аудиторії, що втратила контакт із елітарним мистецтвом. В естетичному просторі постмодернізму високе, авторське, експериментальне мистецтво й спорт, дизайн - взаємодоповнюючі види сучасних практик.



Схожі статті




Естетика - Газнюк Л. М. - Спорт в просторі культури постмодерну

Предыдущая | Следующая