Цивільне право. Том 1 - Борисова В. І. - Спадкове право

Вищевикладені відмінності класичних правових систем знаходять своє відображення й у структурі цивільного права, і в існуванні унікальних цивільно-правових інститутів (наприклад, trust), і в різному змісті, що вкладається в адекватні правові поняття. Не знає система загального права ні поділу права на приватне і публічне, ні групування права по галузях, подібного тому, котре здійснюється у праві континентальної Європи, ні взагалі такої галузі, як цивільне право1. Однак варто звернути увагу на деякі специфічні риси інститутів, що з позицій романо-германської правової сім'ї можна віднести до цивільно-правових.

Норми, що регламентують правовий статус фізичних осіб, в Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, у законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві, а в США-у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-американської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздатності (legal capacity). Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (passive capacity), аналогічну за змістом "континентальній" правоздатності, і активну правоздатність (active capacity), що являє собою здатність до здійснення юридичного акту (capacity for performance of legalасі), що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, визнається рівною на підставі принципу загального права, відповідно до якого "право діє, незважаючи на осіб". Правових інститутів визнання особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні в країнах системи загального права інститути емансипації і законного представництва неповнолітніх. Опікун у праві Англії і США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном "юридична особа". Однак поряд із фізичними особами як суб'єктами права розглядаються і штучно створені ними організації. За своїм змістом правовій категорії юридичної особи в системі загального права відповідають категорії: корпорація (corporation) і товариство (partnership), що одночасно являють собою два основних типи юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) корпорації, що являють собою сукупність осіб (corporate aggregate); б) одноособові корпорації (corporation soie), що складаються з однієї фізичної особи; в) публічні корпорації, які являють собою одну з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані як суб'єкти права - юридичні особи лише у певних сферах суспільних відносин, що відповідають основним цілям їхньої діяльності (наприклад, профспілки)1. Товариства систематизуються залежно від характеру відповідальності партнерів за боргами товариства.

Англійське загальне право закріплювало загальну правоздатність лише за юридичними особами, що створені на підставі спеціального акта короля. Стосовно інших юридичних осіб, як правом Англії, так і правом США встановлена спеціальна правоздатність. Таким чином, угоди, що укладаються юридичною особою і вийшли за рамки мети, що зазначена в її статуті, є недійсними як угоди ultra vires (понад силу). Слід зазначити, що заснований на судовому прецеденті принцип ultra vires, що є діючою нормою англо-американського права, уже давно не відповідає реаліям і потребам цивільного обороту. Тому сучасне законодавство спрощує порядок зміни мети, спочатку зазначеної у статуті, а судова практика здійснює розширювальну інтерпретацію повноважень корпорації, необхідних для досягнення вищезазначеної мети, тим самим у підсумку послідовно звужуючи сферу дії принципу ultra vires і сприяючи фактичній легалізації загальної правоздатності юридичних осіб у системі загального права.

У сфері обгрунтування правосуб'єктності юридичних осіб в Англії і США найбільшого поширення набула відбита в судових прецедентах теорія фікції, що розглядає корпорацію як штучне, невловиме й таке, що існує лише з погляду закону, утворення. Саме тому англо-американське право розглядає вищезазначений штучний суб'єкт (юридичну особу) як недієздатний, а відсутня активна правоздатність останнього заповнюється директорами корпорації. Директор є не виконавчим органом юридичної особи, а агентом корпорації, при цьому відносини між корпорацією і директором ідентичні відносинам між принципалом і агентом.

Унаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія "власність", що є одним з основних понять аналізованої цивільно-правової системи. Своєрідність системи речових прав1 у країнах системи загального права виявляється у збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. Із правом власності (property) ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (property) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (ownership), й інші майнові права, що мають лише загальну подібність із "правами на чужі речі". Право власності на нерухоме майно (realproperty), на відміну від свого "континентального" аналога, не має властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-американського права верховним власником землі є суверен - монарх (Англія) чи держава (США), від права і волі яких і залежать права безпосередніх землевласників.

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції "розщепленої власності", що полягає в поділі ("розщепленні") правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і відразу після них у цивілістичній доктрині і цивільному законодавстві більшої частини країн, що становлять континентальну Європу, домінувала концепція "абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого права власності", що найбільше відповідала капіталістичним відносинам. На противагу цьому англійська правова система залишила багато інститутів феодального права, а стосовно досліджуваного питання - припускала можливість роздроблення права власності на часткові правомочності і розосередження останніх серед декількох осіб, кожна з яких, у випадку володіння певним комплексом юридичних можливостей щодо об'єкта, могла називатися власником.

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність і сучасні її представники. Так Г. Демсец стверджував, що "пучок чи частка прав по використанню ресурсу - от що становить власність"3, а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як "складний пучок відносин, що істотно розрізняються за своїм характером і наслідками"4. Беручи до уваги зазначене уявлення про право власності, "повне" визначення права власності (як його розуміють виразники ідей англо-американської правової доктрини), що, згідно з

Р. І. Капелюшниковим "до нинішнього часу стало хрестоматійним"1, було запропоновано англійським юристом А. Оноре і складається з 11 елементів, а саме: І) право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над річчю; 2) право користування, тобто особистого використання речі; 3) право керування, тобто рішення, як і ким річ може бути використана; 4) право на дохід, тобто на блага, що виникають від особистого користування річчю і від дозволу іншим особам користуватися нею (іншими словами - право присвоєння); 5) право на "капітальну вартість" речі (чи право суверена), що припускає право на відчуження, споживання, промотування, зміну чи знищення речі; 6) право на безпеку, тобто імунітет від експропріації; 7) право передавати речі, 8) безстроковість, 9) заборона шкідливого використання, тобто обов'язок утримуватися від використання речі шкідливим для інших способом; 10) відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість відібрання речі на сплату боргу; 11) залишковий характер, тобто існування правил, що забезпечують відновлення порушеної правомочності (а не права власності в цілому).

Перераховані вище елементи дозволяють створювати величезне число комбінацій, проте, як вважає американський філософ Л. Беккер, не всі їх сполучення заслуговують назви права власності. За твердженням автора такими можуть бути визнані: а) право на "капітальну вартість" (яке Л. Беккер вважає фундаментальним, а всі інші перераховані елементи дослідник розглядає як приклади захисту, розширення, обмеження чи розробки цієї основної правомочності); б) будь-яке поєднання правомочностей, за обов'язкового включення до нього права на "капітальну вартість"; в) будь-який конгломерат із перших чотирьох елементів (право володіння, право користування, право керування, право на дохід) із доданням до нього права на безпеку; г) разом з тим, для того щоб будь-який "пучок" правомочностей можна було розглядати як право власності, у зазначену зв'язку обов'язково повинний входити один із перших п'яти (1-5), зазначених А. Оноре, елементів3. Однак навіть при зазначених застереженнях Л. Беккер нарахував близько 1500 комбінацій права власності, а якщо врахувати їхнє варіювання за суб'єктами і об'єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами автора, воістину "страхітливою"'.

Найважливішим інститутом англо-американського права є довірча власність (fiduciary ownership, trust), породжена правом справедливості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: засновник трасту, що є первісним власником (settlor of the trust), передає деяке майно одному або декільком особам - довірчим власникам (trustees) для здійснення керування таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме, в інтересах однієї чи декількох осіб - вигодоодержувачів, бенефіціарів (beneficiary). Вигодоодержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним інша особа. На підставі заснування трасту відбувається поділ ("розщеплення") права власності між декількома особами-власниками: повноваження з керування, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод і доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність відзначеного інституту дозволяє використовувати його для досягнення різних практичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздатних осіб, ліквідації спадщини, для створення і діяльності організацій, подібних до установ континентальної Європи, та ін. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичається країнами, що належать до інших правових систем.

Невідомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Унаслідок цього захист права власності здійснюється за допомогою загальноцивільних позовів - позовів із заподіяння шкоди (trespass, nuissance. replain).

Поряд із речовим правом англо-американське право не знає і зобов'язального права. Поняття і термін "зобов'язання" невідомі цій правовій сім'ї і не мають аналога в англійській юридичній мові, тому відсутня й класифікація зобов'язань. Підставами виникнення зобов'язальних відносин (звичайно ж у їх "континентальному" розумінні) є договір, квазідоговір, делікт. Загальне право розглядає договір (contract) як зроблену замість надання зустрічну обіцянку, виконання якої забезпечено санкцією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином не зв'язує оферента, а про виникнення яких-небудь прав і обов'язків не можна говорити до одержання акцепту. Договірне право слабо систематизоване, класифікація договорів взагалі відсутня. Невідомий англо-американському праву і принцип реального виконання договору, замість якого панує правило, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання договору, за умови компенсації в повному обсязі збитків кредитора. До квазідоговорів доктрина загального права відносить такі підстави виникнення зобов'язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагаченню і веденню чужих справ без доручення.

Вищезазначена своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві (law of torts). У сфері позадоговірної відповідальності є надзвичайно значним вплив судової практики, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент, а матеріально-правові норми деліктного права розроблені слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав - позовами. Під деліктом (цивільним правопорушенням) розуміється заподіяння шкоди майну чи особистості. В англо-американському праві відсутній розподіл деліктів на генеральний і спеціальні. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як порушення чужого права володіння (чи вторгнення) (trespass), шкідливість (nuissance), наклеп (slander), недбалість (negligence) та ін. Деякі з них (trespass, nuissance) одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. "Порушення чужого права володіння" (trespass) є одним із найдавніших різновидів деліктів, породжених загальним правом, ним охоплюються випадки навмисних насильницьких і "примхливих" дій, що завдають шкоди майну чи особистості позивача1. Судова практика виробила правило, згідно з яким відповідальність за вищевказані цивільні правопорушення настає лише за наявності вини відповідача (особи, що завдала шкоду).

Спадкове право

Спадкування в системі загального права має свої особливості. Це стосується перш за все спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менш як двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відносинах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції, як легат. Усі права і обов'язки спадкодавця (спадкова маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за законом чи за заповітом, переходять у довірчу власність (trust) третьої особи, яка повинна, виконуючи волю спадкодавця і діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця, і передати спадкоємцям спадкову масу, яка вже звільнена від боргів.



Схожі статті




Цивільне право. Том 1 - Борисова В. І. - Спадкове право

Предыдущая | Следующая