Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Чехословаччина (Чехія, Словаччина)

Одним із наслідків завершення Другої світової війни були визволення від фашизму і возз'єднання Чехії та Словаччини і відродження єдиної Чехословацької Республіки. Утворений антифашистськими силами різної політичної орієнтації Національний фронт чехів і словаків (НФ) 5 квітня 1946 р. у м. Кошице сформував коаліційний уряд, який проголосив проведення демократичних перетворень, у тому числі збереження політичного плюралізму і демократичних прав та свобод. Однак Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) за підтримки СРСР поступово нарощувала свій вплив у державних структурах і суспільстві. В результаті перемоги на виборах в Установчі національні збори (парламент) у травні 1946 р. вона сформувала новий коаліційний уряд на чолі з лідером КПЧ К. Готвальдом. Президентом республіки залишився Е. Бенеш.

У цей період було націоналізовано великі підприємства, банки, ліквідовано велике землеволодіння. З метою протистояти диктату КПЧ у лютому 1948 р. міністри від опозиції подали у відставку, сподіваючись, що президент не прийме її і розпустить уряд. Однак КПЧ, спираючись на незаконні збройні формування так званої народної міліції та створені ними заводські ради робітників, змусила президента Бенеша прийняти відставку міністрів від опозиції та сформувати новий, здебільшого соціалістичний за складом уряд на чолі з К. Готвальдом. Наслідком лютневого комуністичного перевороту стало проголошення курсу на соціалістичне будівництво за радянським зразком, що набуло відображення в прийнятій у травні 1948 р. новій Конституції ЧСР. Бенеш подав у відставку, а новим президентом ЧСР був обраний лідер чехословацьких комуністів Готвальд.

З кінця 50-х і до кінця 60-х років Чехословаччина розвивалася досить успішно завдяки значному економічному потенціалу, який мала ще до війни. За рівнем добробуту населення ЧСР випереджала інші країни соціалістичного табору. Але зростання життєвого рівня не примирило народ із втратою демократичних свобод. Прагнення до справжньої демократії в чехословацькому суспільстві посилилися після того, як на початку 1968 р. першим секретарем ЦК КПЧ став О. Дубчек, який був переконаним прихильником соціалізму, проте не в радянській його формі. Новий лідер та його однодумці розробили програму політичних і економічних реформ, покликану побудувати "соціалізм з людським обличчям". Особливо активно демократизація відбувалася навесні 1968 р., тому ці події отримали назву "Празька весна".

Радянське керівництво зрозуміло загрозу цих подій, адже Чехословаччина могла розпочати відродження ринкової економіки - головного зла, на думку комуністів. Чехословаччина могла дати поганий приклад для інших країн соціалізму. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. 5 держав - членів ОВД (СРСР, Болгарія НДР, Польща, Угорщина) ввели до Чехословаччини війська. О. Дубче-ка заарештували. Інтервенція військ ОВД викликала негативну реакцію в Чехословаччині та всьому демократичному світі. Однак західні держави на прохання чехословацького керівництва не втрутилися в ситуацію і "Празька весна" закінчилася поразкою комуністів-реформаторів. КПЧ і країну очолив "вірний брежне-вець" Г. Гусак. Нове ортодоксальне комуністичне керівництво Чехословаччини відмовилося від економічних і політичних реформ, здійснило широку чистку КПЧ, з якої було виключено майже 500 тис. членів. Почалися роки застою та наростання кризових явищ у чехословацькому суспільстві.

Застійні явища в економіці, ідеологічний тиск КПЧ і політичні репресії влади стали основою для посилення дисидентського руху. На початку 1977 р. група діячів культури виступила з програмною заявою з гострою критикою соціалістичної системи в Чехословаччині, яка отримала назву "Хартія-77". її підтримала значна частина чехословацької інтелігенції, яка утворила нелегальну організацію під такою самою назвою, котрій поступово вдалося збудити суспільну думку проти наявного ладу. Через 21 рік після "Празької весни" під час так званої "оксамитової революції", тобто ненасильницьким шляхом, комуністичний режим було повалено. Головна причина революції - відсутність демократичних свобод і економічне відставання від Заходу. Чехословаччина, яка у 1948 р. за рівнем економіки була на 7-му місці у світі, за 40 років соціалістичного будівництва опинилася на 40-му.

Революція почалася 17 листопада 1989 р. у Празі з багатотисячних маніфестацій студентів, жорстоко розігнаних владою. Опозиційний Громадянський форум, головою якого був один із засновників "Хартії-77" - відомий чеський драматург В. Гавел, і керівництво КПЧ пішли на переговори. Під тиском громадської думки керівництво КПЧ пішло у відставку. В грудні 1989 р. було сформовано коаліційний уряд національної згоди й оновлений склад Федеральних зборів обрав головою парламенту О. Дубчека, президентом країни - В. Гавела, а також на вимогу словаків змінено назву країни на Чехословацьку Федеративну Республіку (ЧСФР).

Чехословаччина рішучо стала на шлях демократичних перетворень; в економічних реформах акцент робився на приватизації об'єктів державної власності за бізнес-планом, що дало змогу підвищити ефективність виробництва і, головне, не допустити зниження життєвого рівня населення.

Після падіння комуністичного режиму в країні загострилося національне питання: у Словаччині дедалі сильнішим ставав рух за її відокремлення від Чехії. Прагнення словаків до національної незалежності та економічні суперечності між двома республіками стали основною причиною поділу країни. 1 січня 1993 р. Чехословацька Федерація за згодою обох сторін була поділена на дві держави - Чеську і Словацьку Республіки. Після "оксамитового розлучення" в обох державах були проведені президентські вибори. Президентом Чеської Республіки став В. Гавел, який був переобраний і на другий термін, а Словацької - М. Ковач, якого на наступних виборах змінив Р. Шустер. У травні 2004 р. Словацька Республіка була прийнята до НАТО та ЄС. З 2004 р. президентом Словаччини став Іван Гашпарович. У Словаччині президента обирають загальним прямим голосування на 5-річний термін, а більша частина виконавчої влади покладена на голову уряду - прем'єр-міністра, який зазвичай є лідером партії чи коаліції, що отримала більшість на виборах у парламент, і призначається президентом. Решту міністрів уряду призначає президент за рекомендацією прем'єр-міністра. Вищим законодавчим органом Словаччини є 150-місна однопалатна Народна рада, делегати якої обираються на 4-річний термін на основі пропорційного представництва. На виборах до Народної Ради 18 червня 2006 р. перемогла партія "Курс - соціальна демократія" (50 місць), на другому місці - "Словацький демократичний християнський союз" (31 місце), потім - "Словацька національна партія" і "Партія угорської коаліції" (по 20 місць кожна). У липні 2006 р. прем'єр-міністром Словаччини було призначено Роберта Фіцо. В економічних реформах Чехія, завдяки рішучим діям уряду правих партій В. Клауса в першій половині 90-х років, істотно випередила Словаччину, де уряд лівих партій В. Меч'яра проводив поміркований курс реформ. Після закінчення повноважень В. Гавела у лютому 2003 р. президентом Чеської Республіки був обраний В. Клаус.

З ініціативи Чехії була створена Вишеградська група країн (Чехія, Польща, Угорщина), з метою якнайшвидшого входження до ЄЕС. Чехія і Словаччина стали членами Ради Європи. У1999 р. Чехія була прийнята до НАТО, а в травні 2004 р. - до ЄС. Відповідно до Конституції Чехія є парламентською демократією. Глава держави (президент) обирається кожні п'ять років парламентом. Президенту надано особливі повноваження: пропонувати суддів Конституційного суду, розпускати парламент за певних умов, застосовувати вето на закони. Він також призначає прем'єр-міністра, який встановлює спрямування внутрішньої й зовнішньої політики, а також інших членів урядового кабінету за поданням прем'єр-міністра. З 2003 р. президент Чехії - Вацлав Клаус.

Чеський парламент є двопалатним і складається з палати депутатів (200 членів палати обираються на 4-річний термін) і сенату (81 член).

Схожі статті




Всесвітня історія - Гончар Б. М. - Чехословаччина (Чехія, Словаччина)

Предыдущая | Следующая