Теорія права і держави - Скакун О. Ф. - Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет

Суверенітет народу (громадян всіх національностей, що проживають на території певної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність адміністративних та інших органів держави.

Ідея суверенітету народу як носія державної влади остаточно сформувалася у XVIII ст., знайшла вираження при утворенні національних держав в Європі, про що свідчить ст. З Декларації прав людини і громадянина 1789 р.; нині визначення народу носієм (джерелом) державної влади міститься в конституціях Бельгії, Іспанії, Люксембургу, Польщі, Туреччини та ін.). У ст. 5 Конституції України записано: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування". Суверенітет народу (народовладдя), закріплений у конституції,- це якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі; він передбачає забезпечення кожному громадянину політичної свободи і рівності. Без свободи і рівності громадян суверенітет народу, задекларований в конституціях, перетворюється на фікцію.

Основні права народу: 1) бути джерелом і носієм верховної влади в державі; 2) формувати представницькі органи влади; 3) делегувати свої повноваження представницьким органам влади; 4) мати свій статус у державі, що закріплюється в конституції; 5) брати участь у законотворчій діяльності та ін.

Співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу

Суверенітет держави не обов'язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співпраці усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним щодо державного суверенітету, є його джерелом.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.

5. Суверенітет нації і його співвідношення із суверенітетом держави

Термін "нація" (від лат. natio - плем'я, народ) може бути вжитий у двох значеннях: етнічному і політичному.

Нація (у політичному значенні) - громадяни держави різних національностей, що об'єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем (американська нація, французька нація і т. д.). Ця подібність виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним, наявності юридичного зв'язку з державою, тобто громадянства. Суб'єктом правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття "державний суверенітет" і "національний суверенітет (у політичному значенні)" збігаються.

Нація (в етнічному значенні) - етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність.

Поняття "суверенітет нації" означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію принципу - "право нації (народу) на самовизначення". Самовизначення - колективне право, прерогатива якого належить народам, націям. Міжнародні пакти 1966 р. зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов'язковий для країн-учасниць договору. Він був конкретизований у таких міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Заключний пакт НБСЄ 1975 р., Декларація "Про хартію народів і регіонів" (Брновська програма, Нюрнберг, 2003 р.) та ін. Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання зовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни старої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетворень. Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до іншої держави чи об'єднання з нею.

Співвідношення суверенітету нації (в етнічному розумінні) і суверенітету держави

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може здійснити своє право на політичне самовизначення об'єднанням з іншими націями в союзну державу (федерацію). У такому разі суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною загальних державних кордонів, здійсненням загальної фінансової, податкової і оборонної політики).

Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на державотворення (державний суверенітет),- об'єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції України 1996 р. Втім право сецесії (вихід зі складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення.

Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет

Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наділення суб'єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно-територіальної автономії, культурно-національної автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотворення (державний суверенітет). Це втягне світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: "Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни". Така ж думка проведена в Декларації "Про хартію народів і регіонів" (Брновська програма, 2003 р.): "правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць.

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: І) відсутність власних національних держав; 2) наявність національно-визвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно-визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.



Схожі статті




Теорія права і держави - Скакун О. Ф. - Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет

Предыдущая | Следующая