Соціологія - Вербець В. В. - 15.2. Виникнення і розвиток соціології праці

Формування теоретичних і практичних уявлень про працю охоплює донауковий, класичний і сучасний періоди.

Донауковий період (III ст. до н. е. - XVIII ст. н. е.) характеризується формуванням найбільш загальних уявлень про працю, її місце в суспільстві.

Класичний період формування соціології праці охоплює XVIII - початок XX ст. Саме в цей період було закладені наукові засади формування соціології праці як самостійного наукового напрямку.

Сучасний етап розвитку соціології праці (від 20-х років XX ст.) має істотні особливості в різних країнах. Найзначніший внесок у розвиток соціології праці в цей час здійснює американська і французька соціологічна наука.

Започаткував детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу Ф. В. Тейлор. Він одним з перших почав розглядати організацію управління трудовим процесом як самостійну галузь. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, тобто систему, яка об'єднала б технічний та соціальний бік виробництва, розробивши ефективні заходи щодо стимулювання трудових зусиль робітників: нормування і раціоналізація трудового процесу; ретельний підбір і професійне навчання робітників; дотримання принципів управління (значна заробітна плата, відповідні норми праці); вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, досвід, такт, чесність; запобігання соціальним конфліктам, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових та фізичних можливостей робітника. Отже, це була система виробництва, призначена для максимізації обсягу промислової продукції, яка мала широкомасштабний вплив на організацію промислової діяльності та технологію.

Проте в 20-ті роки "тейлоризм" вже не міг гарантувати високу продуктивність праці. Тому шукали нових чинників, які позитивно могли б впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього у 20-30-х роках з'явилася теорія "людських стосунків", розроблена Е. Мейо. В основу цієї доктрини покладено принцип заміни індивідуальної винагороди колективною, економічної - соціально-психологічною (сприятливий моральний клімат, задоволеність працею, демократичний стиль керівництва).

У1950 р. Ф. Херцбергом була розроблена теорія збагачення праці. Згідно з нею, існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на поведінку людей. Гігієнічні умови праці (є роздягальні, душові, їдальня) стабілізують персонал. Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють "внутрішні" потреби людини, які полягають у визнанні досягнутих успіхів у роботі, інтересі до її змісту. Саме вони зумовлюють задоволення роботою й підвищують на цій основі трудову ефективність. Тому, за Херцбергом, задоволеність - функція, пов'язана зі змістом роботи, а невдоволеність - функція, яка стосується умов праці.

Наприкінці 50-х років значного поширення набули також теорії управління "X" та "Y" американського вченого Д. Макгрегора. Теорія "X" пропагує риси авторитарного стилю керівництва. Теорія "Y" акцентує увагу на демократичному стилі керівництва.

У формуванні сучасної соціології праці значну роль відіграла й теорія "якості робочого життя" Л. Девіса, що зорієнтована на дослідження реального становища працівника у сфері праці. Під "якістю робочого життя" найчастіше мається на увазі характер стосунків між працівником та його виробничим оточенням. Дослідження у цій сфері містять наступні питання: визначення причин плинності кадрів; оцінка ефективності управлінських систем; визначення глибини психологічних стресів, пов'язаних зі шкідливими умовами праці тощо.

Окремо потрібно згадати про французьку школу вивчення проблем соціології праці. Найчастіше вчені тут вивчали проблеми професійної освіти, адаптації, втоми, виробничого травматизму. Пошуки шляхів вирішення цих проблем стимулювали розвиток досліджень у галузі науки, що згодом визначилася у вигляді соціології управління. Одним із перших дослідників у цій галузі є А. Файоль, який є автором "адміністративної теорії". Основу останньої утворюють 14 правил управління, що можуть бути застосовані до всіх сфер адміністративної діяльності: поділ праці, влада, дисципліна, єдність командування, єдність керівництва, підпорядкування загальних інтересів загальному інтересові, винагорода, централізація, лінія влади, порядок, рівність, сталість посад особового складу, ініціатива, корпоративний дух. Ці правила згодом почали називатись принципами менеджменту. У другій половині XX ст. найчастіше обговорювалися питання, пов'язані з ефективним використанням робочої сили; проблеми мотивації та задоволеності працею; конфлікти між керівниками та підлеглими.

В історії вітчизняної соціології праці можна виділити кілька етапів за відмітними політичними та соціально-економічними умовами: дореволюційний (середина XIX ст. - 1917 р.) та сучасний. Останній містить постреволюційний, повоєнний та пострадянський етапи. Кожному з них притаманні свої типи об'єктів дослідження, понятійний апарат, методи та прийоми дослідження.

Перший період характеризується розвитком промисловості, значним збільшенням міського населення і капіталізацією відносин у селі. У цей час дослідження соціологічних проблем праці зароджувалося в різних галузях знань. Тому головним для цього періоду було завдання синтезувати знання суспільствознавчих дисциплін в одне ціле. Серед вчених, що займалися цим можна відзначити В. Берві-Флеровського, О. Кауфмана, О. Чупрова, Ю. Янсона, В. Чернова.

Соціологія праці досить успішно розвивалася в колишньому СРСР у перші роки радянської влади. У1920 р. У Москві було створено Інститут праці, який у 1921 р. реорганізували в Центральний інститут праці (очолив О. Гастєв). У постреволюційний період вчені приділяли значну увагу виробленню нової концепції суспільної праці на основі перебудови всього господарського життя. Одним із важливих напрямків стало дослідження проблем колективної праці в бригаді і на підприємстві. У 20-ті роки закладаються основи соціологічної теорії трудового колективу. Наприклад, Н. Вітке у своїх працях особливу увагу приділяв функціям керівника, механізмам стабілізації персоналу. Одним із головних центрів розвитку соціології праці став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Ф. Дунаєвським. Він займався питаннями керівництва трудовими колективами, удосконалення організаційної структури і стилю управління. Водночас тривали дослідження умов життя й побуту робітничого класу, інтересів робочої молоді, трудових конфліктів, професійної орієнтації та професіоналізації ш коли, бюджету часу робітників та службовців тощо. Проте загальний результат змін у соціології праці за цей період, не дивлячись на досить могутній дослідницький потенціал, виявився невтішним. Соціологія праці практично була скасована адміністративною системою. З середини 30-х років соціологія праці, як і інші спеціальні теорії соціології, в колишньому СРСР перестали розвиватися. Були закриті спеціальні соціологічні журнали, розпущені або закриті лабораторії соціології і психології праці на підприємствах, перестали друкуватися монографії з проблем праці й управління. Цей період тривав до хрущовської відлиги.

Відродження соціології праці почалося з середини 50-х років. Серед основних напрямків соціологічних досліджень у сфері праці в цей період можна виділити наступні: соціальні аспекти наукової організації праці, соціальне управління, праця керівника, дисципліна праці, робочий та поза робочий час, трудові проблеми молоді, праця жінок, участь робітників в управлінні виробництвом та інші.

Схожі статті




Соціологія - Вербець В. В. - 15.2. Виникнення і розвиток соціології праці

Предыдущая | Следующая