Соціологія - Макеєв С. О. - Протосоціологія

Вік соціології звичайно відлічують приблизно від середини XIX ст. з поширенням праць Огюста Конта та Герберта Спенсера, в яких було зроблено перші спроби систематизованого викладу цілісного розуміння суспільства. Звичайно, це не означає, що до появи цих праць людство залишалося байдужим до проблем свого суспільного буття і не робило спроб якось осмислити їх. Такі спроби знаходимо вже в первісних культурах у формах міфологічних та релігійних уявлень (тотемізм тощо). Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні письмові пам'ятки досить розвинених філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалося лише природним середовищем, а й поширювалося на сферу соціальних взаємин людей. Це, наприклад, етико-політичне вчення Конфуція, староіндійські Веди та Упанішади, теорія ідеальної держави Платона, протосоціологічні та етичні погляди Арістотеля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

У мислителів стародавнього світу (особливо починаючи з Арістотеля) спостерігаємо початки диференціації знань і поступове виокремлення (відгалуження) конкретних наук з філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні, правничі та інші суспільствознавчі дисципліни. У межах власне філософії залишається теоретичне осмислення природного та суспільного буття людини, її пізнавальних можливостей. З ускладненням філософських систем виокремлюється така галузь їх, предметом вивчення якої стає природа суспільства, або суспільна природа людини. Саме в цій галузі (її називають соціальною філософією) сформувався той фонд ідей і проблем, що його згодом успадкувала соціологія, і тому його можна розглядати як власне протосоціологію.

Стародавній світ ще не звав (принаймні не використовував) абстракції такого високого рівня, як суспільство: вона з'явилася лише у XVIII ст., і виникненню її передувала велика робота над узагальненням та систематизацією Історичного досвіду багатьох поколінь і народів. Проте елементи змісту цього ключового поняття соціології присутні вже в Арістотеля та його наступників. Спостерігаючи такі форми людського співжиття, як сім'я, рід, плем'я, громада, поліс (місто-держава), вони, природно, ототожнювали між собою дві останні, розглядаючи їх як продовження і розвиток трьох перших, тобто кровної спорідненості. Суспільність людей, сумісність їхнього існування вважалися самоочевидним фактом і пояснювались як природні (притаманні від народження) властивості.

Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є поліс, оскільки в ньому права й обов'язки громадян юридично внормовані й підпорядковані спільному інтересу. Звідси і його відоме визначення людини як "істоти політичної", тобто такої, яка не може існувати поза полісом, отже, не суспільним способом. Віддаючи таким чином перевагу офіційним, громадянським взаєминам, Арістотель разом з тим приділяє пильну увагу різним формам спілкування неофіційного характеру (родинного, товариського тощо). У свою чергу, в кожному із зазначених різновидів соціального зв'язку Арістотель схильний вбачати особливий прояв єдиної суттєвої властивості - "дружності" як першооснови будь-якої форми суспільних взаємовідносин.

Іншою природженою властивістю людей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян поліса за ознакою майнового стану: клас "надто заможних", клас "вкрай нужденних" та проміжний, або "серединний", клас. Віддаючи свою симпатію останньому, він вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги і злагоди. Цю непересічну для свого часу думку про середній клас як стабілізуючий соціальний фактор можна розглядати як певний підхід до системного бачення суспільного організму. Дивно, що повернення до цієї плідної ідеї відбулося лише в новітні часи. До інших цікавих протосоціоло-гічних знахідок великого мислителя античності слід зарахувати також поняття способу життя, дозвілля, субординації цінностей та деякі інші, що обгрунтував у своїх творах.

Стародавні цивілізації залишили нам чималий інтелектуальний скарб умоглядних розвідок, геніальних прозрінь і передбачень, які належним чином не оцінені й досі. Наступним поколінням дослідників античності, без сумніву, доведеться ще не раз дивувати своїх сучасників новими зразками надзвичайного духовного злету людей тієї пори.

Гуманістичний потенціал античної культури, успадкований та освоєний мислителями епохи Відродження, набув свого подальшого розвитку в працях філософів та природодослідників XVII-XVIII ст. То була переломна доба в історії західноєвропейських країн: змінювався не лише суспільний лад, а й свідомість людей. Природничо-наукова революція та філософія Просвітництва позбавили релігійний світогляд колишньої монополії. Не порвавши остаточно з ідеєю божественного походження людини, соціальна філософія тієї пори намагалася віднайти раціоналістичне тлумачення людської соціальності, а також натуралістично пояснити суспільні явища. Показовими щодо цього були концепції походження суспільства англійських філософів ХУП ст, Томаса Вудро Гоббса та Джона Локка.

Традиційно ототожнюючи суспільство з державою, вони, на відміну від античних мислителів, виводили суспільність людини не з її природної доброзичливості й схильності до спілкування із собі подібними, а навпаки, з її нібито природженої асоціальності. Первісні властивості людини, або її "природний стан", за Т. В. Гоббсом, це - почуття абсолютної свободи і вседозволеності, егоїзм, ворожість й агресивність. Звідси - "війна всіх проти всіх", а норма поведінки - "людина людині - вовк". Щоб запобігти взаємному винищенню, люди змушені були вдатися до своєрідного суспільного договору, тобто відмовитися від частки свободи і своїх прав на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага. До речі, в договірні відносини, на думку Гоббса, люди вступають не з державою (сюзереном), а лише між собою, відводячи останній роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Таким чином, суспільне буття, підпорядкованість державній владі Гоббс розглядає як вторинні, похідні від суворої необхідності вгамовувати свою первісну (тваринну) сутність.

Дещо пом'якшену версію концепції "природного стану" і "суспільного договору" запропонував згодом Дж. Локк - основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну". За Локком, вільні Й рівні в природному стані люди, вступаючи в договірні відносини, передають урядові лише частку своїх природних прав, а решту зберігають за собою. До таких невід'ємних прав кожної людини належить насамперед право на життя та засоби життєзабезпечення: працю і власність. Останню він розглядає як першорядну умову переходу від природного стану до суспільного. Державна влада повинна підпорядковуватися закону. Народ в особі парламенту та органів місцевого самоврядування залишається сувереном. У разі невиконання владою своїх договірних обов'язків (особливо щодо недоторканності власності як гарантії індивідуальної свободи) народ має право позбавити її довіри і розірвати з нею "договір".

Започаткована античними філософами дискусія навколо природи людської суспільності не тільки не вичерпалася нетрадиційними ідеями з цих питань Т. В. Гоббса та Дж. Локка, а й набула додаткового імпульсу для розвитку у XVIII ст. Уже учні Дж. Локка (зокрема, А. Е. К. Шефтсбері) категорично заперечували тезу про вроджену асоціальність людей, а отже, й про суспільство як неприродне, вимушене, штучне утворення. Зіткнення протилежних позицій щодо оцінки "природного стану" людей і характеру їхнього "суспільного договору" тривали в тій чи іншій формі протягом усього століття. Відповідно і суспільність людей розглядалась або як прояв їхньої свободи, природної схильності до спілкування, або ж як прояв незалежної від їхньої волі суворої необхідності.

У фокусі теоретичних пошуків опинилася проблема мотивації соціальної поведінки людей: чи суспільство виникає внаслідок притаманної людям моральності, чи цей процес відбувається незалежно від спонукань людських вчинків, тобто е об'єктивним результатом поєднання різних за характером і спрямованістю людських взаємодій. Подальшим розвитком другої альтернативи стала політекономічна версія виникнення суспільства, що бере свій початок від ідей британського філософа Дейвіда Юма та його співвітчизника економіста Адама Сміта.

Виходячи з традиційних засад моральної філософії, Д. Юм також розглядає людину як істоту, соціальну від природи. В пошуках мотивів, що спонукають її дотримуватися вимог "громадського блага", він вводить поняття альтруїстичної загальнолюдської "симпатії", яка протистоїть почуттям егоїзму та індивідуалізму. Проте у своїй соціальній поведінці, у взаєминах з іншими люди змушені керуватися принципом справедливості, який, у свою чергу, грунтується на усвідомленні суспільного інтересу та взаємної вигоди. Моральний обов'язок діяти справедливо, не на шкоду іншим, таким чином, не тільки не суперечить у концепції Д. Юма об'єктивним потребам суспільства, а й приводить у кінцевому підсумку до поєднання індивідуального інтересу з громадським. Саме ця взаємозалежність людей, об'єктивний збіг їхніх інтересів і визначають з необхідністю суспільний спосіб існування їх, становлять фундаментальну підвалину соціального зв'язку.

Д. Юму належить також ідея трудового походження власності ("все набувається працею"), яка згодом стала вихідною в економічній теорії А. Сміта. Класик британської буржуазної політекономії виводить суспільну взаємозалежність людей з поділу між ними праці, а отже, і з необхідності обміну її результатами. Суспільство розглядається як своєрідний трудовий і міновий союз людей, які виробляють різні види продукції та послуг. Працюючи заради задоволення власних потреб, кожен виконує також певну суспільно необхідну функцію, а отже, приносить користь іншим, що пояснює поєднання в людині індивідуального й суспільного. Останнє відтворюється в поколіннях успадковуванням суспільного поділу пращ, який історично склався і корениться в різноманітності природних умов та індивідуальних властивостей людей. Незалежно від конкретних цілей та мотивів продуктивної праці й не зважаючи на певні негативні наслідки її вузької спеціалізації, обмін діяльністю створює, за переконанням А. Сміта, об'єктивний економічний фундамент спільного існування людей.

Усвідомлення того, що суспільство існує об'єктивно, незалежно від моральних якостей його членів, їхньої релігійності, свідомості взагалі, а також спроба пояснити механізм відтворення соціальних зв'язків - найцінніші надбання соціальної філософії, які підготували підгрунтя для виникнення соціології. Іншою гілкою теоретичного осмислення суспільства була філософія історії. її плідні ідеї щодо закономірностей історичного розвитку людства, його етапів, характеру, рушійних сил і спрямованості стали одним із джерел формування перших концептуальних конструкцій молодої науки.

Основоположником філософії історії справедливо вважають італійця Джамбаттіста Віко. Суспільство він розглядає як єдиний закономірний процес розвитку людства, представлений конкретними історіями окремих народів. Мету філософського дослідження історії він вбачає в тому, щоб віднайти "спільну природу народів", загальні закони їх історичного розвитку. Кожен народ, за Дж. Віко, проходить три стадії розвитку: релігійну ("дитинство"), героїчну ("юність") та громадянську ("зрілість"). Стадія, або епоха, - це цілісна соціокультурна формація, підпорядкована своїм законам господарювання, соціальної організації, державного устрою, духовного життя. На прикладі історії Стародавнього Риму Дж. Віко демонструє закономірний характер переростання однієї стадії в наступну, неминучого завершення всього циклу розвитку загибеллю певного суспільства та переходу його до початкової стадії нового циклу. Крім ідей стадійності та циклічності історичного розвитку, у Дж. Віко знаходимо багато цікавих спостережень та висновків щодо механізму функціонування різних сфер суспільного життя, зокрема послідовність зміни форм політичного устрою, боротьба суспільних станів як головна причина таких змін, взаємозалежність економіки, політики, моралі й релігії тощо.

Іншим видатним представником філософії історії кінця XVIII ст. був німецький учений-просвітитель Йоганн Готфрід Гердер. Різнобічні інтереси, енциклопедична обізнаність дали йому змогу висловити слушні ідеї з багатьох питань природознавства, антропогенезу, суспільного життя, мовознавства, історії культури, естетики тощо. Серед чинників, що впливають на суспільне життя, Гердер називає і природні умови, але визначальною засадою історичного розвитку вважає прогрес культури. Накопичення знань, виробничого досвіду, традицій і норм, мистецькі надбання та передавання їх від покоління до покоління, від народу до народу і становлять, на його думку, головний зміст культурного поступу людства. Сенс цього поступу він вбачає у дедалі зростаючій гуманізації умов суспільного життя. Просвітницька діяльність Й. Г. Гердера, зокрема пропаганда ідей французьких просвітителів, справила значний вплив на духовне життя сучасної йому Німеччини, а його філософсько-історичні та культурологічні розвідки стали помітним надбанням світового суспільствознавства. Гуманістична спрямованість ідейного доробку Й. Г. Гердера зробила творчу спадщину вченого близькою сучасним поколінням людей з їхніми турботами про мир, міжнародне співробітництво, торжество загальнолюдських цінностей.

Серед загальновідомих філософсько-історичних концепцій не можна не згадати запропоновану Георгом Вільгельмом Фрідрі-хом Гегелем - класиком німецької ідеалістичної філософії XIX ст. Успадкувавши ідеї попередників про поступальний характер розвитку людства, він розглядає історію як "прогрес духу в усвідомленні свободи". Цей прогрес здійснюється через "дух" окремих народів, які послідовно змінюють один одного по завершенні своєї творчої місії. На кожному етапі всесвітньої історії носієм прогресу виступає один народ, духовні надбання якого втілюються в його державній організації, праві, релігії, мистецтві, філософії. У своєму розвитку "світовий дух" по черзі самореалізувався в "дусі" народів Стародавнього Сходу, античної Греції та Стародавнього Риму, германських народів і нарешті досягає своєї кінцевої мети - самопізнання - в духовних надбаннях німецького народу сучасної Гегелю пори (отже, в прусській монархії та в гегелівській філософії). Однак, як вважають багато критиків, заради логічної стрункості запропонованої абстрактно-ідеалістичної схеми історичного процесу автор її нехтує історичною конкретикою і рухається не від фактів, не від аналізу неповторної реальності епох, народів, особистостей, а навпаки, дає їм таку інтерпретацію, яка вигідно ілюструвала б його дедуктивні побудови.



Схожі статті




Соціологія - Макеєв С. О. - Протосоціологія

Предыдущая | Следующая