Право Європейського Союзу - Муравйов В. І. - Розділ VIII. ТРАНСПОРТНЕ ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1. Поняття та правові основи спільної транспортної політики Євросоюзу

Європейська економічна інтеграція у сфері транспорту здійснюється на принципах міжнародного економічного права, що стосуються ринку транспортних послуг як однієї з галузей міжнародної економіки, а також шляхом запровадження спільної транспортної політики, яка віддзеркалює наднаціональний характер європейської інтеграції. Правовими засобами, що забезпечують здійснення спільної транспортної політики, виступають акти інститутів Євросоюзу та міжнародні договори, учасниками яких є держави-члени Євросоюзу і треті країни.

Транспорт займає важливе місце в економіці Євросоюзу. Його частка становить 7% від валового внутрішнього продукту ЄС, 7% від загальної зайнятості, 40% від інвестиції країн-членів та 30% від загальних енергетичних витрат. Упродовж останніх 20 років попит на транспортні перевезення, особливо на внутрішньому ринку, зростає на 2,3% за рік на вантажні і на 3,1% - на пасажирські перевезення. Транспортна політика відіграє важливу роль у зміцненні економічної та соціальної цілісності Євросоюзу. Зокрема, вона сприяє подоланню регіональної роз'єднаності і полегшує досяжність острівних та периферійних регіонів. Транспортна політика також впливає на ринок зайнятості, оскільки заохочує інвестування транспортної інфраструктури й сприяє професійному росту працівників. Наприклад, у транспортному секторі працевлаштовано 8,8 млн осіб із 27 держав-членів, із них 63% - у наземному транспорті (залізничний, автомобільний, внутрішньоводний), 5% - у повітряному, 2% - у морському транспорті.

Концепція єдиної європейської транспортної мережі формувалася з початку розвитку інтеграційних процесів у Західній Європі. Так, у Римському договорі про заснування Європейського економічного співтовариства, підписаному у березні 1957 р. Францією, Німеччиною, Італією, Бельгією, Нідерландами й Люксембургом, визначалася необхідність створення європейської мережі каналів, автошляхів, залізниць. На початковому етапі європейської інтеграції - етапі зони вільної торгівлі - спільна транспортна політика залишалася майже нерегламентованою в ЄЕС протягом тривалого часу, зокрема, через відсутність солідарності між державами-членами в цьому питанні. Автодорожній транспорт відігравав велике значення у Нідерландах та Італії, а в Німеччині та Франції важливим був залізничний транспорт, тому в цих державах прагнули розвитку такого транспортного ринку, де залізниці підтримувались би за рахунок автошляхів.

Формування внутрішнього ринку стало визначальним фактором у спільній транспортній політиці, оскільки ліквідація кордонів та інші заходи лібералізації, включаючи лібералізацію каботажу (послуги транспортного перевезення перевізником-нерезидентом у межах однієї держави-члена), дали можливість задовольнити дедалі більший попит на транспортні перевезення і вирішити такі проблеми, як затори та завантаженість доріг. Транспорт є ключовим чинником сучасної європейської економіки. Сучасна транспортна система має бути здатною стабільно задовольняти економічні, соціальні та екологічні інтереси суспільства.

Спільна транспортна політика відіграє важливу роль у процесі залучення третіх країн до євроінтеграції, що відбувається на основі договірних відносин між ними та Євросоюзом. Поняття спільної транспортної політики не наводяться в установчому договорі, хоча ст. 90 ДФЄС передбачає, що "досягнення цілей Договорів стосовно [транспортної] сфери здійснюється в межах спільної транспортної політики". Під спільною транспортною політикою Євросоюзу слід розуміти комплекс дій на рівні Євросоюзу та його держав-членів з метою досягнення збалансованого, узгодженого регулювання відносин на європейському транспортному ринку.

Поняття "транспорт" відповідно до мети транспортної політики Євросоюзу використовується у двох значеннях. По-перше, як різновид підприємницької діяльності, що пов'язана з наданням послуг фізичним і юридичним особам щодо перевезень пасажирів та/або вантажів, а по-друге, як засіб транспорту, що належить громадянам та підприємствам на праві власності (або на умовах інших майнових прав), що використовується для перевезень в особистих цілях, без мети надання послуг третім особам. У першому випадку йдеться про "професійний транспорт", в другому - про "власний транспорт". Метою транспортної політики Євросоюзу переважно є регулювання діяльності професійного транспорту, сутність якого полягає у наданні послуг транспортного характеру. В такій якості ця діяльність підпадає під дію принципів внутрішнього ринку, що гарантує свободу підприємницької діяльності фізичним та юридичним особам на всій території Євросоюзу, зокрема, принципу свободи надання послуг. Формування та розвиток спільного транспортного ринку на всій території Євросоюзу, усунення обмежень цього ринку з боку окремих держав-членів є найважливішою складовою транспортної політики Євросоюзу.

Транспортні послуги - послуги специфічного характеру. Вони не пов'язані з виробництвом конкретного матеріального продукту, але завжди призводять до переміщення речей або осіб з одного місця в інше.

Мета спільної транспортної політики полягає у закладенні спільних правил, що застосовуються до міжнародного перевезення до території держав-членів чи з неї або транзиту через територію однієї чи більше з них (статті 90-100 ДФЄС). Ця мета також стосується закладення умов, за яких перевізники-нерезиденти можуть надавати послуги у межах держави-члена, і, нарешті, вона охоплює заходи з підвищення транспортної безпеки. Остаточною метою спільної транспортної політики є встановлення спільного ринку у сфері транспортних послуг. Як підкреслив Суд ЄС у рішенні у справі С-167/73 Commission v. France [1974], незважаючи на наявність в установчому договорі спеціального розділу про транспорт, цілі та принципи внутрішнього ринку поширюються на "всю сферу економічної діяльності" і на транспорт зокрема.

Специфіка реалізації спільної транспортної політики Євросоюзу полягає в тісній взаємодії міжнародного права з правом Євросоюзу, яка охоплює, зокрема, участь держав-членів Євросоюзу в міжнародно-правових транспортних угодах.

Наднаціональний характер спільної транспортної політики історично зумовлений європейськими інтеграційними процесами і передбачає пріоритет правових актів Євросоюзу з питань спільної транспортної політики порівняно з актами внутрішнього права держав-членів; окремі норми права Євросоюзу мають пряму дію у внутрішніх правопорядках держав-членів.

Стаття 91 ДФЄС передбачає застосування Європейським парламентом і Радою звичайної законодавчої процедури (відповідно до ст. 294 ДФЄС) після консультації з Економічним і соціальним комітетом і Комітетом регіонів при виробленні спільної транспортної політики.

Договір про функціонування Євросоюзу формально юридично визначив, що сфера транспорту належить до спільної компетенції держав-членів і Євросоюзу (ст. 4 ДФЄС). Стаття 95 ДФЄС встановлює компетенцію Євросоюзу у сфері транспортної політики і є, по суті, головною статтею розділу про транспорт. Повноваження Євросоюзу достатньо широкі й визначають:

- загальні правила міждержавних транспортних перевезень;

- умови, за яких перевізники-нерезиденти вправі надавати транспортні послуги в державах-членах;

- заходи з підвищення безпеки на транспорті тощо. Компетенція держав-членів у сфері транспорту обумовлена:

По-перше, забороною будь-якої дискримінації у перевезеннях у межах Союзу, що відображається у застосуванні транспортними агентствами тарифів та різних умов при перевезеннях одного й того ж товару однаковими транспортними шляхами залежно від держави походження чи призначення товару (ст. 95 ДФЄС)

- по-друге, забороною застосування без санкції Комісії державою-членом щодо перевезень у межах Союзу тарифів та умов, що містять будь-який елемент підтримки або захисту в інтересах одного чи декількох визначених підприємств або галузей промисловості (ст. 96 ДФЄС)

Державам-членам дозволяється запроваджувати заходи допомоги транспортному сектору, якщо вони відповідають потребам координації транспортних перевезень чи є відшкодуванням за виконання певних зобов'язань, які підпадають під поняття державної служби (ст. 93 ДФЄС).

До спільної транспортної політики Євросоюзу включається правове регулювання таких видів транспорту:

- автомобільний;

- залізничний;

- внутрішньо водний;

- морський;

- повітряний;

- комбінований (поєднання різних видів транспорту в одному маршруті);

- змішаний (поєднання різних типів товарів за способом перевезення в одному маршруті).

Загальний обсяг вантажних перевезень, які здійснюються в рамках Євросоюзу, перерозподіляється між видами транспорту таким чином: 44% - автомобільний вид транспорту, 39% - короткі морські маршрути, 10% - залізничний транспорт, 3% - внутрішньоводний. Перевезення пасажирів в Євросоюзі здійснюється: 81% - автомобільним видом транспорту, 6% - залізничним, 8% - повітряним транспортом.

Договір про функціонування Євросоюзу (ст. 100) визначає різні умови правового регулювання автомобільного, залізничного та внутрішньоводного транспорту та виокремлює морський і повітряний види транспорту. Такий розподіл повноважень органів Євросоюзу залежно від видів транспорту пов'язаний із природою останніх. Автомобільний, залізничний та внутрішньоводний є "внутрішніми" видами транспорту Євросоюзу, а морський та повітряний - має міжнародно-правову природу.

Схожі статті




Право Європейського Союзу - Муравйов В. І. - Розділ VIII. ТРАНСПОРТНЕ ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Предыдущая | Следующая