Політологія - Гелей С. Д. - ПЕРЕДМОВА

Інтеграція української освіти у Європейський освітянський простір у рамках Болонського процесу передбачає передусім зростання ролі викладача як творця інтелектуального продукту високої якості. В сучасних умовах таким інтелектуальним продуктом є навчально-методичне забезпечення кожної навчальної дисципліни, яке включає підручники та навчальні посібники з комплексом завдань у контексті ефективної реалізації поточного модульного та підсумкового контролю.

Автори сьомого, переробленого і доповненого, посібника прагнули систематизувати навчальний матеріал і подати його з урахуванням сучасних методологічних підходів та власних аналітичних розробок щодо розуміння головних етапів розвитку політичної думки в Україні та світі, структури і функцій інститутів політичної системи і характерних ознак політичного процесу. У виданні відображено політико-правові аспекти державної влади, політичних режимів, механізми державного управління, регіонального та місцевого самоврядування, а також тенденції та закономірності їх проявів у процесі політичного розвитку України, широкомасштабного здійснення ліберальних реформ.

Структура посібника сформована на основі концепції гуманітарної освіти в Україні і відповідає програмі курсу з політології для вищих навчальних закладів.

Автори не ставили за мету висвітлити усі проблеми політологічної тематики. їх завданням було розкрити лише коло тих питань суспільного життя, розуміння яких потрібне кожній освіченій людині для орієнтації в сучасних політичних процесах.

Посібник С. Гелея та С. Рутара можна виокремити серед іншої навчальної літератури за чіткість, точність і лаконічність викладення матеріалу, за самостійну концептуальну та методологічну позицію. Якщо до цього додати наявність у ньому тестових завдань та форм модульного контролю, то все це ставить посібник в ряд кращих вітчизняних та світових зразків політологічної літератури.

Посібник розрахований на студентів вищих навчальних закладів та широке коло читачів, які цікавляться політологією.

Розділ 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ

- Політика як суспільне явище.

- Взаємодія політики з іншими суспільними сферами.

- Політологія як наука.

- Методи політології.

Політологія - наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з'ясувати суть поняття "політика". Термін "політика" має давньогрецьке походження: polis (місто-держава), politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин).

У сучасному розумінні Політика - це форма суспільної діяльності, спрямована на здобуття, використання, збереження або повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи.

Владу можна здобути такими шляхами: виборами (вони можуть бути чесними, прозорими або навпаки); переворотом - усунення правлячої верхівки з допомогою політичної або військової змови; революції - усунення правлячої верхівки з допомогою масових акцій; абдикації - зречення вищої посадової особи від влади.

Правляча еліта може використовувати владу на благо суспільства або для власного збагачення, зміцнення свого панування. У високорозвинутих країнах в умовах збалансованого механізму влади, сильної політичної конкуренції, незалежних засобів масової інформації (ЗМІ), здатності громадських організацій лобіювати свої інтереси правляча еліта вимушена працювати на благо суспільства.

Збереження влади може забезпечуватися з допомогою військової сили, неправового примусу, ідеологічного маніпулювання або ж легітимності - довіри народу до владних інститутів. Легітимність може грунтуватись як на раціональних, так і ірраціональних засадах, тобто люди можуть довіряти владі або завдяки тому, що вона ефективно управляє і чітко дотримується суспільних правил, або ж в силу харизматичності її лідерів, етнонаціональних та релігійних традицій.

Політика в суспільстві завжди відображає та презентує певні суспільні інтереси. Інтерес - це об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має прямий або опосередкований стосунок до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення престижу, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних проблем.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів - об'єктами політики. Суб'єкти політики - це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Політика як суспільна діяльність охоплює такі рівні: державний - глава держави, парламент, уряд, представники уряду на регіональному рівні; регіональний - політичні органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; місцевого самоврядування - сільських, селищних та міських рад та голів місцевого самоврядування; політичних партій - проуря дових та опозиційних; груп тиску - громадських організацій, які, відстоюючи свої інтереси (професійні, соціально-класові, тендерні), впливають на процеси прийняття політичних рішень; масовий - участь громадян у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та революціях.

Політика як вид суспільної діяльності співвідноситься з іншими її видами - правом, економікою, мораллю, релігією.

Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівно дії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить усьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам.

Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знайдеться таких, які відверто нехтували б принципами міжнародного права.

Отже, Право - це результат погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади для досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого - умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу узгоджень, а не принципу сили. У міру наближення правової системи України до стандартів міжнародного права буде забезпечено стимули до чесної та високопродуктивної праці, захист прав і свобод громадян, високі темпи економічного розвитку, привабливий імідж країни на міжнародній арені.

Співвідношення між економікою і політикою в історичному вимірі можна виразити таким чином:

1) закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації;

2) політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;

3) політика стримує економічний розвиток або коригує його відповідно до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;

4) політика, враховуючи закони об'єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до іншого;

5) політика має вирішальний вплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки може стабілізувати або дестабілізувати фінансову систему, стримати інфляцію або розкрутити інфляційну спіраль, створити нову економічну модель і тим самим дати поштовх до культурної модернізації або допустити стагнацію при еклектичному існуванні елементів старої та нової систем;

Б) у сучасних умовах політичний вплив на економіку здійснюється, як правило, з допомогою монетарної та бюджетно-фіскальної політики (вони можуть бути реструкційними, тобто обмежувальними або стимулюючими.

Якщо розглядати політику і мораль, то треба сказати, що в цьому випадку мораль розуміємо як сукупність цінностей і норм, які регулюють суспільні відносини з позиції добра і зла, чесності та справедливості. З погляду моралі громадськість намагається оцінити політику і політиків категоріями справедливості, честі, гідності, виходячи з тих цінностей і норм, що існують в суспільстві.

Однак колективна мораль не завжди збігається з універсальними цивілізаційними моральними принципами, і тому етична оцінка політичної діяльності може мати спотворений характер стосовно цивілізаційних моральних стандартів. На Заході подружня невірність може зашкодити політичній кар'єрі, а у посткомуністичних країнах звинувачення в коруп-ційній діяльності не завжди здатні перешкодити політичному успіху.

Крім цього, відсутність жорсткої політичної конкуренції, наявність договірних "нічиїх" між політичними угрупованнями, відсутність правових механізмів цивілізованого усунення своїх конкурентів з арени не дають змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.

Співвідношення між політикою і мораллю можна звести до одного з таких принципів:

1) політика завжди аморальна;

2) для досягнення високоморальних цілей (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (у тому числі й насильницькі) мають моральне виправдання;

3) ніяка мета не може виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).

Останній принцип дедалі більше знаходить підтвердження у політичній практиці сучасного цивілізованого суспільства. При цьому треба сказати, що моральність політиків в її універсальному цивілізаційному значенні залежить не стільки від їхніх особистісних якостей, скільки від ситуації, в якій функціонує політика, а саме:

1) ефективності соціального контролю над владними структурами;

2) умов політичної конкуренції;

3) рівня політичної культури політичних еліт і мас.

Якщо зіставити релігію і політику, то побачимо, що домінування як церкви над державою, так і держави над церквою мало в історії негативні наслідки. Тому використання церкви в політичних цілях, а також втручання церкви в державні справи є суспільно небезпечним явищем.

У світовій практиці взаємодія церкви та політики грунтується на таких засадах: цезаропапізмі - домінуванні держави над церквою; папоцезаризмі - домінуванні церкви над державою; пріоритеті етнотрадиційної церкви; релігійному плюралізмі - законодавчому забезпеченні свободи совісті та толерантному ставленні до всіх конфесій; забезпеченні юридичної та фактичної незалежності церкви від держави. Тільки завдяки дотриманню двох останніх принципів держава зможе забезпечити правові гарантії свободи людини і безпеки нації, а церква -- умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Законам політичного життя не властиві такі ж стійкість та обов'язковість, як законам природи. Політичні закономірності - це такі зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього передбачення не можна стверджувати з такою точністю, як на підставі природного закону.

Наприклад, мало хто з політологів точно передбачив путч 1991 р. у Москві або швидкий розпад СРСР. Тому багато вчених вважають за доцільне вживати замість терміна "політична закономірність" інший - "політична тенденція" як певний напрям розвитку в різних варіантах. При цьому треба сказати, що в політичному житті завжди існують альтернативні варіанти, і мистецтво політика полягає у виборі саме того варіанта, який би завдав якнайменше шкоди суспільству.

Політик повинен враховувати якомога більшу кількість взаємодіючих факторів, виявити певні закономірності. Унікальність політичної ситуації полягає в тому, що вона завжди неповторна, містить такі елементи, які не мають аналогів у світовій історії.

Разом із тим, у кожній ситуації можна виявити якісь ознаки, що мають здатність повторюватися при збігу тих чи інших факторів, нехтувати якими не можна і які належать до поняття "закономірність". Наприклад, політичною закономірністю можна вважати неможливість здійснення реформ при слабкій виконавчій владі або неможливість ефективного управління за відсутності чіткого розподілу функцій державних органів тощо.

У політологічній літературі вирізняють три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку.

Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Наприклад, закономірність олігархізації партії значною мірою зумовлена її авторитарною організаційною структурою.

Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчуженість мас від політичної участі у тоталітарному режимі.

Закони розвитку характеризують сталість та визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.

Отже, Політологія - це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію &; рійними підсистемами суспільства.

На сучасному етапі термін "політологія" переважно вживається в країнах колишнього СРСР, а в інших країнах застосовується термін "політичні науки", який об'єднує політичну філософію, політичну соціологію і політичну психологію.

Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники Плюралістичного підходу залучають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники Моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Зокрема, у французьких та італійських посібниках термін "політологія" застосовується для позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається "порівняльним правлінням".

Політологія в моністичному значенні має два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних із функціонуванням державних інститутів; кратологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

На сучасному етапі розвитку проблематика політологи тісно переплітається з проблематикою соціології. Деякі західні політологи, зокрема Р. Бендікс і С. Ліпсет, розрізняють політологію і соціологію на тій підставі, що перша вивчає вплив держави на суспільство, а друга - вплив суспільства на державу. Це твердження не є незаперечним у світлі дедалі більшого зближення політології та соціології в площині спільного використання методів досліджень. Ідеться про те, що методологія сучасних політологічних досліджень змістилася до конкретно-соціологічного аналізу політичних явищ і процесів, тобто соціолого-поведінковий аспект досліджень визначає специфіку сучасної політології. Отже, політологія нині зводиться до одного з підрозділів соціології - соціології політики.

Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Відмінність між політологією і політичною філософією, на думку багатьох політологів, полягає в такому:

1) філософія розглядає більш умоглядні, абстрактні проблеми, а політологія - ті явища, які можна експериментально перевірити;

2) філософія говорить про те, "що має бути", а політологія - про те, "що є".

Політологія як будь-яка гуманітарна наука виконує такі функції:

1) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;

2) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

8) прогностична функція зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (наприклад, прогнози щодо успіху на виборах);

4) інструментальна функція полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

Б) ідеологічна функція орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих ціннісних орієнтацій.

Політологія як наукова теорія грунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки містить такі елементи:

1) загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обгрунтування її природи, основних принципів генезису та функціонування політичних інститутів, ролі особи в політичному процесі;

2) теорії середнього рівня, спрямовані на дослідження і формування окремих концепцій політичного маркетингу;

3) конкретні емпіричні дослідження різних елементів політичної ситуації.

Загальнотеоретичні методи можуть грунтуватися на соціологічних теоріях, концепціях і парадигмах - основних ідеях або положеннях, які є спільними для окремих теорій або груп теорій. Серед загальнотеоретичних методів політології можна використати такі загальносоціологічні теорії та парадигми:

1) структурно-функціональний (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон);

2) конфліктології (Ральф Дарендорф, Льюїс Козер);

3) символічного інтеракціонізму (Джорж Мід і Герберт Блумер);

4) біхевіоризму і обміну (Беррес Скінер, Джордж Хоманс, Пітер Блау);

5) структуралізму (Клод Леві-Стросс і Мішель Фуко);

6) постмодернізму (П'єр Бурдьє).

Структурно-функціональний метод грунтується на розумінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на основі вибору певної системи цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, а також тенденції її розвитку можна визначити, виходячи з аналізу цінностей. Коли, наприклад, у свідомості переважають егалітарно-колективістські цінності на кшталт несприйняття приватної власності, пріоритету права над владою, оцінка політиків за їх ідеологічними орієнтаціями, а не діловими якостями, то така політична система не має перспективи набути найближчим часом ознак розвинутої політичної системи.

Суть сучасних конфліктологічних теорій зводиться до розуміння конфлікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на основі зіткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей. Якщо з позицій структурно-функціонального методу система цінностей забезпечує стабільність суспільства, то з погляду конфліктології - створення ефективних механізмів розв'язання соціальних конфліктів.

Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можливостей взаємодії як потрібної умови становлення і трансформації соціальних інститутів. Ця інтеракція залежить від розуміння смислових значень зовнішніх стимулів (слів, предметів, логічних конструкцій). Часто в політичному житті конфлікти виникають на грунті не тільки зіткнення інтересів, а й нерозуміння політичних термінів. З позицій цього методу можна простежити, як міжособові контакти впливають на формування політичних інститутів. Часто нерозуміння вигоди суспільної взаємодії призводить до негативних соціальних наслідків. Нині в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринковими категоріями взаємодії, що є однією з причин сповільненого процесу утворення сучасних партій. Отже, розуміння взаємодії залежить від ментальності її суб'єктів, а остання - від теоретичних знань і досвіду, набутого в якісно новій ситуації.

Теорія обміну пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією людина здатна повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагороду, і чим більша ціна цієї винагороди, тим більше зусиль докладає людина для її досягнення. Покарання, навпаки, обмежує суспільно шкідливі дії людей. Тому цей метод можна вважати перспективним з огляду на досягнення співвідношення процедур заохочення і покарання в різних політичних структурах: політичному керівництві, державному апараті, партійній діяльності тощо.

Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, обумовлена не певними цінностями, нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіористів, ми можемо очікувати від політика будь-якої дії залежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже, впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.

Структуралізм розглядає в дусі старого позитивізму соціально-політичні явища, які є незалежними від різних духовно-ментальних настанов і орієнтацій людей і детермінують їхню поведінку. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури, які розвиваються за законами, аналогічними природним (економічні, політичні, ідеологічні, духовно-ментальні). Цей метод дає можливість простежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість еліти і мас. Якщо виходити з позицій структуралізму, то треба показати, що реформістський потенціал владної еліти й електорату буде збільшуватися в міру остаточної вичерпнутості старих структур, а видима боротьба ідеологій є не що інше як конфлікт політичних угруповань за перерозподіл ресурсів. Отже, аналіз міфів, мови, економіки (об'єктивних структур) дає змогу зрозуміти спосіб мислення і поведінки політиків.

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Згідно з його концепцією, існують об'єктивні структури (політичні, економічні, ідеологічні відносини) - поля, що детермінують розуміння, спосіб відчуття, осмислення та оцінки суб'єктів політики, політичної реальності - габітус. Посередником між полями і габітусом є практика, в процесі якої відбувається їх взаємне формування. Отже, цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності, виходячи з аналізу політичної ситуації (взаємодії різноманітних полів) і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

Засвоєння сучасної зарубіжної методологи політологічних досліджень значно розширює силове поле наукового пізнання політичної реальності у різних її виявах.

До емпіричних методів належать методи вибіркового дослідження, польового дослідження, прихованого спостереження, експерименту.

Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину - вибіркову сукупність. Наприклад, при вивченні соціальної групи (студентів) для дослідження обирається тільки один відсоток від загальної кількості.

Метод польового дослідження грунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.

Дослідження, при якому люди, чия поведінка вивчається, не знають про це, називається прихованим спостереженням. Цей метод характеризується тим, що усуває можливість впливу дослідника на поведінку людей.

Істотна риса експерименту - створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи - експериментальну, котра залежить від впливу стимулу, і контрольну, що не залежить від цього впливу. Наприклад, вивчаються виступи політичного лідера у двох групах: серед його прихильників і в нейтральній аудиторії. На підставі зіставлення двох виступів виводиться оцінка його впливовості.

Отже, використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у політологічних дослідженнях забезпечує зміщення акцентів української політологи з описових на інструментальні.


Схожі статті




Політологія - Гелей С. Д. - ПЕРЕДМОВА

| Следующая