Основи літературознавства - Ференц Н. С. - 2.6. Літературознавство епохи Просвітництва

По завершенні доби Відродження наприкінці XVI ст. утверджується естетика бароко. Цей загальноєвропейський напрям охопив країни Південної та Східної Європи, розвинувся в Іспанії, Італії, Німеччині, Франції, Англії, Польщі, Україні. Італієць Джованні П. Капріо називав поезію вищим родом мистецтва, бо вона може відтворити не лише видиме, але й невидиме, ірреальне. Франческо Патриці (1529-1597 pp.) писав, що предметом поезії має бути те, у що неможливо повірити, що є справжнім фундаментом незвичайності, яка й зобов'язана становити головний предмет кожної поезії. Теоретик і практик бароко Лоренцо Верніні (1598-1680 pp.) вважав, що предметом мистецтва є природа, вона - прекрасна.

Значним внеском у теорію бароко стали праці іспанця Б. Грасіана (1601-1658 pp.) "Дотепність, або Мистецтво витонченого розуму", "Кишеньковий оракул", присвячені видам і прийомам дотепності. Італієць Е. Тезауро (1591-1675 pp.) джерелом дотепності вважав такі тропи, як метафора, алегорія і символ.

2.5. Літературно-критична думка в епоху класицизму

Традиції античності і Відродження знайшли своє продовження в мистецтві класицистів (XVII ст.), теоретиком класицизму став француз Н і кола Буало (1636-1711 pp.). Його "Мистецтво поетичне" (1674 р.) - кодекс, збірник законів класицизму. Зразковим, класичним мистецтвом Буало вважав античне. Він розділив види літератури на "високі" і "низькі", від драматичних творів вимагав трьох єдностей (єдності часу, місця і дії). Серед ознак краси називав чіткість, ясність, гармонію, міру, простоту. На думку Буало, немає краси поза істиною, закони мистецтва - вічні. Мистецтво має бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Письменники-класицисти не завжди дотримувалися строгих правил, сформульованих теоретиками класицизму.

У різних країнах естетика класицизму мала свої особливості. Про це свідчать праці російських учених В. Тредіаковського і М. Ломоносова.

В. Тредіаковський (1703-1769 рр.) переклав на російську мову книги "Поетичне мистецтво" Буало і послання "До Пісонів" Горація. Тредіаковський і Ломоносов (1711-1764 рр.) реформували російське віршування. Відповідно до поетики класицизму Ломоносов розробив теорію трьох "штилів".

2.6. Літературознавство епохи Просвітництва

Новим етапом у розвитку теоретико-літературної думки стала епоха Просвітництва (кінець XVII - поч. XVIII ст.). Ідеї естетики Просвітництва з'явилися в Англії (Ф. Бекон, А. Е. К. Шефтсбері, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм). Англійське Просвітництво базувалося на філософії сенсуалізму. Антоні Ешлі Купер Шефтсбері (1671-1713 рр.) вважав, що світ - прекрасний. На його думку, прекрасне - це розум, симетрія, порядок. У трактуванні прекрасного Шефтсбері схилявся до неоплатонізму, він твердив, що матерія потворна, а красу в неї вносить дух, він - джерело краси. Радість і духовну насолоду отримує той, хто у красивих предметах бачить відблиск духу.

Сенсуалістичні тенденції в естетиці англійського Просвітництва яскраво виявилися у працях Генрі Гома (1696-1782 рр.). Він писав, що ми не можемо мати уявлення про предмет без відчуттів. Гом дав характеристику різних видів мистецтва з позицій їх виражальності. Він різко виступив проти класицистичних правил трьох єдностей.

Едмунд Берк (1729-1797 рр.) детально аналізує сім ознак прекрасного:

1) відносно невеликий розмір;

2) гладкість поверхні;

3) розміщення частин;

4) співвідношення частин не повинно бути вугластим (кутастим);

5) ніжна будова;

6) чисте, світле, але не блискуче забарвлення;

7) всі барви мають бути в гармонії і не виділятися.

Е. Берк вважав, що завдяки здібностям уявляти люди можуть комбінувати форми, фігури, картини. На його думку, естетичний смак формується на основі відчуття, сили уяви і судження. Свої погляди на мистецтво Берк виклав у праці "Філософське дослідження про походження наших уявлень про піднесене і прекрасне" (1756 р.).

Для естетики Давіда Юма (1711-1776 рр.) характерні крайній суб'єктивізм і релятивізм. Він вважав, що немає ніяких об'єктивних особливостей прекрасного, краса не є властивістю речей, кожна свідомість має своє уявлення про красу.

Юм виступив проти тих, які бачили у мистецтві різновид розкоші. На думку Юма, заняття мистецтвом сприяє нормальному розвитку людини, вдосконалює її характер.

Естетика англійського Просвітництва виражала інтереси англійської буржуазії, що перемогла в революції, звідси її оптимізм, схильність до емпіризму і сенсуалізму. Цим вона сприяла утвердженню реалізму.

Англійське Просвітництво мало вплив на Просвітництво Франції і Німеччини.

Основоположником просвітницького руху у Франції був Франсуа Марі Вольтер (1694-1778 рр.). Його погляди на мистецтво мають просвітницько-раціоналістичний характер. У боротьбі проти феодально-абсолютистських порядків Вольтер використовував свої драми, філософські романи, поезію і публіцистику. Він вважав мистецтво школою добродійства.

Найбільш яскравим представником естетики французького Просвітництва був Дені Дідро (1713-1784 рр.). На його думку, лише те мистецтво має моральний зміст, яке відображає життя народу. Такс мистецтво стає путівником життя і засобом морально-політичного виховання. Особливе місце в естетиці Дені Дідро займають міркування про специфіку мистецтва. У праці "Парадокс про актора" він писав, що актор не може вести себе на сцені так, як у реальному житті, бо "театральна правдивість полягає у відповідності дій, мови, обличчя, голосу, рухів, жестів ідеальному образу, створеному уявою поета".

Моделлю мистецтва, на думку Дідро, повинна бути природа, - це дійсність, суспільне середовище, а головним героєм - звичайна людина. Дідро - вершина французького Просвітництва.

Німецький просвітник Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1781 рр.) у трактаті "Лаокоон, або Про межі малярства й поезії" визначив місце літератури серед інших видів мистецтв. Він писав, що поезія має більші можливості для відтворення дійсності, ніж інші види мистецтва. Письменник може показати своїх героїв у змінах, розвитку, всебічно, а скульптор і живописець здатні зафіксувати окремі моменти життя. Поет бере, "якщо бажає, кожну дію з самого початку і через усі можливі зміни доводить її до кінця. Кожна така зміна, що маляреві коштувала б цілого окремого твору, поетові коштує лиш одного мазка, і коли б навіть той мазок сам собою здатен був образити слухачеву уяву, його можна так підготувати й прикрасити наступними, що він утратить свою окремішню дію і разом з іншими буде справляти якнайкраще враження". Лессінг критикував класицистів за нежиттєвість образів. Класицистичним образам протиставляв образи, створені Шекспіром. Він піддавав критиці також положення Дідро про те, що комедія зображає типи, а трагедія - індивідууми. Він переконливо доводить, що і в комедії, і в трагедії поєднуються окреме й загальне.

"В цій загальності, - писав він, - тільки й криється причина, чому поезія філософічніша, а тому й повчальніша, ніж історія.

Лессінг вважав, ідо трагедія не повинна викликати у глядача почуття жаху, зло слід розкривати в мистецтві не як жах, тобто не як надмірне і надзвичайне, а як потворність, огидність, тобто як явища характерні, типові. Негативний герой у п'єсі не повинен перетворюватися на страхіття, а позитивного не потрібно наділяти абсолютними якостями. Необхідно змальовувати героя "людиною, створеною з однакового з нами тіста. Через цю схожість виникає страх, що наша доля так само легко може стати подібною до його долі, як ми подібні до нього, і цей страх викликає в нас співчуття".

Жах глушить волю людей до боротьби зі злом, а справжня трагедія повинна сприяти зміцненню їхньої волі.

На думку Лессінга, художник повинен навчити нас, що ми повніші і чого не повинні робити, ознайомити з суттю добра і зла, показати красу і потворність. Усі види мистецтва повинні виправляти нас.

Лессінг вимагав від мистецтва правди, підкреслював, що не може бути великим те, що неправдиве. Правдивість не слід ототожнювати з історичною достовірністю, з копіюванням дійсності, адже драматичний поет - не історик. Історична істина для нього не мета, а засіб, що веде до мети. В театрі ми можемо дізнатись, підкреслював Лессінг, не про те, що зробила та чи інша людина, а що зробить кожна людина з таким характером у таких умовах.



Схожі статті




Основи літературознавства - Ференц Н. С. - 2.6. Літературознавство епохи Просвітництва

Предыдущая | Следующая