Основи літературознавства - Ференц Н. С. - 13.4. Романтизм

Романтизм (франц. romantisme) - літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки. Термін "романтизм" запровадили німецькі романтики. Слово "романтизм" походить від іспанського слова "романс". Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. - твори середньовіччя і Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).

Романтизм був якісно новим типом свідомості й ідеології, він охопив не лише мистецтво, але й історію, філософію, психологію, право. Естетичні принципи поетики романтизму викладені в працях "Фантазії про мистецтво" ( 1799 р.) В. Вакенродера, "Фрагменти" Ф. Шлегеля (1797-1800 pp.), "Християнство, або Європа" (1799 р.) Новаліса, у передмові до видання "Ліричних балад" (1800 р.) В. Вордеворта, передмові до драми "Кромвель" В. Гюго.

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви ("Каїн" Дж. Байрона, "Мойсей" А, Віньї, "Еліксири диявола" Е. Гофмана, "Марія" Т. Шевченка). В. Гюго в передмові до драми "Кромвель" писав, що романтична поезія "породжена християнством". Християнство зосереджувало увагу на внутрішньому світі людини, на підсвідомому, ірраціональному. Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Найбільшою заслугою романтиків Д. Чижевський вважає те, що вони помітили внутрішні суперечності в людині, її одночасну приналежність до двох світів; прийшли до висновку, що причиною зла є невміння чи небажання людини зрівноважувати емоційне і раціональне, особисте і суспільне, альтруїстичне і егоїстичне. "Світ для романтики, - писав Д. Чижевський, - не є простим механізмом, що складається з окремих частин, як годинник з коліщат, а живий організм, частини якого зумовлені та скермовані цілим. Світ не цілком розкривається пізнанню нашого розуму. У ньому неможливо вивчити лише окремі сторони, сфери, не беручи до уваги всіх інших та цілого. А до того ж у світі багато "таємничих", захованих, невідомих сфер та сил. Романтика має навіть певну назву для цих сил, сфер у їх цілокупності: "нічна сторона" світу". "Нічні сторони" людського буття репрезентують сновидіння, натхненя, мрії, візії, екстази, галюцинації, сомнамбулізм.

Неординарні події у творах романтиків часто розгортаються на фоні ночі (М. Гоголь "Вечори на хуторі поблизу Диканьки"). Нічній стороні душі відповідає "нічна сторона природи". Ніч - улюблена тема лірики романтиків.

Особливе місце в творах романтиків займає кохання, любов. Це не гра в почуття, - це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків - юність, адже романтик той, хто молодий.

Романтики захищали свободу творчості митця, різко виступали проти раціоналістичної регламентації і нормативності. Вони вважали, що геній сам творить правила. У передмові до "Кромвеля" Гюго висміяв класицистичні правила трьох єдностей у драмі та ієрархію жанрів. Нормативним жанрам класицистів він протиставив драму Шекспіра, у якій органічно поєднується "низьке" і "високе", трагічне і комічне. Гюго вважав, що поет може вірити "у єдиного Бога або в багатьох богів, у Плутона або Сатану... або ні в що..., нехай пише прозою або віршами; нехай грунтується в будь-якому сторіччі, в будь-якому кліматі; нехай зараховує себе до стародавніх або нових авторів; нехай музою його буде антична муза або середньовічна фея. Поет вільний. Станьмо на його точку зору та будемо виходити з неї"".

Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний. В. Вордсворт писав, що поезія - філософське мистецтво, вона "сутність всякого знання", покликана "навчати, бачити, думати, почувати".

У творчості романтиків особливого значення набуває постать самого поета. Він, за словами Д. Чижевського, "хоче бути людиною всеохоплюючою, всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопленості романтичний поет досягає часто тим, що він стає людиною рухливою, постійно мінливою, яка, як Протей, постійно змінює свій стиль, свій характер, свої інтереси, іноді навіть свої погляди. Поезія є вчителькою народів; поет має бути пророком, учителем, провідником, вільним творцем. Тому в романтиці часта самостилізація поета як пророка, як вищої людини, вільної від законів та норм повсякденного життя.

Часто ця поза загострюється до того, що поет навмисне змальовує себе як людину, якій приступні навіть негативні сфери буття: "демонічна" постать, якій, щонайменше, зрозумілі і божевілля, і пророк... Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури романтики".

Романтики люблять екзотичні пейзажі. Природу змальовують здебільшого в момент стихії: грози, повені, бурі, урагану. Такі картини природи допомагають розкрити незвичайність романтичного героя. Цей незвичайний герой діє у незвичайних обставинах. У творах романтиків важливе місце займає фантастика. Романтики змальовують дивовижні, драматичні події. їх герої - люди титанічних пристрастей, самобутні, горді, вольові. Такі Чайльд Гарольд з поеми Дж. Байрона "Паломництво Чайльд Гарольда", ліричний герой з поеми Г. Гайне "Німеччина", Прометей Шеллі, Ернані Гюго, Демон Лермонтова. Улюблені теми романтичної поезії - доля людини, родини, народу.

Романтики часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи. Як відзначає Д. Чижевський, вони "оновили історичну науку, відіграли чималу роль в заснуванні наукової етнографії... Та ще більше значення, аніж для історії та наук про суспільство, мали романтичні погляди на суспільство і історію національної свідомості та новітніх національних рухів... Національне минуле та сучасність, які б вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв "народного духу". Національні рухи набрали таким чином духовного обгрунтування та виправдання, як необхідний елемент історичного процесу". Саме в епоху романтизму з'явився перший український роман "Чорна рада" П. Куліша.

Романтична естетика створила новий критерій краси. Для романтиків усе нове, незвичайне - прекрасне. Воно - джерело романтичної поезії. Поєднання відомого з невідомим, знайомого з незнайомим, явного і таємничого романтики вважають особливо цінним у музиці, живописі і поезії.

Романтики часто зверталися до фольклору, вивчали його, збирали, використовували у творчості. У Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм видали "Дитячі родинні казки", вони стали основоположниками міфологічної школи в фольклористиці та літературознавстві. Англієць В. Скотт видав книгу легенд і балад "Поезія шотландського кордону". Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.

Твори романтиків відзначаються глибоким ліризмом, музичністю. Романтики вважали, що світ звуків допомагає відтворити внутрішній світ людини. У їх творах вираження переважає над зображенням, образи, картини мають подвійне значення - безпосереднє і символічно-трансцендентне. Письменники розглядають і відтворюють світ як систему символів. "Романтична символіка, - відзначає Д. Чижевський, - користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські символи іноді згущуються до складних алегорій, "містерій", які вимагають спеціального витлумачення, інтерпретації... Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної міфології. Замість них іноді з'являються образи з міфології національної".'

Романтики люблять контрасти, позитивне і негативне передають крупним планом. Прикметні з цього погляду твори В. Гюго "Знедолені", "Собор паризької Богоматері".

У творах романтиків суб'єктивне домінує над об'єктивним, випадкове над закономірним. Романтизм збагатив літературу новими жанрами. В усіх жанрах важливу роль відігравав ліричний елемент. Внаслідок цього з'явилися ліро-епічні твори, ліро-філософські романи, новели, казки, соціально-психологічні драми, балади, літературні казки, поетичні мініатюри.

Романтики Ф. Шлегель, К. В. Ф. Зольгер розробили теорію романтичного гумору - романтичної іронії. Романтичний гумор полягає в тому, що підкреслюється відносність, ілюзорність різних форм життя. З часом оптимістичний характер гумору у романтиків зазнає еволюції, змінюється сарказмом. Це помітно у творах Байрона і Гайне.

Стильовими константами романтизму Д. Чижевський, Д. Наливайко вважають вільну форму, розкуту композицію, розповідь, підвладну емоційним імпульсам, змінний ритм. Інтерес до незвичайних переживань, зазначає Д. Чижевський, "збагачує мову різними виразами для неясних, невідомих, таємних психічних станів та настроїв. Стиль витончується для зображення таємного та неясного взагалі. Охоче вживаються парадоксальні сполучення слів, наприклад, порівнюють звуки з барвами, т. зв. "синестезії". Інтерес до історії змушує письменників уживати старі слова.

Романтичне світосприйняття мало й свої недоліки. До таких негативних рис Д. Чижевський відносив несталість, легковажність, нестримну фантазію, нехтування "низькою" дійсністю.

У кожній національній літературі романтизм мав свої специфічні особливості. У Німеччині існували дві романтичні школи - "йєнська" (Л. Тік, Новаліс, В. Вакенродер, брати Ф. та А. Шлегель) і "гейдельберзька" (брати Я. та В. Грімм, К. Бреітгано, Л. Арнім). До жодної з них не належали Е. Т. А. Гофман, Г. Клейст, А. Шаміссо, Г. Гельдерлін. Англійський романтизм представлений "озерною школою" (В, Вордсворт, С. Колрідж, Р. Сауті), а також творчістю Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Дж. Кітса, Т. Мура, В. Скотта. Найвидатніші французькі романтики - Р. Шатобріан, Ж. де Сталь, А. де Віньї,

A. де Мюссе, А. Ламартін, В. Гюго, Жорж Санд, Е. Сю. Російські -

B. Жуковський, Є. Баратинський, ранній О. Пушкін, М. Лермонтов, К. Рилєєв, Ф. Тютчев.

Літературознавча наука відкинула ідею двох романтизмів (прогресивного і реакційного). Романтизм - художнє явище, а не політичне. Світ романтиків знає багато вимірів і відтінків.

Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827-1828 роках творів П. Гулака-Артемовського, збірників "Малоросійських пісень" М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І. Срезневського ("Запорожская старина" 1833-1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20-30-х роках XIX ст. в Харкові. Осередком першої романтичної групи в Україні був Харківський університет, у якому виник гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, брати Оресті Федір Євецькі. Вони орієнтувалися на романтичну творчість В. Жуковського, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Атмосфера Харківського університету, захоплення народною поезією сприяли появі "одного з піонерів українського романтизму" Левка Боровиковського. Він визначив тематичні і жанрово-стильові особливості українського романтизму, ввійшов в історію літератури як байкар, автор фольклорно-побутових балад. Наприкінці 30-х - на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко).

"Відмітною рисою діяльності цього покоління, - відзначає М. Яценко, - стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури".1

Романтичні ідеї пропагувала так звана "Руська трійця" - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький - яка підготувала фольклорно-літе-ратурний альманах "Русалка Дністровая" (1837 р.). Характерними жанрами "Руської трійці" і її послідовників (М. Устияновича, А. Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети.

Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804-1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували "Кирило-мефодіївське братство", програму для якого написав М. Костомаров ("Книга битія українського народу"). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П. Куліш і Т. Шевченко.

Український романтизм відіграв велику роль у вивченні історії, з романтикою, за словами Д. Чижевського, пов'язане "національне відродження", "воскресіння" нації. "Найважливіша риса та заслуга української романтики, - писав учений, - це те, що вона свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства. Прагнення до "повної літератури" знайшло своє втілення переважно в утворенні "повної мови", мови всебічної, придатної в усіх сферах літератури та життя". З романтизмом українська література сформувалася, довела своє право іменуватися українською, письменники усвідомили себе саме як українські.

Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина. "З історією, що була історією втрати незалежності, - відзначає С. Павличко, - пов'язана специфічна філософія песимізму. Вона зачепила харківських романтиків з їх самотніми козаками і могилами, "помноженими на байронічні настрої". їх визначенням можуть бути слова Шевченка: "Було колись... і ніколи не вернеться сподіване", або слова Михайла Чернишенка з однойменного роману про народ, "который явился чудесным образом, как роскошный цветок посреди враждебных для него стихий, блеснул неожидаемым блеском слова, дал знать о себе целому свету, но недоставало в нем сил для его кипучей жизни и он склонил голову преждевременно, он исчез как сверхъестественный призрак почти перед нашими глазами". Український романтизм, за словами С. Павличко, "сконцентрувався на нації, котра вмирала, народі, який сходив з історичної сцени".

Український романтизм не вичерпався. Романтичні тенденції знайшли продовження в творчості письменників другої половини XIX ст. (О. Стороженко, І. Манжура, Ю. Федькович). Романтичні ідеї позначилися на творчості Лесі Українки, Олександра Олеся. У XX ст. з'явилася неоромантична стильова течія, представниками якої були Є. Плужник, О. Близько, Ю. Яновський, Микола Хвильовий, Олена Теліга.

Схожі статті




Основи літературознавства - Ференц Н. С. - 13.4. Романтизм

Предыдущая | Следующая