Механізм економічної політики - Уманців Ю. М. - 12.3. Державна політика стимулювання розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки

Економічна реформа, формування ринку, розвиток різних форм власності у сільському господарстві України визначають складні завдання, вирішення яких вимагає ділової активності, підприємливості та комерційної ініціативи. Важлива роль у розвитку комерційних засад та підприємництва на селі шляхом купівлі-продажу відводиться фермерству - новому соціально-економічному явищу, яке сприяє переходу до багатоукладного господарювання.

Сучасний економічний стан створив чимало труднощів у аграрному секторі. Певні труднощі пов'язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного і консультаційного обслуговування, ефективного механізму захисту цін на основні продовольчі товари тощо. Ослаблена фінансова допомога фермерам з боку держави. У розвитку фермерства в Україні існують такі труднощі:

- відсутність потрібного власного капіталу;

- відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;

- дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;

- недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;

- недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;

- низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій;

- недосконалість правової захищеності фермерів (селян) від бюрократичного апарату держави та колективних сільськогосподарських підприємств.

Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:

O виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;

O надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро - та водопостачання тощо;

O своєчасні розрахунки з фермерами за продану державі продукцію з відповідною індексацією;

O збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель та кооперування;

O удосконалення системи оподаткування фермерів;

O надання фермерам пільгових довгострокових та короткострокових вітчизняних та іноземних валютних кредитів під заставу майна і майбутній урожай для придбання високопродуктивної техніки, придбання племінної худоби, оборотних засобів (добрив, насіння, пестицидів та паливно-мастильних матеріалів);

O кооперування фермерів у переробці, збуті продукції, постачанні, технічному обслуговуванні тощо;

O інформаційне забезпечення фермерських господарств;

O створення системи підготовки і перепідготовки фермерів;

O організація консультаційних служб для фермерів з технологічних, економічних, юридичних питань;

O фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.

З масовою організацією фермерських (селянських) господарств аграрна економіка стане більш конкурентноздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні, конкурентоздатні господарства будуть сформовані при сприятливих умовах за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агро бізнесу.

Досвід розвинутих країн, система агро бізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Потребу та особливості державного регулювання агропромисловим комплексом визначає низка об'єктивних чинників: різноманітність природнокліматичних умов; страхування їхньої діяльності; непостійність цін і доходів в агропромисловому виробництві, що залежить від природних факторів і кон'юнктури ринку; конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних переробних сферах; низька привабливість інвестування аграрного виробництва через специфіку відтворювального процесу; потреба екологізації сільського господарства; особливості формування соціальної інфраструктури села.

Масштаби регулювання, переважно, залежать від рівня економічного і соціального розвитку господарства, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках. Державне регулювання агробізнесу на Заході ведуть за такими головними напрямами: регулювання цін і фермерських доходів; бюджетне фінансування; кредитування; оподаткування; стабілізація ринку сільськогосподарської продукції.

В умовах, що склалися сьогодні в Україні, з метою розвитку АПК і країни в цілому, крім перерахованих вище напрямів, держава повинна підтримувати розвиток фермерства; сприяти в реалізації продукції у межах квот і гарантованих цін, які запроваджують органи державної влади; дотувати виробництво окремих видів продукції; підтримувати розвиток аграрного підприємництва; провадити антимонопольну політику; забезпечувати підготовку кадрів, підтримувати розвиток аграрної науки, соціальної інфраструктури.

Майже всі західні країни у взаємовідносинах сільського господарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини і продуктів дотримуються принципу аграрного протекціонізму. Планово-економічне регулювання аграрного сектора у період переходу до ринку повинно поєднувати принципи індикативності і директивності. Державне регулювання розвитку АПК значною мірою можна забезпечити програмним регулюванням.

Залежно від поставлених завдань програми поділяють на такі: міжгалузеві, які регулюють важливі макроекономічні пропорції; галузеві, орієнтовані на вирішення проблем галузей і сфер АПК; товарні, які визначають ринкові механізми щодо того чи іншого продукту; функціональні, спрямовані на реалізацію ключових функцій державного регулювання АПК (інвестиційні, соціально-економічні, науково-технічні, інноваційні, природоохоронні); регіональні, що містять комплекс заходів впливу держави на стан АПК окремих областей і регіонів.

У конкретних програмах відображені головні важелі державного регулювання - законодавча діяльність, пряма державна підтримка (субсидії, дотації), механізм санкцій, митне регулювання, кредитна система, оподаткування і цінове регулювання.

Суттєвим елементом державного регулювання сільськогосподарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадивши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зокрема, використовують два типи такої системи: підписання контрактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією;

Введення прямого квотування обсягів виробництва. Отже, фермер може користуватися пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу виробництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження.

Перший тип планування почали використовувати після Другої світової війни в США, пізніше - в Західній Європі. Зокрема, в Європейському Союзі в умовах перевиробництва зернових і цукрових буряків було введено субсидії на зменшення їхніх площ. У деяких країнах, навпаки, використовують погектарні доплати за вирощування олійних, що сприяє зменшенню обсягів імпорту олії. Пряме квотування обсягів виробництва поширене в молочному тваринництві і, частково, - у птахівництві.

Сьогодні мета прямих державних виплат - не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань, підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природоохоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної сільської господарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу - один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість уведено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва.

Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В цілому по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що надходять у сільське господарство із бюджету, у дев'ять разів перевищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у вісімнадцять разів. Майже половину ресурсів, наданих сільському господарству, становлять бюджетні кошти, а половину - субсидування цін.

Диференціація коштів з розрахунку на 1 гектар сільгоспугідь зумовлена інтенсивністю сільського господарства, площею використовуваних сільгоспугідь і абсолютним розміром виділених сум. Високим є рівень державної підтримки аграрної сфери в Японії, країнах Європейського Союзу та США. Мінімальні суми для підтримки сільського господарства виділяють в Австралії та Новій Зеландії.

На захист вітчизняних ринків і товаровиробників у західних країнах також спрямований механізм зовнішньоторговельних відносин. Головною його складовою частиною є цінове регулювання. Світові ціни формують на підставі витрат у кращих умовах виробництва, під якими розуміють сукупність природних, техніко-технологічних і соціально-економічних умов. Такі умови для виробництва багатьох сільськогосподарських товарів є у США. де на біржах і відбувається початкове формування світових цін.

Однак у більшості країн умови виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції гірші, ніж у головних країнах-експортерах. Якщо б функціонував абсолютно вільний світовий ринок, то внутрішнє виробництво сільськогосподарської продукції в багатьох державах було б витіснене імпортом. Тому потрібні системи захисних механізмів, які стимулюють розвиток власного аграрного сектора. Такі системи створено у країнах Європейського Союзу, Японії та інших, де умови для вирощування багатьох культур є гірші. Розроблені механізми захищають від дешевого імпорту окремих продуктів, і водночас регулюють надходження продуктів, які не виробляють всередині країни.

Як базові інструменти політики захисту вітчизняних виробників використовують митні збори І компенсаційні платежі, що покривають різницю між внутрішніми та імпортними цінами, а також компенсаційні платежі експортерам сільськогосподарської продукції, які дають змогу вивозити продукти з Європи на світовий ринок, де склалися нижчі ціни. Така система перетворила Західну Європу у великого експортера продуктів харчування.

В Україні для реалізації стратегічного курсу зміни всієї системи відносин в АПК доцільно створити спеціальні органи державного регулювання сільського господарства і ринкових перетворень у ньому. У державах Східної Європи, які стали на шлях аграрних реформ значно раніше, ніж Україна, подібні інституції уже діють, зокрема, у Польщі - Агентство сільськогосподарського ринку, в Чехії і Словаччині - Фонди ринкового стимулювання, в Угорщині - Координаційний комітет з регулювання аграрного ринку. Незважаючи на деякі відмінності можна виділити такі головні завдання їхньої діяльності:

O інтервенційна закупівля аграрної продукції;

O інтервенційний продаж сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки на внутрішньому і зовнішньому ринках;

O субсидування експорту;

O обслуговування кредиторської заборгованості;

O аналіз сільськогосподарського ринку, збір інформації та розробка оцінок і пропозицій для уряду щодо поточної ситуації.

Державні заходи впливу на економіку АПК мають, як звичайно, суперечливий характер. Ці суперечності зумовлені об'єктивно, по-перше, невідповідністю низки кінцевих цілей державного регулювання внутрішнім закономірностям ринкового розвитку; по-друге, порушенням інтересів окремих груп виробників і споживачів; по-третє, неминучою внутрішньою суперечністю будь-якого рішення внаслідок врахування різних поглядів та інтересів, відмінностей у розумінні реальної дійсності і результатів впровадження державних заходів.

Загалом, досвід державного втручання засвідчує, що масштаби і можливість регулювання пропорційні до сили державної влади. Дієвість інструментів і механізмів регулювання також залежить від здатності органів управління і влади контролювати ситуацію. Перехідний стан допускає і потребує не тільки непрямого, а й прямого впливу на економіку, що зумовлено швидкістю, силою і порівняно меншими бюджетними затратами.

У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, немає досвіду використання механізмів регулювання, які грунтуються на принципах добровільності і зацікавленості. Відсутність системності, некомплектність заходів і запізнення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулювання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансового стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Україні, так само повинні характеризувати всепрониклий вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання - стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціальну підтримку села.

Контрольні запитання та завдання

1. Що таке промислова політика?

2. Якими є основні цілі промислової політики держави на сучасному етапі?

3. У чому полягають основні завдання промислової політики?

4. Яким є місце внутрішнього ринку у системі пріоритетів національної економічної політики?

5. Розкрийте необхідність реформування відносин в аграрній

Сфері.

6. Якими мають бути основні напрями вдосконалення аграрної політики в Україні?

7. Розкрийте основні напрями стимулювання попиту на продукцію національних виробників в Україні.

8. Проаналізуйте систему ризиків для аграрного сектора, пов'язані з входженням України до СОТ, та сформулюйте напрями їх мінімізації.



Схожі статті




Механізм економічної політики - Уманців Ю. М. - 12.3. Державна політика стимулювання розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки

Предыдущая | Следующая