Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М. М. - 4. Література

В 50-60-ті рр. XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Сто-роженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури ЗО-40-х рр.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпипа", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів - Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить до самого письменника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань ІО. Федьковича набуває певного забарвлення - якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50- 60-х рр. продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і ІО. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" - це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), О. Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створеппя соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невільний ка", "Кармслюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну вагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформепого села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Замстки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70-90-ті рр. XIX ст. в українську літературу вступають чимало нових прозаїків - Панас Мирний, І. Нечуй-Лсвицький, І. Фран-ко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів також досягли у своїх творах Б. Грін-ченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Вордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді - від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціальпо-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя - безземелля, солдатчини, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Лсвицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів і закінчуючи розвитком капіталістичних відносин па початку нового століття.

"Микола Джсря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втіка-чів-крінаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами" - так назвав композицію цього роману О. І. Біленький. Через складну архітектоніку глибоко і весбічпо розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов'язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі... У творі оргапічно поєднані нищівна соціальна критика пореформсної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непомітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70-90-х р. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті рр. до проблеми "нових людей" звернулись О. Ко-бинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів у цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи па урядові заборони, розвивають культуру, несуть в парод ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирпий виводить ще один тип "нових людей" - борців за соціальне та національне визволення. Ці люди - діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70-90-ті рр. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучаспості. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Леви-цький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX ст. відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квіт-ки-Основ'япснка був І. Нсчуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім'я", "Не можна бабі Парасці вдержатись па селі" не стільки розважає читача, скільки примуніує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Лсвицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Лфопський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства - польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX ст. стали якісно повим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX ст. теж ніс могутній імпульс традицій Т. Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема майора поетичної творчості.

50-60-ті рр. висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьконича, М. ІІЇаіикевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш".

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотпю творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Всд-мідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"), марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичпі проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Вірші-медитації, віріиі-заклики громадського спрямувапня склали творчу спадщину С. Рулепського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як пост вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми - "Кумейки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу, Перу П. Куліша палежать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

Талант 10. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як "переважно ліричний". Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мовою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить у мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині 10. Федьковича апти-мілітарна тема. У таких творах, як "Б арешті", "Трупарня", "Дезертир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім'ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70-90-х рр. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові пости спрямовували свій погляд па зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поста і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котляревського". Автор урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні сонети". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку "Зів'яле листя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені").

Наступна збірка - "Мій ізмарагд" - продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов'язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому"). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мой-сей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

Схожі статті




Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М. М. - 4. Література

Предыдущая | Следующая