Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М. М. - 1. Реформація і контрреформація та їх наслідок у культурі

1. Реформація і контрреформація та їх наслідок у культурі.

2. Італійська барокова школа.

3."Золоте століття" іспанського живопису: теми, герої, жанри.

4. Фламандське і голландське мистецтво XVII ст. як два полюси світовідчуття доби.

1. Реформація і контрреформація та їх наслідок у культурі

У XVI ст. Німеччину, Апглію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви - Реформація (від лат. reformatio - перетворення, виправлення). Його представники заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про "спасіння" віруючих "добрими ділами" (тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, ікони, обов'язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до паціональпих церков, не підпорядкованих римській курії, богослужіння проводити рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати "священне писання" (Біблію) і відкидати "священну спадщину" (рішення церковних соборів, вердикти римських нап). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, були поява новоі'о відгалуження у християнстві, нового світобачення, зміна ак-сіологічпих орієнтирів, утвореппя нових, протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Але цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі (ідеологи М. Лютер, Ж. Кальвін, У. Цвінглі) мав і антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку.

Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перем і гін и в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства - у 1559 р. було вперше опубліковано "Індекс заборопепих книг".

Світогляд Ренесансу був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, в силу і волю людипи-героя, в тс, що людина міра всіх речей. Відродження дало взірці об'єднання науки і мистецтва в одній творчій індивідуальності. Світогляд XVII ст. пройнятий відчуттям трагічної суперечності людини і світу, в якому людина посідає зовсім не головне місце, розчинена в його багатоманітності, підпорядкована середовищу, суспільству, державі. Наука і мистецтво, поглибившись, вже ніколи не йдуть пліч-о-пліч, ніколи не об'єднуються в одній особі. У цей історичний період - між Ренесансом і Просвітництвом - - відбуваються серйозні зрушення у світогляді, у системі цінностей, що проявилося в соціальній психології, педагогіці, моралі й, звичайно, в художній культурі.

Великі географічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес наукового знання нідривають традиціоналістські устої. Розширення виробництва, все нові й нові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель, пограбування і поневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна європейських націй - усе Це робить XVII ст. епохою процвітання підприємництва, епохою успіху та ініціативи.

Такий комплекс соціальних умов сприяє формуванню нового типу особистості - самостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної стаповими і корпоративними путами, яка вміс приймати рішення на свій страх і ризик. Новий емоційний і духовний склад цієї доби гостро реагує на соціальні й політичні проблеми часу, на напружену, сповнену глибоких конфліктів духовву ситуацію. Формується інший, відмінний від попередніх, погляд на світ, інший "образ" реальності, нове бачення стану справ. Мав рацію пост XIX ст. Генріх Гейне, вважаючи, що "кожне століття, набуваючи нових ідей, набуває і нових очей".

У цю епоху парадигмою свідомості стає "годинник" як образ ідеального механізму, котрий забезпечує "регулярність поведінки", точність передбачення. Цей образ зустрічаємо у Рснс Де карта: кожна людина - спарений годинник, внутрішній і зовнішній; у Ісаака Ньютона: Бог - світовий годинникар; у лорда Шефтсбсрі (Антоні Ешлі Куисра), який зв'язав ідею світової гармонії з найбільш досконалим технічно приладом, відомим цьому освіченому віку, - годинником: годинник, на думку англійського просвітителя, з його ідеальним ходом, - це велика машина, одушевлена божественним духом. Божество, за Шефтсбсрі, - Це також "найвищий смисл", відповідність ідеальній єдності краси, добра, істипи.

Фрідріху Шіллсру, павпаки, саме годинниковий механізм допоміг визначити головну, па його думку, ваду сучасного суспільства: в пьому "поєднання исскіпчснпої множини неживих частин викликає в цілому механічне життя...". Вже на початку XIX ст. у відомій книзі теоретика виховання Жана Поля "Левана, або Вчення про виховання" читаємо: "Діти це форрерівський кишеньковий го-динник, котрий сам себе заводить, якщо його носити з собою".

Ідеї виховання, ідеї "якості" людини посідають чільне місце у міркуваннях усіх великих філософів та мислителів XVII і XVIII ст. У цьому виявляється певна закономірність: епоха "титанів" минула, людина стала немовби звичайнішою, пересічною. Зате вона виокремилася зі свого соціального етапу, вона "стала сама по собі", незалежна, здобула свободу розпоряджатися собою (яку ще треба було правильно застосувати). Однак людина втрачала ту захищеність, котру мала раніше як член певного стану (гільдії, цеху, ордену, належності до "двору" тощо). Людина стала активним, діяльним, заповзятливим, але водночас морально і соціально відповідальним суб'єктом діяльності.

Пі коло Макіавеллі турбувався про "якість" людини такого масштабу, як "государ", правитель, тобто видатної особи, політика, який впливає па долю країн і народів. Навіть саме поняття "індивідуальність" спочатку розглядалося лише стосовно генія. Нова епоха вимагала вже індивідуальної значущості від багатьох, оскільки діячі - - "ділові люди", мають відповідати своєму призначенню і для цього мати певні риси. Створспа Відродженням гармонійна картина світу, ренесансний ідеал людини руйнувались або переглядались у напрямі утилітаризму.

Якщо порівняти трактат Бальдасарс Кастільйопе "Про придворного" і трактат англійського письменника й педагога Генрі Пічсма "Досконалий джентльмен", то неважко переконатись, як ця пуританська версія досконалої людини - прозаїчної, котра перш за все дбає про "користь", відрізняється від ренесансного "придворного", коли в одній особі поєднуються політичний діяч, світська людина з притаманними їй природною елегантністю і грацією, ритор, митець.

Але при цьому Г. Пічем, підносячи аристократів (перший розділ він так і називає "Про аристократію взагалі; про те, що вона - творіння неба; про її коріння, відгалуження, плоди"), як істинний попередник буржуазної ідеології нагадує, що тільки знання та інші набуті достоїнства здатні облагородити людину: "З огляду на це можна навести слова імператора Сигізмунда, звернені до доктора цивільного права, який після посвячення в лицарі став уникати товариства своїх друзів і знатися тільки з лицарями. Помітивши це, імператор сказав, усміхаючись, у присутності двору: "Дурень, який вважає за краще мати титул лицаря, ніж учене звання! Я можу в один день пожалувати лицарство тисячі чоловік, але і за тисячу років я не створю жодного вченого."

Цей трактат - - зразок дидактичної літератури, такої поширеної у XVII ст. Основний його зміст - опис знань, якими повинен оволодіти справді благородний джентльмен: Це геометрія, арифметика, історія, малювання, ораторське мистецтво, поезія, музика. Однак автор трактату не просто рекомендує набувати цих знань, він акцентує увагу на користі тих чи інших знань. Так, про музику він говорить: її "слід зараховувати не до тих паук, що їх Лукіан вміщує за воротами пекла як непотрібні й некорисні, а до тих, котрі є джерелом нашого життя, добра і щастя. Вона - - головний засіб вихваляння творця; вона зміцнює наше благочестя, дас радість і полегшує працю, позбавляє смутку і звільняє від тяжких дум, підтримує у людях згоду і Дружбу, пом'якшує роздратування і гнів і, нарешті, є найкращим цілителем певних форм меланхолії...".

Виведення на перший план таких мотивів, як практичний успіх, життєва користь, бачимо у Джона Локка (1632-1704 рр.). Філософ-нросвітитсль, основоположник матеріалістичної теорії чуттєвого зпапня, він, як і багато інших видатних мислителів цієї епохи, не був байдужим до педагогічних ідей. Локк повністю відмовився від ренесансних уявлень про різнобічно розвинуту людину як мсту виховання (які ще хоч трохи проглядались у Г. Пічсма); його ідеал "ділова людина, "джентльмен", котрий уміє досягти успіху в своїх справах і поєднати особистий інтерес з інтересами інших людей (вперше відкрито проявляється дилема "особистого" і "громадського" інтересів, яка згодом стоятиме у центрі всіх просвітительських теорій). Локк піддає сумніву корисність живопису, музики і поезії як засобів виховання. Кориспі, па його думку, верхова їзда, фехтування і в крайньому разі танці: "... ми мало бачили, щоб хтось відкрив золоті чи срібні рудники на Парнасі. Там приємне повітря, але безплідний грунт, і ми маємо дуже мало прикладів того, щоб хтось примножив своє успадковане майно за рахунок зібраних там плодів". Грація, вважав віп, полягає у відповідності зовнішньої поведінки, манер, звичок, вчинків природним властивостям душі, внутрішнім якостям характеру. Це концепція вільного і природного виховання, за якого виконання суспільних вимог і правил етикету не сковують природу людини.

Складність і суперечливість епохи принесли з собою культуру, яку в історії мистецтва зв'язують зі стилем бароко (італ. Ьагоссо - буквально дивний, химерний). У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного "великого стилю", до приголомшливих ефектів, відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєдпувані речі: містику, фантастичність, ірраціональвість, підвищену експресію і "одночас тверезість, раціоналізм, справді бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських сюжетах. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи - аби посилити глибинність, створити ілюзію нескінченності.

Поширився парадний, репрезентативний портрет, утвердились як самостійні натюрморт і пейзаж, анімалістичні жанри. На зміпу почуттю міри й ясності Відроджений приходять асиметрія і контрасти, грандіозність, перевантаженість декоративними мотивами.

В архітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, бассіі ни, партери. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіпі і світла, парадні інтер'єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.

Стиль бароко поширився насамперед в Італії (бароковий Рим превалює навіть над античним і над сучасним), а також в Іспанії, Португалії, Фландрії, яка залишилася під владою Іспанії, дещо піз-піїпс - в Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Східній Європі, Новому світі. У XVIII ст. бароко пабуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Ні у Франції, ні в Голландії бароко не стало домінуючим стилем.


Схожі статті




Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М. М. - 1. Реформація і контрреформація та їх наслідок у культурі

Предыдущая | Следующая